Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші

22 грудня 2025 р. 22:02

22 грудня 2025 р. 22:02

– Миколай мені поклав… нові капці. З хутром.

Або Хроніки кохання з перцем по-волинському

Продовження. Початок у газеті «Волинь» №№39 – 49 за 2025 рік.

Серія №12: «Що Миколай поклав під подушку»

Неприхована радість Омеляна

…У цей момент зі світлиці вийшов Левко з сумками – чистенький, виголений, убраний уже по-міському, як людина, що їде не просто в дорогу, на якусь таємну справу.

У хаті настала тиша така, що якби мухи літали зараз – було б чути їхні крила.

З рук Палажки випала газета «Волинь».

А тишу пробило одне-єдине запитання:

– Левку… то ви вже їдете?..

Це запитала Параска і примружилася так, ніби саме в цю мить у її голові прокрутили цілий серіал – про втечу, повернення, зраду, каяття і знову зраду. Все одразу, без реклами.

Омелян аж присів на примостах – новини він любив сприймати сидячи.

А Мурчик-Копілотик десь у кутку зробив службову помітку:

«Об’єкт Левко – сумки при собі. Інтрига – при зростанні».

– І шо… вас на Миколая не буде післязавтра?.. – знову не витримала Параска, бо спокійне життя з Омеляном без сторонніх свідків починало вислизати, як вареник із маслом. І перевела погляд на Палажку, яка, здавалось, була ні жива – ні мертва.

– Ну, Миколай же приходить до тих, хто слухається, – загадково підморгнув Парасці, подавши їй руку, дід Левко. – А ви, люди добрі, слухняні… по-своєму. Дякую за компанію, але мушу до обласного центру.

Палажка ще більше затривожилась.

Параска здивувалась тому потиску.

А Омелян зрадів так щиро, що аж занадто: «Тепер ніхто Палажку не забере», – крутилось у його голові.

Левко пішов. Двері зачинилися.

Тиша повернулась. Але вже не була порожньою – вона чекала.

Ніч на Святого Миколая

…Ніч на Миколая у Великій Груші була тиха, як нова подушка: ще не зім’ята, але вже з надією.

Параска, заснувши під серіал «Багаті теж плачуть», який за ці роки переглянула разів із десять, бо вже надто їй подобався Луїс Альберто (навіть одного разу серед ночі так назвала свого Омеляна – «Луїсе», а йому причулося «Боюся», щоправда, чоловік так ніжно її обійняв, сказавши: «Не бійся», що вона на добрий місяць забула про того Луїса), прокинулася близько одинадцятої. За звичкою засунула руку під подушку – і намацала згорток.

Розгорнула.

– Омеляне!.. – прошепотіла так, що він аж підскочив.

– Шо?..

– Та я ж казав, що старі скриплять…

– А ти мовчи! – відрізала Параска. – Це – знак. А знаки я відрізняю від відмазок.

Омелян теж засунув руку під подушку.

Нічого.

– Отак завжди, – образився він. – Я, значить, старався заради того знака, а мені – нуль.

– А ти слухняний був? – одразу уточнила Параска.

– Ну… відносно.

– От і маєш відносний подарунок. Радій, що Миколай під подушку різки не підклав – як неслухняному.

А за тином, у сусідній хаті, тривожно спала Палажка. Бо під подушкою в неї жила і дитяча пам’ять про Миколая, і доросла надія, що дива ще трапляються.

Не спав лише Мурчик-Копілотик. Бо коти в такі ночі не сплять – вони чергують між небом і кухнею. «У такі ночі подарунки падають з неба, але справжні таємниці – з подушок», – занотував він у свій записник.

«Тихо. Бо подарунок може перетворитися на мораль»

…Коли Параска нарешті заснула тим міцним сном, після якого сниться, що город сам сапається, а Омелян мовчить, – той самий Омелян, у старій куртці й капцях «на босу ногу», крадькома вийшов із хати.

В руках – подарунок.

Банка.

Нова.

Модна.

З гвинтовою кришкою.

– Для варення… – прошепотів він. – Чисто по-сусідськи. По-людськи…

Він уже майже дійшов до Палажчиної хати, як раптом із тіні виринуло щось червоне.

– Ой!.. – присів Омелян.

Перед ним стояв Миколай. З бородою. З мішком. І у дуже знайомих черевиках.

Перед ним стояв Миколай. З бородою. З мішком. І у дуже знайомих черевиках.

– Тс-с-с… – прошепотів Миколай. – Тихо. Бо подарунок може перетворитися на мораль.

– А ти хто такий?! – зашипів Омелян.

– Працюю, – коротко відповів Миколай. – У нічну зміну.

Лист під подушкою

У цей час Палажка прокинулась і засунула руку під подушку.

Там лежав складений удвоє лист. Почерк – рівний, трохи нахилений, дуже акуратний.

«Паласю, Миколай бачить усе.

Навіть те, що ховають у варенні.

Не бійся.

Друзі ще повертаються.

Л.»

– Л… – прошепотіла вона. – Не Омелян. Левко?..

Із конверта випав подарунковий сертифікат на тисячу гривень.

– Як від Зеленського і газети «Волинь», – усміхнулась до себе Палажка.

Таємниці збережено

У ту ж мить за вікном закричав Омелян:

– Люди добрі! Грабують! Миколай не той!

Але Миколай уже зник. Просто розчинився у морозі.

За кілька хвилин прибіг дільничний Петро Вареник – у шинелі, з ліхтариком і дуже сонним обличчям.

– Шо тут у вас? – буркнув. – Казковий вечір чи кримінал?

Омелян не відповів. Бо на Палажчине подвір’я вихором вже мчала Параска, яка, прокинувшись, і, помацавши, що нема поруч Омеляна (а снилося, що він їй співає, як і у 1987 році, пісню «Букет») – кинулася з хати на розшуки. І найперше – куди ж, як не до Параски.

– Оме-ля-не!!! Де ти?... Що ти тут робиш?!!

– Та почув, що хтось ніби по подвір’ю ходить і вийшов. Але злодій утік! Туди! – показав у темінь лівою рукою, а сам тим часом правою непомітно поставив на поріг Палажчиної хати свій подарунок.

Тут на їхні слова вийшла з хати Палажка, тримаючи в руках гарний конверт:

– Люди добрі, а що тут ви у мене на подвір’ї галасуєте?

– Обережно, – крикнув на неї Омелян, – наступиш!

– На міну? – завмерла Палажка.

– Яка міна? У тебе щось стоїть під ногами! Це залишив напевне, той, хто втікав, – почервонів Омелян, але в темноті цього не було видно.

– Стоп! Не рухайтесь! Можливо, вибухонебезпечний предмет! – знову закричав Петро Вареник.

…А вже через кілька хвилин Параска, коли всі переконались, що це хтось невідомий залишив Палажці гарну банку для варення з гвинтовою кришкою, яка чомусь пахнула парфумами її Омеляна, примружилась до дільничного:

– Пане поліцейський, а вам Миколай щось під подушку поклав? Чи, може… ви самі були в ролі Миколая?

– Мені… е-е-е… термос і шкарпетки, – кашлянув Вареник.

Палажка мовчки усміхнулась. Вона вже знала: хто був Миколаєм, хто прийшов із банкою, і хто зник.

Але мовчала.

Бо справжні шпигуни не здають усіх таємниць одразу.

Епілог

…Наступного ранку Левко з’явився так, ніби нічого не було.

– Добрий ранок. Їхав до вас – зустрів Миколая. Просив передати мандаринки.

Палажка глянула на подушку.

На банку.

На черевики.

І сказала лише:

– Миколай у нас цього року був… дуже уважний.

«Фіксую: ніч вдалася. Подарунки доставлено. Таємниці збережено. Левко – засвічений», – записав Мурчик-Копілотик.

Далі буде…

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом).

Волинські