35 років у школі — і нове життя на фронті: волинянка стала бойовою медикинею на передовій

08 грудня 2025 р. 17:15

08 грудня 2025 р. 17:15

У житті є люди, які тихо й щоденно роблять більше, ніж можна побачити збоку. Вони не прагнуть визнання, але залишають помітний слід — спочатку в дитячих серцях, навчаючи простим істинам, а потім і в серцях тих, з ким проходять найтяжчі випробування.

Такою є волинянка Світлана Сацик — жінка, яка 35 років віддала школі, а після початку повномасштабної війни стала військовою медикинею. Її шлях — це поєднання вчительської мудрості, сили та самопожертви, розповідає видання «Нове життя» - новини Любешівщини.

Свій педагогічний шлях Світлана Михайлівна розпочинала у школах Залаззя і Хутомира, де пропрацювала один рік. Далі був 34-річний шлях у Седлищенському ліцеї, де вона обіймала посади заступниці директора з навчально-виховної роботи та вчительки початкових класів.

«Мені в роботі найбільше подобаються діти, — каже педагогиня. — Бо вони щирі й чесні. Цікаво відкривати їхні неповторні душі та характери. Адже кожна дитина — це особистість».

Мрію стати військовою Світлана Михайлівна носила давно. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, твердо вирішила, що вже час. Колеги спершу не вірили, що вона таки піде служити, але згодом зрозуміли: рішення остаточне.

Учні засмутилися, але вона залишила їх у надійних руках.

«Коли приїжджаю додому, то обов’язково провідую своїх дітей. А буває, що й вони навідуються до мене, — усміхається захисниця. — Часто пишуть, телефонують, надсилають малюнки. Обмінюємося подарунками й теплими словами. Для мене це — як маленькі місточки додому».

Після проходження ВЛК Світлана Сацик звернулася до рекрутингового центру, де їй запропонували кілька військових посад. Так почався зовсім інший — військовий — етап її життя.

До військової частини вона прийшла без військово-облікової спеціальності, тож почала з базової підготовки.

«Дуже сумнівалася, чи зможу. Спершу було фізично важко, але всі підтримували», — пригадує седлищанка.

Пізніше вона пройшла фахове навчання на бойового медика взводу.

Нині жінка служить у 162-й окремій механізованій бригаді, у медроті, обіймає посаду санітарної інструкторки евакуаційного відділення та проводить заняття з тактичної медицини для військовослужбовців.

«Мені дуже пощастило з колективом. Ми підтримуємо одне одного, ділимося досвідом. Тепер ми — більше, ніж просто друзі».

До слова, чоловік Світлани Сацик також військовослужбовець.

«Ми підтримуємо одне одного, обговорюємо різні ситуації, ділимося досвідом».

Удома на неї чекають діти та онучка, з якими вона тримає щоденний зв’язок:

На війні швидко оголюється людська суть. Особливо там, де жінки приходять у підрозділи й стикаються зі скепсисом.

«Стереотипи є. Але коли ми разом із чоловіками копали окопи, проходили смугу перешкод, тренувалися на рівні — ставлення змінювалося».

Командири бачили наш серйозний настрій і відповідальність. Якщо ж вперто йти до своєї мети, то обов’язково буде результат, — каже військовослужбовиця.

Вона, як і всі українці, мріє про мирні речі.

«Коли повернуся, хочу відновити свій квітник. Подорожувати. Завжди хотіла побувати в Олешківських пісках чи на Кінбурнській косі… Але розумію, що зараз це неможливо».

Світлана Сацик мріє побачити Україну і світ. А поки — служить, вчиться й навчає інших рятувати життя.

• Військовий з Волині отримав почесну нагороду від Головнокомандувача ЗСУ
• Відсвяткував 18-річчя і добровільно пішов на службу: історія захисника з Волині
• Захисника з Волині відзначили «Золотим хрестом»

Волинські