«Я 7 років прожила в квартирі з тілом мертвої сестри»

21 грудня 2025 р. 18:09

21 грудня 2025 р. 18:09

Заріна (ліворуч) каже, що в дитинстві її розвитком аж до своєї смерті займалася сестра Дарина, а не мама.

На початку липня поліція виявила у місті Костянтинівка на Донеччині, до якого підходять російські війська, муміфіковане тіло дівчини, яка померла ще в 2006 році

Весь цей час тіло залишалося в квартирі, а мати дівчини, Ольга, переконувала себе й свою молодшу доньку, Заріну, що її сестра жива. Заріна жила в таких умовах сім літ – із 12 до 19 років, не маючи змоги попросити про допомогу ані вчителів, ані родичів, ані сусідів.

Тепер вона розповіла виданню Hromadske свою історію, яка майже два десятиліття залишалася прихованою у стінах їхньої квартири в Костянтинівці.

…Ми поговорили з нею, щоб зрозуміти, як таке могло статися. Чому ні школа, ні сусіди, ні родичі, ні соціальні служби не помічали, що в родині коїться щось не те, адже очевидно факт мертвого тіла сестри в квартирі в певний спосіб впливав на Заріну. Зрештою – від тіла, яке розкладається, йде специфічний запах, який нічим не можна приховати. Невже сусіди нічого не помітили?

Далі – пряма мова Заріни:

«Мама спала із сокирою під подушкою»

Наша сім’я завжди була бідна. Мама ( Оля. – Ред. ) перестала працювати, коли мені було п’ять. Ми росли без татів. Ми з сестрою Дариною народжені поза шлюбом від різних батьків. Жили на допомогу матері-одиначки, ще була якась субсидія. Попри те, що мама не працювала й була вдома, моїм розвитком займалася сестра. Завдяки їй, я спершу добре вчилася.

Коли мені було 8 років, у мами помер батько. Вона його дуже любила. Після цього почала змінюватися. Заклеювала вікна папером, спала із сокирою під подушкою. Тоді вона казала, що бачить щось, чує голоси. Я цього не бачила й не чула. І було дуже дивно, що я відчуваю одне, а мама – зовсім інше.

Тоді мама ще спілкувалася зі своєю мамою та сестрами. Ті лише інколи казали: «Олю, що ти чудиш?».

«У школі мене били майже на кожній перерві»

Мама була проти будь-якого спілкування з людьми. До 19 років вона водила мене за руку. Постійно повторювала, що мене можуть викрасти. Ніде мене не залишала саму. Могла ховати ключі, щоб я не могла сама відчинити двері.

У школі мене били майже на кожній перерві. Тому, коли питають, чому я нікому не могла розповісти, мені нікому було сказати. Мене булили однокласники, вчителі мене принижували, казали, що я – бідна, постійно допитували, чому в мене така мама? У мене не було відчуття, що хтось із дорослих може допомогти.

Був випадок: цілий клас переслідував нас із мамою аж до дому після того, як вона мене забрала зі школи. Вони йшли шеренгою, кричали матами, кидали бруд. І коли моя мама не може себе захистити, а я маю захищати її від дітей – це дуже важко. Вчителі це бачили, ніхто нічого не робив.

«Ми спали з мертвою людиною 4 – 5 днів в одному ліжку»

Старша сестра Дарина навчалась в училищі, отримувала стипендію і приносила гроші додому. Я у школі отримувала їжу для «безоплатників» і носила її додому. Сама у школі не їла. З 2004 року ми голодували. Бувало, що на день був лише шматочок хліба. Моя мама важила до 40 кілограмів.

Приблизно тоді ж, коли мама змінилася, в сестри почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. У неї був сильний псоріаз і якісь напади – можливо, епілепсія. Спочатку мама викликала «швидку». Але потім зовсім перестала водити сестру до лікарів. Під час нападів сестрі здавалося, що вона помирає. Вона могла кричати. Мене це дуже лякало. Її – теж, бо не розуміла, що з нею відбувається. Вона продовжувала ходити в училище, але й там у неї траплялися напади. Через це її почали булити, друзів вона там не мала. Потім взагалі перестала виходити з дому. Після смерті її не шукав ніхто.

Це сталося 19 грудня 2006 року. Моя сестра кричала весь день, а ввечері перестала… Мама сказала, що Дарина жива, що її треба покласти в ліжко й відігріти. Ми спали з мертвою людиною 4 – 5 днів в одному ліжку.

Мама заборонила мені говорити про це комусь. Лякала тим, що мене посадять у колонію і будуть насилувати. Якщо хтось із людей її питав, де Дарина, мама казала, що сестра вийшла заміж і виїхала за кордон. У мене не було думки звернутися до когось. Відчувала, що я сама в маленькій кімнаті й більше нікого немає у світі. Світ показав, що я нікому не потрібна.

Мама перестала сміття виносити з квартири. Коли зламався туалет, ми випорожнювались у пакет, який вона залишала в квартирі. Я не милася.

Якось сусідка Наталя прийшла з поліціянтом і працівниками ЖКГ, які перекривають воду. Вони вибили нам двері й побачили сміття. Але до кімнати, де лежала моя сестра, не заходили. Подивилися на мене й сказали: «О, ще одна хвора росте… ще одна «ку-ку». Перекрили воду й пішли.

Цей випадок багато що показує. Бо зайшов представник влади, побачив це все, посміявся й пішов. Я була неповнолітня. Вони мали б повідомити соцслужби, але ніхто нічого не зробив. Мама взагалі не платила за комунальні. Нам відключили світло, газ, воду.

Також мама перестала сміття виносити з квартири. Коли зламався туалет, ми випорожнювались у пакет, який вона залишала у квартирі. Я не милася. Я бруд зчищала із себе. Мама мене не пускала на медогляд у школі, поки я туди ходила…

Цілий рік після того, як мені не зарахували дев’ятий клас, я сиділа вдома. Я зрозуміла, що мені потрібно хоча б якось соціально існувати, щоб була хоч якась ниточка до зовнішнього світу.

Я читала все, що було: книжки, газети. І в якійсь газеті побачила, що є вечірня школа. Я сказала мамі: «Ти повинна мене туди відвести». З величезними істериками, але вона мене все ж відвела. Мене прийняли до вечірньої школи. Через рік я почала повторно ходити в дев’ятий клас, щоб підтягнути програму.

Після закінчення школи, коли я працювала в теплиці в Костянтинівці, мені, чесно кажучи, на думку не спадало, що комусь можна розповісти про все це. Смерть сестри стала для мене точкою, після якої все завмерло...

( Після півтори року роботи в теплиці Заріна переїхала до Києва, де працювала офіціанткою та продавчинею, утримувала свою маму. – Ред. ).

«Я сама кремувала сестру»

…Багато людей не вірять, бо це лякає. Але це сталося. Моя мама не була наркозалежною, не була класичною алкоголічкою. І я виросла нормальною, хоча були мільйони шансів стати зовсім іншою. Якщо це трапилося зі мною, значить, це може повторитись і з іншими.

Це більше про систему. Якби соцслужби прийшли раніше – нас би забрали, можливо, в дитбудинок. Там теж – не найкращі умови, але моя сестра була б жива. І скільки таких історій за зачиненими дверима… Ми жили на п’ятому поверсі, сусіди – з усіх боків, і нікому нічого не було потрібно.

( У серпні 2025-го, коли фронт наблизився до Костянтинівки, Заріна вивезла маму до Києва. Орендує їй квартиру й забезпечує продуктами. – Ред. ).

Зараз моїй мамі призначена судово-медична експертиза. Моя єдина надія – що їй встановлять діагноз і буде якесь подальше рішення. Можливо, її покладуть у клініку. Бо я не справляюся. Не можу і не хочу, тому що тепер ця ситуація сприймається значно важче.

Я сама кремувала сестру. І мама, мабуть, навіть не знає, що я це зробила. Експертиза встановила ненасильницьку смерть. Але після 18 років важко точно визначити причину.

Що я відчуваю до мами зараз? Якщо думати, що вона хвора людина і їй потрібна допомога, то мені її шкода. Таке може статися з будь-ким. Ми опинились у просторі, де були невидимими. Але з іншого боку, у мене дуже багато негативних емоцій.

Зараз я поставила собі за мету побудувати нормальне, щасливе життя. Це мій обов’язок перед собою – зробити своє життя хорошим, бо мені дано шанс вижити. Якось так сталося. Я залишилася нормальною людиною. І хочу використати це для чогось хорошого, а не для того, щоб далі боротись із цим жахом.

Денис БУЛАВІН, «Громадське».

Волинські