Спогади волинянина про армію польську: «Комусь хрести й медалі, а нам… нічого не дали»

07 грудня 2025 р. 15:24

07 грудня 2025 р. 15:24

Микола Козел (третій справа) у польській армії у 1939-му році.

Учасник Другої світової війни Миколи Козел воював у польській армії

Приблизно років 10 тому мій земляк і хороший колега Богдан Зек підказав, що в Державному архіві Волинської області зберігається архівно-кримінальна справа батьків відомого діяча ОУН і УПА Андрія Михалевича «Коса». Цю справу в каталогах архіву шукати довелося довго. Але попутно знайшов багато інших цікавих документів. А найпершою мені потрапила на очі фільтраційна справа мого рідного діда Козла Миколи Андроновича. Справа була невеличка, лише на кілька сторінок, але вона нагадала, як дід потрапив у сталінські табори. Його біографію я й раніше знав дуже добре, бо дід любив розказувати про минулі часи і особливо – про війну. А мені, школяреві, цікаво було ці спогади слухати, а в студентські роки я ще й записав їх у зошит.

«Напарника убив снайпер, а мені куля лише зачепила маківку голови»

Микола Андронович народився у 1911 році у селі Замшани на Ратнівщині. Під час Першої світової війни родина виїжджала в евакуацію на росію у Саратовську губернію. Там жили аж до того часу, поки в росії не почалася громадянська війна і страшний голод. Пізніше володіння російською мовою врятувало Миколі життя під час перебування в німецькому
концтаборі. Після повернення додому закінчив сім класів польської школи. Півтора року дійсної військової служби у кінній розвідці відбув ще в 1933 – 1934 роках. Тому був мобілізований у польську армію 28 серпня 1939-го, коли виникла загроза війни з Німеччиною. Удома залишилася дружина Уліта і троє маленьких дітей.

– У ті дні ніхто вже не сумнівався в неминучості війни, – згадував Микола  Андронович. – 23-тя піхотна дивізія, у складі якої довелося воювати, була розташована біля Ченстохова і вже першого вересня спрямована назустріч німцям. Гітлерівська авіація безперервно бомбила і обстрілювала населені пункти та війська, що рухалися по дорогах. 2 вересня дивізія, зайнявши оборону, прийняла на себе перший удар ворога. Але надто нерівними були сили. Польська армія, погано озброєна і набагато менша чисельно, не могла зупинити наступ противника. Розрізнені частини польського війська почали відступати до Вісли. Ми, група солдатів, підійшли до річки в районі Дембліна і помітили, що всі переправи вже захоплені німцями.  Переправлялися човнами під кулеметним вогнем. Після цього нас направляють у Люблін, на переформування. Тут я став другим номером кулемета. Після кількох боїв опинився під містом Томашув-Любельський, де німці оточили частину польського війська. Бій продовжувався кілька днів, поступово перетворився у безкарне винищення польських солдатів німецькою авіацією та артилерією. Земля навкруги була всіяна трупами людей і коней. Напарника убив німецький снайпер. Мені самому куля лише зачепила маківку голови, залишивши на пам’ять невелику рану.

Уцілілі польські солдати та офіцери стали здаватися у полон. Їх помістили в якісь бараки і кілька днів не давали їсти.

«Наполеон колись теж побував у Москві…»

Саме тут Микола зустрів свого односельця Павла Петрика і в наступні місяці вони весь час трималися разом. Спочатку в Освенцимі, де тоді був звичайний табір для військовополонених, згодом – у таборі 4А. Це був тимчасовий табір і полонені в холодну зимову пору ночували у палатках. Не менше, ніж холод, дошкуляв голод. Трохи легше стало, коли їх почали направляти на роботу в села до бауерів. Якщо господар траплявся добрий, то життя було цілком терпимим. Щоб полонені не встановлювали ніяких зв’язків із населенням, через кілька місяців їх переводили в іншу місцевість. Так Микола Козел потрапив на цукровий завод, а пізніше – на меблеву фабрику. Більшість простих німців доброзичливо, із співчуттям ставилися до полонених. Солдат-охоронець дозволяв брати цукор і попередив, коли мала бути перевірка на прохідній заводу. А жінки-робітниці меблевої фабрики приносили їжу, лагодили одяг. Все це допомагало легше переносити неволю. З квітня 1941-го року знову працював на фермі у Саксонії.

Годували в карельському таборі трохи краще, ніж у німецьких концтаборах. На обід часто видавали варене немолоте зерно, і тому лозунг на стіні їдальні «Товарищи, щательно пережевывайте пищу!» виглядав дуже доречно.

Тут подружився з Іваном Гаврилюком, який раніше був активним членом КПЗУ і сидів у польській в’язниці. Гаврилюк розробив план утечі додому через німецько-радянський кордон. Правда, декому з полонених українців та білорусів рідні прямо писали, що краще не повертатися, бо тих, хто переходить кордон, забирають наступної ж ночі. Потім – ніякої звістки. Але бажання повернутися додому було дуже великим. Та коли в домовлений час Микола прийшов на місце зустрічі, там уже нишпорила поліція. Зникнення одразу кількох полонених не пройшло непоміченим…

Через багато років Микола Козел зустрів Гаврилюка у Старій Вижівці. Виявилося, що він із товаришами тоді успішно добралися до рідної землі. Від арешту його врятували колишні друзі по КПЗУ, які вже займали відповідальні посади.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року ставлення німців до полонених швидко змінюється на гірше. Наприкінці липня одного разу хазяйка приїхала з ринку дуже весела і почала похвалятися, що її Альфред пише, ніби через три тижні буде вже в москві. Микола не витримав: «Наполеон колись теж побував у москві…». Німкеня глипнула здивовано, але нічого не сказала. Вже наступного ранку до будинку під’їхав автомобіль із співробітниками гестапо.

Від спалення в крематорії врятував французький лікар

Так почалися страшні поневіряння по концентраційних таборах, найдовше у штрафному таборі біля міста Вайден у Баварії. В’язнів нацисти використовували для роботи в каменоломнях. Навіть узимку ходили в дерев’яному взутті. Кожного дня від виснаження помирало 50 – 80 чоловік. Денний раціон складався з черпака каламутної води з мукою вранці, кількох картоплин або вареної брукви в обід і ерзацкави та шматка хліба увечері. Влітку рвали кропиву і їли, ошпаривши її перед цим кип’ятком.  Від нестерпного голоду вночі неможливо було заснути. Важив у цей час 48 кілограмів, хоча мав високий зріст і міцну статуру. Врятувало те, що адміністрація табору інколи використовувала його як перекладача. Оскільки  радянські полонені  не знали іноземних мов, то Микола перекладав з російської на польську, а інший в’язень – поляк – на німецьку. За це їм давали трохи продуктів.

Наприкінці війни захворів на тиф. На дванадцятий день хвороби лікар-росіянин із полонених, якого всі називали «дядя Ваня», прислав санітарів із ношами, щоб віднесли хворого у крематорій. Микола почав проситися: «Я ж іще живий». Проте санітари, також росіяни, мовчки поклали його на ноші і понесли. Від наглої смерті врятувало втручання іншого лікаря – француза, який випадково трапився на шляху і наказав повертати назад. Ой і не хотілося ж помирати напередодні визволення! І ця жадоба життя допомогла викарабкатися із страшної хвороби. Пізніше, вже після звільнення, «дядю Ваню» спалили живцем у котельні його ж земляки-росіяни.

У квітні 1945-го німці спішно почали евакуацію табору. Спочатку вивезли євреїв та радянських офіцерів. А через кілька днів під посиленою охороною були виведені інші в’язні. Ті розуміли, що це, скоріше всього, на страту, і всіма спробами намагалися загальмувати рух. Але тих, хто відставав, есесівці вбивали без попередження. І все ж привести колону в кінцевий пункт у призначений час їм не вдалося. До того ж артилерійська канонада буквально наступала на п’яти. 23 квітня охорона раптом десь зникла. З’явилися американські танки. Полонені радісно вітали своїх визволителів, які їм тут же почали віддавати цигарки, сухарі, інші продукти.

Звільнені бранці розійшлися по селах, забирали у місцевого населення свиней, телят і відїдалися. Американці дивилися на все це крізь пальці. Незабаром радянських громадян спочатку добровільно, а потім примусово, під конвоєм, почали вивозити на схід. Але «західняки» – громадяни Польщі – могли без перешкод перебувати в американській зоні окупації. Одна гарна німкеня навіть просила Миколу залишатися жити з нею. Та бажання повернутися додому перемогло.

З німецького концтабору – у совєтський

Через кілька тижнів разом із товаришами перейшли мостом Ельбу і побачили солдатів НКВД. Ті їх відразу ж обшукали і відібрали частину речей. Потім втікачів вишикували в колону і після команди: «Шаг – влево, шаг – вправо – стреляю» відправили до найближчої станції.

Потім був репатріаційний пункт у Судовій Вишні на Львівщині. Тут вирішувалася доля тисяч людей, переважно колишніх полонених. Молодих направляли здебільшого на службу в армію, багатьох інших відпускали додому. Але Миколі не пощастило. Він не захотів віддати слідчому срібного трофейного годинника і за це був відправлений у спецтабір НКВД. Цікаво, що у його справі це рішення взагалі нічим не обгрунтоване. Після тривалої подорожі в товарних вагонах опинився у «перевірочному» таборі в Карелії. Адміністрація табору ставилася до своїх підшефних дружелюбно. Ніякої охорони там не було. Та й годували в карельському таборі трохи краще, ніж у німецьких концтаборах. На обід часто видавали варене немолоте зерно, і тому лозунг на стіні їдальні «Товарищи, щательно пережевывайте пищу!» виглядав дуже доречно.

– Весь табір був зайнятий відбудовою Біломоро-Балтійського каналу імені товариша Сталіна, – згадував Микола Андронович. – Тим, хто виконував норму виробітку, давали додатковий пайок. Але норми були дуже великі і, щоб виконати, доводилося працювати по 12 – 16
годин. Проте до роботи ніхто нікого не примушував, хоча облік вівся дуже суворо. Більшість табірників навіть не пробували виконувати норму, цілими днями сиділи та грілися біля вогнищ. Але дідова бригада працювала добросовісно. Його товариш, родом із Білорусії, весь час повторював: «Микола, треба працювати, а то буде гірше». Його слова виявилися пророчими.

У повну експлуатацію канал був зданий 28 липня 1946 року. Під час урочистого зібрання з цього приводу Микола Козел був нагороджений хромовим матеріалом на чоботи та почесною грамотою за хорошу роботу. Начальник табору зачитав список кращих робітників і повідомив, що вони – вільні. Всі інші направлялися на 6 років у трудові табори на… перевиховання. Тут же з’явилася озброєна варта, і їх відвели в інше місце. «Вільних» на баржі (щоб не повтікали) відправили на відбудову Ленінграда. Тільки у листопаді 1946-го за сумлінну роботу дід отримав дозвіл з’їздити у відпустку додому і назад уже не повернувся. До радянської влади він ставився дуже критично і часто розповідав, що німці навіть під час війни жили краще, ніж наші люди при Брежнєві. А ще під час застілля, десь після п’ятої чарки, дід казав: «Комусь хрести й медалі, а нам ні х… не дали». Йому було прикро, що про ветеранів Другої світової війни, які воювали у польській армії, влада ніде навіть не згадувала.

Волинські