«Життя не зупиняється ніколи…». У цьому переконаний поет-пісняр з Нововолинська Зиновій Нагірний.

17 грудня 2025 р. 15:42

17 грудня 2025 р. 15:42

Про це він написав в одному із своїх віршів. Таку назву мав і його творчий вечір, який зініціювали і провели в етногалереї «Русовичі» її власники – подружжя Марія та Ярослав Доліновські разом з піар-менеджеркою Тетяною Поліщук.

Ще зовсім недавно його ім’я не було відоме широкій аудиторії ані Нововолинська, ані України. І тільки завдяки сучасним технологіям та потужності Інтернет-ресурсів пісні на вірші Зиновія Нагірного тепер слухає не лише вся Україна, а й весь світ, адже майже у кожному його куточку знайшли прихисток мільйони українців.

Зовсім недавно вперше вийшла на широкий загал добірка віршів цього автора у літературному альманасі «На крилах натхнення». Читаючи їх, відчуваєш, що слова тут злітають, неначе птахи, ведучи у світ спогадів, мрій та відкриттів. Складати вірші він почав ще в юності, хоча мало з ким ділився написаним. А рік тому за допомогою штучного інтелекту почав створювати пісні зі своєї поезії.

Затамувавши подих, слухали поезію і на творчому вечорі. Пану Зиновію болить те, що у цій проклятій війні гине цвіт нації. Отож серце відгукується на всі події, перетворюючи переживання на патріотичні поезії і пісні. Ось і нещодавня трагедія у Тернополі дала поштовх до написання пісні «Тернопіль,біль…», слухати яку без завмирання серця неможливо:

Тернопіль – біль, Тернопіль – рани,
Кров убієнних там дітей,
Душа боліть не перестане
За підло страчених людей…

– Я не міг не відгукнутися на цю величезну біду, – сказав Зиновій Миколайович, – адже Тернопільщина – моя маленька батьківщина, бо тут, у Бережанах, народився, тут минули дитячі та юнацькі роки.

Після закінчення восьмирічки, Зиновій вступив на навчання до Львівського технікуму радіоелектроніки. В армії доля звела ще з одним юнаком, який цікавився технічними науками. Він і запропонував після демобілізації разом вступати до політехнічного інституту. Зенику дуже цього хотілося, але не знав, що скажуть батьки.

– Рідного батька я ніколи не бачив, бо народився, як його вже вивезли на заслання аж у Воркуту, – поринув у спогади пан Зиновій. – Через три роки важкої роботи тато там і помер. Важко жилося вдові. З часом матуся зустріла другого судженого і вийшла за нього заміж. Мені пощастило з вітчимом, який змалку привчав до роботи, був хоч і вимогливим, але добрим. Підтримали батьки мене і тоді, коли повідомив про своє бажання здобути вищу освіту.

Успішно склавши екзамени, Зиновій став студентом радіотехнічного факультету Львівського політехнічного інституту. Тут зустрів свою другу половинку – Ніну. Разом виростили і виховали сина та доньку. До речі, подружжю дали скерування на роботу на Львівщину, але там не склалося. Якраз на той час у Нововолинську побудували завод СТО, отож молодих спеціалістів залюбки прийняли у колектив конструкторського бюро.

Пів століття присвятив Зиновій Миколайович технічній роботі. Коли із колегами – молодими інженерами вже бачили, що їхнє підприємство закриватиметься, створили кооператив «Електротехніка», де почали виготовляти невеликі верстати. З часом це підприємство переросло в акціонерне товариства «Елтех», котре діє і донині та де й досі, незважаючи на те, що вже вступив у восьмий десяток літ, працює Зиновій Нагірний.

З великою любов’ю і душевним трепетом пан Зиновій пише про материнську любов і вічне, як світ, кохання. А коли залою полинула пісня «Мамі з вдячністю», рідко кому вдалося стримати сльозу. Бо тут що не слово – щире зізнання матусі у безмежній любові, слова каяття за те, що, хоч і ненавмисно, завдавав їй болю.

– Я уже пережив її вік, виросли діти, дочекався онуків, але мені й досі бракує материнського тепла, її порад, – зізнавався Зиновій Миколайович. – Вона для мене свята жінка, бо не скорилася лихій долі, усю нерозтрачену першу любов віддала нам, дітям. Тому я й справді у вічному боргу перед нею.
Подружжя Нагірних виховало такими ж вдячними сина Миколу та доньку Ірину, які також прийшли на творчий вечір і щиро дякували татусеві за добре серце. До речі, Микола Зиновійович ще з десятирічного віку пише вірші. За фахом він історик. Працює викладачем Володимирського педагогічного коледжу.

– Не раз думав: звідки у сина такий потяг і хист до поезії? Мама рідко розповідала мені про рідного батька, бо їй ці спогади занадто боліли. Але все ж казала: працював завклубом, був натурою творчою. Організував у селі «Просвіту», за що й вислали у Воркуту, як ворога народу. Отож виходить, що у Миколи – дідові гени. Тепер розумію, чому і мене, технаря, потягнуло до творчості. Напевне також батькові гени.

Творчість пана Зиновія пронизана відчуттям нерозривної єдності людини і природи, космосу і земного світу. І це яскраво відчували присутні на вечорі, коли його поезію читали учасники заходу. Зворушила і прем’єра пісні «Ти чарівна, моя Волинь». Цей край, за більш як п’ятдесят років, а саме стільки пан Зиновій живе уже тут, став для нього близьким і рідним. Як і Нововолинськ. Ювілею цього міста поет-пісняр також присвятив свою пісню під назвою «Місто трударів».

Не так давно Зиновій Нагірний почав писати ще й гуморески. Своїми жартівливими віршами він піднімає настрій і показує, що життя сповнене й кумедних моментів. Ці його твори змушують бодай на якийсь час забувати про негаразди і посміхатися.

Завершилася зустріч піснею « Життя не зупиняється ніколи…» . Бо воно й справді як ріка, що ніколи не повертає назад.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські