«Лише збіг ДНК-експертизи змусить повірити у його загибель». Спогади про зниклого безвісти воїна волинської бригади, якого впізнали у полоні

17 грудня 2025 р. 08:43

17 грудня 2025 р. 08:43

«Не плач і не кричи. Не розхитуй нерви — ні собі, ні мені. Я вже все вирішив. Ні люди, ні обставини не змусять мене відступити…» — тихо, але твердо мовив Сергій до дружини.

Він свідомо відмовився від зручного ярлика інвалідності, щоб здійснити мрію, яка жила в ньому роками. Того дня Сергій поставив підпис під контрактом зі Збройними Силами України — підпис, що означав вибір, шлях і відповідальність.

Для чоловіка це був другий шлюб, у якому його син залишився жити з нами

Ветеран російсько-української війни солдат оператор протитанкового взводу 1 механізованого батальйону 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Сергій Федянків (позивний «Святий») вважається зниклим безвісти з 8 серпня 2022 року.

Разом із побратимами Сергієм Кравчуком, Володимиром Цвидом та Дмитром Потаповим перестав виходити на зв’язок після того, як їхні позиції у селі Яковлівка Соледарського району обстріляли ворожі танки. Згодом тіло Володимира Цвида вдалося евакуювати. Коли ж евакуаційна група повернулася за іншими трьома захисниками, по них відкрили вогонь окупанти. Відтоді їхня доля залишається невідомою.

Сергій Федянкін народився 26 лютого 1972 року в Рівному. Після закінчення школи № 8 вступив до місцевого ВПУ, де опанував фах електромонтера. Та доля повела його іншим шляхом: за спеціальністю Сергій не пропрацював жодного дня. Його стихією стала праця руками — жива, відчутна, справжня.

Будівельні роботи були для нього не просто заробітком, а покликанням: він робив фасади, брався за внутрішні ремонти, вправно клав бруківку. У власному господарстві Сергій був незамінним — мав ті самі «золоті руки», про які кажуть без перебільшення. За що б не взявся, усе вдавалося, бо в кожну справу вкладав сумління, терпіння і душу. А ще вмів смачно готувати.

З Оксаною Сергій створив свій другий шлюб. Від першого в нього залишився син Володимир , який після розлучення батьків не пішов від батька — навпаки, оселився поруч із ним і його новою дружиною. Згодом у подружжя народився спільний син — Тимофій . Для Оксани не існувало «чужих» і «рідних» за кров’ю: обидва хлопці були її дітьми. Вона не робила між ними різниці — за обох однаково боліло серце й однаково раділа душа, коли сміялися, росли й знаходили свій шлях у житті.

Відмовився від інвалідності, аби стати військовим

Вперше про контракт зі Збройними Силами України Сергій заговорив у 2015 році. Тоді, зізнається Оксана, їй вдалося його відмовити. Не з хитрощів — із любові й страху. Хотілося, щоб був поруч: удома, в родині, а не десь на полігонах чи під обстрілами. Тим більше саме тоді тривала найгарячіша фаза бойових дій на Донбасі. Сергій прислухався. Але ненадовго.

Наприкінці 2016-го знову повернувся до розмов про армію. Та втрутилася доля: на початку січня 2017 року стався нещасний випадок. Лікарі діагностували складну травму хребта із забоєм спинного мозку. Операція, титанова пластина, довгі місяці лікування й реабілітації — здавалося, після цього мрія про військову службу остаточно відійшла в минуле.

Та, як згодом зрозуміла Оксана, вона помилялася. У 2019 році Сергій сказав їй ті самі слова, в яких була вся його незламність: «Не плач, не кричи, не псуй нерви ні собі, ні мені. Я твердо вирішив, і мене ніхто і ніщо не переконає…»

Після проходження медичної комісії у ТЦК та СП вирушив у навчальний центр «Десна». Щоправда, вже наступного дня повертався назад — на місці його визнали непридатним до військової служби через травму хребта. Оксана не приховує: раділа його поверненню. Але ця радість була недовгою.

За кілька днів Сергій прийшов на МСЕК, надав усі необхідні довідки, зробивши свій остаточний вибір. І вже 2 квітня підписав контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою — на посаду оператора протитанкового взводу 1 механізованого батальйону.

Сергій Федянкін воював на Луганському напрямку — поблизу населених пунктів Кримське та Новотошківське. Саме там, після свого першого бою, отримав позивний, який народився в бою й теплими жартами побратимів.

«Тоді їх вивели на позиції — і майже одразу почався обстріл. Сергій не розгубився: у бою він був зібраним, спокійним і відважним», — згадують вони. Коли ж бій стих, слова подяки лунали щиро й без пафосу — за мужність, за надійність, за здатність у найважчу мить залишатися опорою для інших.

Сергій, як умів, відповів усмішкою. Його почуття гумору не зраджувало ніколи — навіть під свистом снарядів і гуркіт вибухів.

«Хлопці, ви мене так перехвалили, здається, від ваших слів у мене вже крила виросли й німб засвітився, ще трохи і святим стану», — пожартував він. Саме тоді прижилося це слово. Відтоді Сергія почали називати «Святим».

Оксана згадує, як навіть під час відпусток чоловік залишався в думках на фронті, серед своїх побратимів. Це відчуття віддаленості іноді викликало в неї роздратування. Вона хотіла, щоб він був поруч, щоб його присутність наповнювала їхнє життя не лише фізично, а й емоційно. Вона пам’ятає, як у 2021 році Сергій потрапив у шпиталь через варикоз і тромбоз. Тоді у неї з’явилася надія, що скористується можливістю приїхати додому на реабілітацію. Але замість цього вирішив повернутися до своїх хлопців, пояснивши, що там він більш потрібний.

З часом жінка усвідомила, що життя Сергія тісно перепліталося з армією, і це стало його покликанням. Він намагався заспокоїти її, пояснюючи, що сім’я є його головною цінністю, його скарбом, заради якого бореться. Його слова, хоч і були сповнені любові, не завжди могли заглушити тривогу в її серці. Вона розуміла, що його відданість не лише до них, але й до тих, хто поруч, робила його справжнім воїном.

Повномасштабне вторгнення Сергій зустрів у Прип’яті

«Мамо, війна…» — з цими словами молодший син Тимофій різко скочив з ліжка. Оксана спершу не одразу усвідомила жах почутого — свідомість відмовлялася приймати реальність. Лише ввімкнувши телевізор, вона зрозуміла: почалося те, чого так боялися.

Руки тремтіли, коли вона набирала Сергія. Раз. Другий. Десятий. Його телефон мовчав. Вона телефонувала весь день, знову і знову, тримаючись за єдине — знання, що він перебував у Прип’яті. А потім прийшла ще страшніша звістка: росіяни захопили Чорнобильську АЕС. Страх стиснув груди так, що важко було дихати.

Лише ввечері пролунав дзвінок. «Оксано, я живий», — сказав до болю рідний голос. І тільки тоді вона вперше заплакала — не від страху, від полегшення, яке накрило хвилею й дозволило нарешті видихнути.

Далі для Сергія настав пекельний лютий — місяць без сну й тиші, у безперервних боях під Києвом, де вирішувалася доля столиці. Потім були інші напрямки, не менш важкі й криваві: Миколаївський — під постійними обстрілами, Ізюм — із його смертельною напругою, Соледар — чорний від вибухів і втрат. Далі — Бахмутський напрямок, де кожен метр землі давався ціною надлюдських зусиль. Саме між Бахмутом і Соледаром, у населеному пункті Яковлівка, він зник безвісти.

6 серпня, рано вранці, Оксана отримала телефонний дзвінок від Сергія.  «Відводять нас», — сказав він. Зв’язок був ненадійним, кожне слово давалося важко. Оксана відчула, як у її душі закралася невизначеність, що не давала спокою. Логіка підказувала, має бути полегшення – адже їх відводять, а не відправляють на нові позиції. Але чим далі, тим більше вона відчувала, що це полегшення лише ілюзія.

Попри те, що вважається зниклим безвісти, Сергія бачили у полоні

Вечір приніс нове повідомлення від Сергія, в якому він писав, що вже на позиціях. Ці рядки, хоч і були сповнені звичної для нього впевненості, не принесли спокою. Відтоді пройшло одинадцять днів, одинадцять безсонних ночей, сповнених тривоги та очікування. Кожен звук змушував її серце битися частіше. Вона чекала на дзвінок, на звістку, на хоч якусь ознаку життя.

І ось, 17 серпня, замість рідного голосу, отримала сповіщення, яке обірвало надії: «Вважається зниклим безвісти». Світ навколо завмер, а серце наповнилося безмежним страхом і невимовним болем.

«То був ще один з найважчих днів, коли реальність здавалася неможливою. Спочатку мене охопила істерика – гучний крик душі, що не могла прийняти правду. Потім настало несприйняття, ніби все це відбувається не з нами, а в якійсь паралельній реальності. Я мріяла прокинутися, як у страшному сні, де все це – лише ілюзія,  – продовжує ділитися спогадами Оксана.

– Згодом почалися ходіння по інстанціях, де подавала запити та заяви про пошук, виконувала необхідні формальності. Все робила ніби у тумані. Лише згодом прийшло усвідомлення реальності і початок боротьби. Розмови з побратимами та посестрами ставали моїм єдиним зв’язком із Сергієм. Практично всі говорили, що він загинув і залишившись лежати у Донецькій землі. Але розмова з медсестрою, посестрою Сергія, повернула мені надію. На моє запитання про шанси виживання чоловіка відповіла, що є 1% можливості на диво. І цей 1% додав мені сил продовжувати боротьбу.

У листопаді 2022 року отримала звістку, що мій Сергій живий і знаходиться в полоні. Один військовий, звільнений з полону, впізнав його по фотографії. Він розповів, що бачив Сергія в колонії Оленівки, а потім у Горлівці. На жаль, дані того військового не були зафіксовані, тому інформація не могла слугувати доказом полону. І статус мого Сергія залишився безвісти зниклим... На жаль».

Єдине, що змусить забрати в мене віру – збіг ДНК-експертизи

Та попри труднощі, Оксана не опустила рук і продовжувала шукати Сергія. Її дні стали заповнені зустрічами з уповноваженим з прав людини Лубінцем та представниками координаційного штабу, організацією акцій на честь полонених та зниклих безвісти. Вона намагалася знайти хоч якусь ниточку, що могла б привести її до чоловіка.

«Влітку у базі даних МВС знайшли невпізнані рештки тіла з пластиною в шиї. У той момент знову почала втрачати надію, що він живий», — говорить жінка, її голос тремтить від емоцій. — «Утім, порівняльна експертиза не підтвердила спорідненості, і моя віра у те, що Сергій не загинув, лише посилилася. Я зрозуміла, що не можу здаватися. Моя боротьба продовжується, і я готова йти до кінця, поки не знайду його».

Зі слів військовослужбовці, у тому страшному бою, під час якого Сергій Федянків із побратимами знищили ворожий танк, його засипало землею. Ймовірно через це виникла версія, що Сергій залишився лежати у Донецькій землі.

«Шукаючи інформацію та допомогу через різних знайомих, дізналася, тоді вдалося витягнути тіло одного з захисників – Володимира Цвида. Це зробив його рідний брат. Згодом через людей стало відомо, що військові, які займались евакуацією, витягли ще два тіла загиблих хлопців. Серед них Сергія не було. І ще додали: окоп, у якому мав би бути, був розритий. Ця новина, хоч і була сповнена невизначеності, відкрила переді мною нові можливості. Для мене означала, що Сергій міг бути живим, і його могли взяти в полон. Саме це і додало мені віри, надії і сили боротися далі. Я зрозуміла, що не можу здаватися, адже навіть у найтемніші часи завжди є шанс на світло».

Не дивлячись на те, що достовірної інформації щодо долі чоловіка так ніхто і не надав, Оксана не втрачає надії. Вона вірить, що Сергій живий і одного дня переступить поріг рідного дому. «Хто б що не говорив, я не перестаю вірити і чекати його з полону», — каже вона з рішучістю.

«Так, саме з полону. Єдине, що може забрати у мене цю віру, —  результат збігу ДЕК-експертизи. А поки його немає, я продовжую писати йому повідомлення».

Кожне повідомлення, яке вона надсилає, стає для неї своєрідним ритуалом. Вона усвідомлює, що Сергій, не прочитає їх, але ці рядки пов’язують їх невидимою ниткою, що надає їй відчуття зв’язку. Цей зв’язок стає для неї джерелом сили, яка допомагає триматися. Оксана знає, поки вона пише, поки в її серці живе надія, Сергій залишається з нею, і це дає їй наснаги продовжувати боротьбу.

Жанна БІЛОЦЬКА

• «То було пекло, у якому зник мій чоловік разом із побратимами». Спогади дружини про зниклого безвісти воїна з Волині
• «А може він усе-таки живий…» Історія зниклого безвісти прикордонника з Волині
• На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині

Волинські