Такі болючі книги про війну

09 грудня 2025 р. 14:25

09 грудня 2025 р. 14:25

Книжка «На Захід від війни на Сході», що вийшла два роки тому у Києві, має двох авторів. Цю збірку критичних есеїв-мініатюр написали молодий словацький перекладач, випускник Братиславського університету Ондрей Губінські та професор цього вишу, український літературознавець, доктор філології і наш земляк Фелікс Штейнбук.

Третім співавтором у передмові, своєму «Передньому слові», вони назвали ще одного володимирця – знаного не лише в Україні художника Анатолія Костюка. Його картина «Голгофа» не дарма винесена на обкладинку книжки. Вона, як роботи «Хаос війни», «Агресія», «Спалений дім», «Життя і смерть», «Оманлива тиша», «Покинуте місто», «Цвинтар бою», «Сльози війни» – не просто традиційне оздоблення тексту образотворчими засобами, а до щему влучне відображення, навіть підтвердження того, що і досі відбувається на нашій землі, у полях, містах і селах Сходу й Півдня України, у душах українців.
Власне саме Анатолій Костюк і приніс цю книжку, що вийшла накладом лише тисячу примірників до редакції газети «Слово правди».
Перегорнувши останні сторінки, погоджуєшся з авторами: незважаючи на те, що книга написана за пів року до повномасштабного російського вторгнення в Україну, зараз її зміст став утричі злободеннішим. Дослідження охопило твори українських письменників, присвячені подіям на Донбасі, починаючи від 2014 року, зокрема «Точка неповернення» Дмитра Вербича, «Іловайськ» Євгена Положія, «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» Валерія Пузіка, «Вовче» Костянтина Чабали, «Карателі» Влада Якушева. На прикладі цієї своєї спільної роботи літературознавці намагаються виокремити й узагальнити психологічні, суспільно-політичні, філософські та інші складні й трагічні проблеми української сучасної реальності. Хоча книга створена літературними критиками, жанр есеїв-мініатюр відкриває їй шлях до широкого читацького загалу. Тим більш, автори сподіваються, за їх же словами, що ця книжка прислужиться у боротьбі з агресією рашистів на культурному фронті.
Така літературна критика безперечно виконує поставлені завдання. Бо, навіть якщо вам і не потрапили до рук перелічені твори про війну на Донбасі, із есеїв цієї зовсім нетовстої книжечки впритул відчуєте її жахаючий подих. Тепер, після лютого 2022-го, знаємо, що це був лише її початок. А що відчували українські військовослужбовці, хто у складі наших підрозділів виходив у День Незалежності, 24 серпня 2014 року від Іловайська? Про це оповідання Євгена Положія «Кордон. Вторгнення». Багатьом українцям на тих полях і шляхах доля не всміхнулася, бо не воріженьки гинули тоді, як роса на сонці, а наші вояки…
Як і молоді сапери Дмитро й Олексій з «Червоної шмати» Влада Якушева, звичайні хлопці, які за мить до смерті складали далекосяжні життєві плани щодо військової кар’єри та фермерства. Як напівлегендарний розвідник киримли з позивним «Татарин», який свою снайперську гвинтівку підписав «Феодосія», автомат «Калашникова» назвав «Севастополем». Хоча Татарин не повернувся із завдання ще у 2016-му, побратими свято вірять його обіцянці: «Зустрінемося в День Незалежності». Однойменна новела Валерія Пузіка, за оцінкою авторів, вщерть сповнена символічними сенсами. Причому такий символізм не лякає, а зміцнює віру.
Серед героїв нової української фронтової літератури – не лише військові, а й і цивільні – палкі патріоти і щиро байдуже населення – «Україна чи росія, аби тільки їх не чіпали і платили зарплати та пенсії». Тому то «кордон проходить не через «пересічену місцевість», а безпосередньо через душі людей».
Свій вибір зробив і герой Влада Якушева отець Валерій, відмовившись благословляти «святоє воїнство» у Донецьку. Господь допоміг йому, коли разом з дружиною і шістьма вдочереними з дитбудинку дівчатками, на старенькій «п’ятірці» тікали сільськими дорогами. Він не лишився на затишному Закарпатті, а спершу повернувся на рідну землю, у звільнений Маріуполь, а згодом став військовим душпастирем. І їхав туди, куди остерігалися навіть військові з оперативного командування. Та хіба можна йому дорікнути порушенням Божих заповідей, мовляв, не підставив ліву щоку? «Хай такий кидає камінь і в нас!»,- закликають і Ондрей Губінскі та Фелікс Штейнбук.
Події і долі, описані у обраній критиками добірці українських письменників, перегукуються з описаними Ернестом Хемінгуеєм, Річардом Олдінгтоном, або Ремарком у їхніх романах «Прощавай, зброє!», « Смерть Героя», «На Західному фронті без змін». Адже на війні звичайні люди змушені робите те, чого ніхто з них робити не хоче.
Незважаючи на те, що поки ніхто не знає, коли в Україні настане справедливий мир, уже зараз психологи багато говорять про драматичну роздвоєність людини, котра присвятила себе без останку захисту Батьківщини, про адаптацію фронтовиків до мирного життя. Адже світ змінився і вже ніколи не стане таким, як був до війни. Бо війна увійшла у душі людей і залишиться в них назавжди. Про це йдеться в оповіданні «Додому» Костянтина Чабали. Дорогою у відпустку вояк розмірковує над тим, що тепер для нього означає поняття «дім». Він усвідомлює, що вже вважає домом місце, де він їв, спав, а сім’єю – людей, разом з якими ходив у караули, вбивав і ризикував бути вбитим. А їхня з дружиною квартира вже, напевно, є домом сина і донечки. А не його! За час перебування на фронті найближчі люди – батьки, дружина, діти – «стають просто голосами з мобільного». ..
У цій літературній критиці перетинаються апокаліптичні парадокси й жахи війни. І зафіксовані вони не лише очима людей. Навіть степовий лис навчився розрізняти «східняків» і «західників», які окопалися на його полі, що стало для них полем бою…
Така література безумовно важка для сприйняття. Та, попри все, вона потрібна. І її літературознавча критика також. Не лише нам, на чиїй землі точаться пекельні бої і щодня ллється кров. А й жителям усього світу. Бо, як виявилося, людство розвивається дуже повільно, значна частина його свідомості, не лише окремих індивідуумів, але й суспільна(!) на кілька віків відстає від передового інтелекту. І ця проблема – глобальна, загальнопланетарна. Це дуже страшно, дуже боляче. Тому спільний відвертий українсько-словацький погляд на болючу реальність потрібен світу. Аби ми розуміли, що не одні у своїй боротьбі, що вона, власне, не лише наша.
Ірина НАДЮКОВА

Волинські