«Коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів», – комбат з Володимира два роки боронив Авдіївку та вижив після удару «Іскандера»

17 грудня 2025 р. 12:26

17 грудня 2025 р. 12:26

Легендарний комбат 110-ї ОМБр підполковник Андрій Матусевич 18 років – у війську, і майже десять – на війні. За його плечима найгарячіші точки сходу – Мар’їнка, Щастя, Попасна і Авдіївка, яку боронив два роки.

Начальник командного пункту – заступник начальника штабу 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка підполковник Андрій Матусевич (позивний «Койот») розпочав свій бойовий шлях у складі 14-ї бригади, де ніс службу з 2016 року. Там пройшов школу командирського становлення, набувши бойового досвіду.

Навесні 2022 року, коли надійшов наказ від командувача ЗСУ про його призначення командиром батальйону новоствореної бригади, яка ще не мала постійного пункту дислокації, але вже тримала оборону під Авдіївкою, Андрій був змушений попрощатися з «чотирнадцятою».

Перше знайомство з війною у Мар’їнці

Андрій Матусевич народився та виріс у Володимирі. Після закінчення гімназії імені Цинкаловського вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

«На той час, а це був 2012 рік, в Україні ніхто навіть не уявляв, що за два роки розпочнеться війна з росією, – розповідає Андрій. – Навчання подобалось, хоч і було спочатку важко. У 2014 році, коли противник окупував Крим, програма викладалась у пришвидшеному темпі. Ми достроково закінчили академію».

28 лютого 2016 року отримав розподілення у 14-ту ОМБр імені князя Романа Великого на посаду командира механізованого взводу 1-ї роти 1-го батальйону. Міг сам обрати підрозділ, оскільки його зарахували до списків кращих курсантів. А за тиждень відбулося знайомство з війною – у місті Мар’їнка, де тоді дислокувалась бригада.

Згодом були інші міста Донеччини – Попасна, Щастя, де підрозділ під командуванням Андрія виконував бойові завдання упродовж багатьох місяців, змінюючи передову з ротаціями та навчаннями на полігоні. Саме в цей період українська армія переходила від мобілізаційної до контрактної основи, що значно поліпшило її організацію та боєздатність.

Після успішного виконання завдань у місті Щастя Андрія Матусевича підвищено у посаді до командира механізованої роти та присвоєно звання старшого лейтенанта. Згодом, після боїв у Попасній, де його рота вкотре проявила себе з найкращого боку, Андрій отримав звання капітана і призначення на посаду заступника командира батальйону.

Початок вторгнення і перші важкі втрати на Київщині

«У лютому 2022 року проходили навчання на рівненському полігоні. У мої обовʼязки входила підготовка резерву батальйону. Вже тоді ширилась інформація щодо можливого вторгнення росіян. Наша група отримала наказ висунутись в район на кордоні з Білоруссю, який охоплював територію від Припʼяті до Овруча з метою вивчення та планування ведення бойових дій. 22 лютого був мій день народження, хотіли з хлопцями відзначити його, як дозволяла ситуація. Але не вийшло – отримав наказ вирушити у згаданий район разом із групою швидкого реагування, щоб взяти під контроль мости. Там вже перебували бійці 80-ї бригади. О четвертій годині ранку 24 лютого зі сторони Білорусі пролунав гул техніки. Приблизно о шостій в небі зʼявились літаки… Це був момент, коли вторгнення стало реальністю: миттєво перемкнулись з навчального режиму на бойову готовність».

Після того, як противник прорвав кілька ділянок кордону, аби не допустити його просування вглиб країни, підірвали мости. Бійці змінили місце дислокації й закріпилися в селі Крисятичі на Київщині. За кілька годин прибув увесь батальйон з технікою, вже на ранок «зустрічали» ворожу колону у повній бойовій готовності.

«Перші важкі втрати понесли у Бородянці, – пригадує Андрій. – Там загинуло чимало моїх хлопців, серед яких – командир роти капітан Андрій Ткачук, який був для підрозділу прикладом мужності й відданості». Далі була Миколаївщина, де батальйон здійснював охорону ключових рубежів, відбиття ворожих атак і взаємодію з місцевими підрозділами.

У зв’язку з активізацією бойових дій по всій лінії фронту в Україні почали швидко формуватися нові бойові підрозділи. Паралельно гостро відчувалася нестача досвідчених офіцерів, які могли б взяти на себе командування укрупненими, навчити особовий склад і привести його у стан боєздатності. У такій ситуації командування звернулося до тих, хто мав бойовий досвід.

«Мене викликали у штаб і запропонували посаду командира батальйону. Але все змінив наказ Головнокомандувача, згідно з яким переведений у новостворену 110-ту ОМБр, – розповідає Андрій. – Попри те, що підрозділ існував лише місяць, я вже був третім командиром у ньому. Не приховую: було важко. Техніки катастрофічно не вистачало, бракувало офіцерів, які могли б взяти на себе обов’язки помічників. Тому звернувся до командування з проханням перевести до мене кількох офіцерів із 14-ї бригади. З їхньою появою стало легше».

Та основною проблемою стало формування довіри солдат до командування. Оскільки особовий склад складався переважно з мобілізованих, багато хто не мав уявлення про бойові дії, дехто взагалі не розумів, що робити.

«За місяць сформували дієву бойову одиницю і почали працювати, – каже офіцер. – І коли наприкінці 2022 року ворог активізував бойові дії в Авдіївці, були готові. Тоді мої хлопці побачили, що можуть і вміють воювати. Це додало сил і впевненості».

Під час одного з боїв Андрій отримав перше поранення. На щастя, воно виявилося неважким – командир залишився з підлеглими. Згодом його нагороджено орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня та зброєю від Міністра оборони України.

Під час великого наступу на Авдіївку ворог кинув усі свої сили

Період великого наступу на Авдіївку розпочався у 2023 році. Щоб узяти місто, ворог кинув величезну кількість техніки та живої сили. Однією з його головних стратегічних цілей був коксохімічний завод і дорога з виходом на Дніпро.

Противник активно використовував озброєння новітнього класу, якого не було під час наступу на Київщину. Це були «сонцепьоки», «урагани», «смерчі», нові танки Т-90, складні інженерні конструкції. Але через свою бездумність та безвідповідальність у багатьох випадках зазнавав величезних втрат.

«Один із таких випадків увійде в історію війни України проти росії, – каже Андрій. – Це сталося у напрямку Красногорівки. Колони росіян рухалися вузькою ділянкою дороги. На техніці знаходилась велика кількість піхоти. Перша машина була миттєво знищена протитанковим засобом. Аби врятуватися, інші намагалися розвернутися, не звертаючи уваги на солдатів, які знаходились зверху. Ті падали, а танки й БМП їхали просто по них.».

Попри те, що ворог зазнавав втрат, українським бійцям також доводилось платити надто високу ціну. В боях за Авдіївку загинуло чимало воїнів, серед них капітан, командир роти 26-річний Володимир Голядинець з Володимира, який героїчно проявив себе в операціях, пов’язаних зі штурмами противника та відновленням втрачених позицій. Намагаючись врятувати пораненого побратима, потрапив під обстріл ПТУР, який обірвав його життя. Поранений, заради якого ризикував, вижив, хоч і втратив обидві кінцівки. Для нього Володимир назавжди залишиться Героєм і прикладом мужності та відваги.

Ще один капітан командир роти 23-річний Назар Набережний під час виконання завдання спільно з групою потрапив у ворожу засідку. Аби зберегти життя побратимів, дав наказ відступати, сам до останнього відбивав ворога. І таких історій, зі слів підполковника, чимало.

Найважче усвідомлювати, що від тебе нічого не залежить

«Зважаючи на складність ситуації, не приховую: не вірив, що вдасться вибратися живим, – говорить Андрій. – Місто почали накривати КАБами, перетворюючи на руїни, через що не могли ніде закріпитися чи знайти укриття. Найстрашніше було усвідомлення того, що бачиш, як у твій район летить авіабомба і з високою ймовірністю влучить у будівлю, де перебуваєш. І розумієш: за мить опинишся під завалами, з-під яких тебе ніхто не дістане. Цей страх був постійним, із розумінням, що кожна хвилина може стати останньою».

Попри все, бійці 110-ї бригади трималися і воювали до останнього, не дозволяючи ворогу просунутися. Для Андрія Матусевича це були, мабуть, найважчі місяці війни – випробування на межі можливостей, коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів, у власну справу і в те, що за ці руїни тримається Україна. Він вдруге отримав поранення, але продовжував воювати.

«Найважче у такі моменти усвідомлювати, що від тебе нічого не залежить, – розповідає. – Не тільки твоє життя, а й життя інших. Ти не можеш витягнути поранених або евакуювати загиблих». Назавжди в пам’яті момент, коли підрозділ опинився у напівоточенні, а росіяни контролювали вже певні ділянки. Він і ще кілька бійців перебували в одній будівлі, решта – в інших. По рації дізналися, що на іншому напрямку хлопці є важко поранені. Але ця територія була під постійним обстрілом, ворог уже оточив її, не даючи жодного шансу наблизитись.

«Вони й ми знали: ніхто не прийде на допомогу. Єдиною ниткою була рація. З її допомогою тримали зв’язок, намагалися підбадьорити один одного, це давало розуміння, що вони не самі, – каже Андрій. – І поки тримала батарея заряд, тримали зв’язок. Потім настала тиша. Це нестерпно розуміти, що там помирають побратими, і не мати можливості допомогти. Але такі реалії війни, це болюча правда, з якою доводиться жити».

Обстріли КАБами не дали втримати Авдіївку

Коли надії на вихід майже не залишалося, надійшов наказ залишити місто. Батальйон зібрав залишки особового складу і зміг вибратися. Після цього його вивели на відновлення.

За словами підполковника, однією з причин, через яку Авдіївку не вдалося втримати, стали систематичні обстріли КАБами. Вони вражали буквально кожну позицію. Це унеможливлювало закріплення підрозділів на позиціях і ефективну оборону. Кожен обстріл змушував змінювати місце дислокації, шукати нові схованки. Такий режим виснажував людей, а логістика та евакуація поранених ставали неможливими».

Після двох років боїв за Авдіївку Андрія Матусевича призначили начальником командного пункту – заступником начальника штабу з бойового управління бригади та нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

«Іскандери» прилетіли під час наради…

«Той день, 1 липня 2025 року, міг стати останнім у моєму житті, – продовжує ділитися спогадами підполковник. – Ми перебували на відновленні у селі Гуляйполе на Дніпровщині. – О 9 ранку зібралися на нараду в одній з будівель, а через лічені хвилини пролунали вибухи двох «Іскандерів». Земля здригнулася, уламки посипалися. Командир бригади, начальник штабу, заступник командира з тилу та солдат із забезпечення загинули на місці. Я з іншими хлопцями опинилися під завалами. Біль пронизував тіло, ліве око не відкривалось. Кожен рух давався ціною неймовірних зусиль.

У тілі застрягли уламки, вибравшись, наклав джгут на ногу, аби зупинити кровотечу. Озирнувшись, побачив поранених хлопців, які стогнали від болю. Не приховую: було страшно. Навіть після того, як евакуювали у Кривий Ріг, страх не відпускав. Тоді у селі загинуло багато місцевих людей. Попри посічене уламками тіло, найбільше переживав за око. Але з нього вийняли уламок, почало відкриватися, і я заспокоївся.

Поранення виявились складними, була загроза ампутації нижньої кінцівки. Завдяки професіоналізму лікарів, ногу й око вдалося врятувати. Однак ті хвилини під завалами залишаться зі мною назавжди».

Причиною, через яку ворог дізнався про час і місце наради, став злам системи месенджерів, якими військові користувалися для зв’язку. Здавалося, усе надійно – перевірені канали, зашифровані повідомлення. Але війна безжальна.

«Коли зрозуміли, що нас «читають», було запізно. Усе сталося блискавично – потужний вибух, пил, уламки, крики… Потім – тиша. Та гнітюча тиша, у якій навіть дихати страшно. Тиша, що говорить: ворог поруч, і він знає про тебе все. Тоді вперше стало по-справжньому страшно не від снарядів, а від усвідомлення, що навіть слова, сказані в довірі, можуть стати зброєю проти тебе».

Дізнавшись про поранення, батьки Андрія збиралися їхати до Кривого Рогу, однак на його прохання відтермінували приїзд.

«Я тоді був дуже тяжкий, навіть говорити не міг, – каже Андрій. – Не хотів, щоб вони бачили мене в такому стані. Утім, дізнавшись про те, що зі мною сталося, приїхали побратими з 14-ї та 110-ї ОМБр, друзі. А за кілька днів мене перевели на лікування до Луцького шпиталю».

Наразі в Андрія закінчилась реабілітація і він проходить ВЛК, після чого повернеться до служби. У розмові зізнається, мріяв би жити цивільним життям – тим, яке проміняв на армію у 18 років.

«У 31 рік хотілося б думати й про особисте, – каже він. – Поки що моє життя – армія і війна, але сподіваюся, колись усе це скінчиться і в мене з’явиться можливість створити родину. А поки роблю те, що вважаю своїм обов’язком – боронити країну, у якій колись житимуть мої діти».

Жанна БІЛОЦЬКА, VSN

Волинські