Воїн з Волині: «Іноді зв’язку не було 7 –10 днів. Ладні були тоді віддати ті СТО ТИСЯЧ за хвилину розмови з рідними…»

07 грудня 2025 р. 20:31

07 грудня 2025 р. 20:31

Воїн ЗСУ Олександр Світящук разом із дружиною Оленою.

Коли через рік його визнали обмежено придатним до служби, він її продовжив  у ТЦК, у найемоційнішій команді, коли доводилося хоронити побратимів, а їх було більше сорока

Він і зараз не відійшов від війни. Як фахівець супроводу ветеранів і демобілізованих осіб відділу супроводу ветеранів Нововолинської міської ради, Олександр опікується воїнами, які проходять лікування чи реабілітацію. Він не женеться за гучними званнями й нагородами. Пройшов страшні горнила війни, є надто скромним, але відчувається у його мові, рухах впевненість, сила. Він – батько трьох синів, захисник із першого дня повномасштабної війни, артилерист, а нині – людина, яка повертає додому своїх побратимів не лише фізично, а й духовно.

– Я – корінний нововолинець, закінчив, як ми кажемо у сім'ї, нашу «родинну» третю школу, бо у ній навчався мій тато, я, моя  дружина, старший син Назар (нині студент Львівської політехніки), навчається у ній середульший Ярослав і найменший Богдан, – розповідає Сашко про  свій життєвий шлях. – Згодом я навчався у колишньому ПТУ №1 на кухаря-кондитера й закінчив із відзнакою. Цікаво, що зі своєю дружиною Оленою, з якою у шлюбі вже 22 роки, навчалися в одній школі, в одному училищі по одній професії, мали спільних знайомих, друзів, а між собою знайомі не були. І тільки під час проходження виробничої практики у Коктебелі в Криму знайшли одне одного.

Олександр здобув вищу освіту у Національному університеті харчових технологій, займався підприємницькою діяльністю, працював на шахті, ливарному заводі. У 2021 році підписав контракт із ЗСУ, до останнього дня це приховував від дружини, і до 2022 року пройшов, як сам мовив, чотири  «учебки» – стрільця, навідника артсистеми, командира  гарматної обслуги, сержантську. А з початком війни це все стало в нагоді.

Від перших вибухів – на позиції

24 лютого для багатьох було шоком. Для Олександра – рішенням. Поки країна тільки вчилася вимовляти слово «війна» з новою гіркотою, він уже був там, де цей гіркий присмак відчувався найгостріше – на позиціях. Спочатку Коростень на Житомирщині, Макарів на Київщині, далі – Миколаївщина. Артилерія – це окремий світ. Світ гулу, що надовго осідає в грудях. Світ точності, де помилка вимірюється життям. Світ людей, які знають: їхня робота часто невидима, але необхідна. Олександр був одним із таких – спокійний, виважений, відповідальний. Тримався, навіть коли навколо розліталася земля, а горизонт розпалювався від вибухів. Два рази горів на ньому одяг.

– Яким мені запам’ятався початок війни? – перепитує Олександр. – Були на полігоні, бригада проходила злагодження між підрозділами. Отримали наказ про висування в район Коростеня, хлопці по телефону коригували наш рух –якими дорогами їхати, бо на житомирській трасі був колапс. Біля Коростеня чули вибухи, бачили, як зенітки працюють по дронах. І далі пішли воювати з ворогом.

Кажуть нам, що з того боку стоїть ворожа колона довжиною 15 кілометрів. Мовляв, влупіть по ній! Ми доповідаємо наверх – команд жодних.

Фактично, наша волинська 14-а бригада імені князя Романа Великого разом із іншими підрозділами ЗСУ, зупинила загарбників на Миколаївщині. А з Криму заходили підготовлені рашисти – десантура, артилерія, удосконалена і більш далекобійна, «Орлани» полювали за солдатами. Зупинили, дали по зубах…

– Серед всього побаченого і пережитого у перший рік війни, – ділиться  колишній воїн, – мені врізався у пам’ять один епізод. Були неподалік  Снігурівки на Миколаївщині, місцеві люди проїжджають на мопедах, автомашинах і кажуть нам, що з того боку стоїть ворожа колона довжиною 15 кілометрів. Мовляв, влупіть по ній! Ми доповідаємо наверх – команд жодних. Коли рашисти окупували Снігурівку, закопалися, тоді надійшла команда відкрити по них вогонь. Ну це ж – зрада!

Випробування, які не бачиш здалеку

Війна не складається лише з боїв. Є те, що не потрапляє у зведення – виснаження, хвороби, тиша після ударів, яка іноді лякає більше, ніж самі удари. Артилеристу треба добігти до гармати, тримаючи на одному плечі тридцятикілограмовий снаряд, на іншому – пороховий заряд, зарядити у ствол, зробити постріл. І дуже часто під ворожим вогнем. Після  погіршення здоров’я Олександр був змушений залишити передову. Для багатьох це могло б стати завершенням історії. Для нього – початком іншого фронту. Так він опинився у лавах Нововолинського ТЦК, продовжуючи служити там, де був потрібен. Але людина, яка пройшла війну, вже не буває «просто військовим». Вона стає носієм досвіду – іноді болючого, але завжди необхідного іншим.

Сьогодні Олександр працює у відділі супроводу ветеранів Нововолинської міської ради. Формально – це робота з документами, програмами, медичними питаннями. Неформально – це щоденні розмови, дзвінки, поїздки, пояснення, підтримка тих, кому часто важче у тилу, ніж було на позиціях. Реабілітація – слово красиве, але важке. За ним стоять люди, які повертаються з війни в мирне життя. А це непросто. І там, є Олександр. Свій серед своїх. Він знає, що сказати тим, хто повернувся. Знає, коли мовчати. Знає ціну кожної дрібної перемоги – пройти курси, оформити виплати, наважитися на терапію, просто не замкнутися в собі.

– Мені здається, – мовить Сашко, – я з цими побратимами знайду спільну мову завжди. Я сам через це пройшов… Госпіталі – Павлоград, Дніпро, Черкаси, Луцьк. Тут потрібен час. Хлопці після «передка» потрапляють у Нововолинській лікарні в комфорт. Там тепло, хороше лікування і реабілітація. Кілька днів мовчать, оговтуються, на обличчях написано: «Чого ти хочеш від нас?». А потім розкажеш їм про безкоштовні способи реабілітації, оздоровлення – і вже усміхаються.

– Наше суспільство – від 2022 року до 2025 – змінилося? – запитую.

– У 2022 році я відчував себе героєм і бачив тепле, щире ставлення людей до мене. Зараз суспільство стає втомленим, важко зібрати допомогу побратимам. Ось оголосив збір на антидронові сітки. Важко, але зберу.

Коли ми говоримо про оборону, часто думаємо про великі бої та масштабні операції. Але справжній тил – це люди, які щодня допомагають іншим вистояти. Нововолинець Олександр Світящук разом зі своїми колегами із відділу супроводу ветеранів – один із них. Він пройшов війну, але замість того, щоб закритися у тиші власного болю, вибрав інше: бути поруч із тими, хто ще шукає шлях назад. І, можливо, саме такі люди непомітно змінюють суспільство, заставляють міцніти, триматися: тихо, наполегливо, з внутрішньою гідністю.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Волинські