«Шукаємо дружину для… нашого тата». Історія на вечір

24 грудня 2025 р. 21:56

24 грудня 2025 р. 21:56

«Обіцяємо сміх, обійми і те, що наш тато варить найкращий борщ у світі!».

Світлана ще з юності мріяла про гламурне життя, де ранкова кава пахне свободою, а вечори світяться золотавими вогнями великих міст. Вона щиро вірила, що десь там, за обрієм, її чекає розкішний шанс – просто треба стрибнути вище за паркан рідного села. Тож коли найменша з трьох дочок та, що любила ховати бантики в кишені, пішла у перший клас, Світлана зібрала валізу – легку, мов її обіцянки, – і подалася в Італію

Трьох дівчат – шести, восьми та одинадцятирічну – вона залишила своєму чоловікові Петру – Петрові Пилиповичу, спокійному вчителю історії, який умів одночасно полагодити черевик і пояснити Першу світову так, що навіть кіт затамовував подих. Він не нарікав: батьківська любов у нього була така велика, що її вистачило б і на цілу школу.

Світлана перший рік ще дзвонила часто, ніби годинник нагадував їй: «Не забудь, там залишилися діти». Вона приїздила на Різдво, сяюча, пахуча, з посмішкою, що видавалася сувеніром із чужої країни.

Але згодом дзвінки стали короткими, ніби хтось обрізав нитку між нею і домом. А потім – майже зовсім зникли. Лише інколи приходили перекази «на витрати» й уривчасті повідомлення про втому, роботу та якийсь «новий етап життя».

Одного літнього вечора, коли сонце вже торкалося хатніх дахів, тітка Павлина, місцевий «буквар» усіх пліток, шепнула старшій доньці, що бачила у фейсбуці її маму Світлану під руку з «якимось дуже поважним італійцем». Поважним настільки, що його вуса, певно, мали власну пенсію.

Звістка ковзнула між сестрами, як холодна тінь. Вони зібралися на кухні, де чай захолов, а годинник глухо цокав, – ніби теж співчував. Старша мовила тихо, як доросла:

– Мама… мабуть, уже не повернеться.

Середня, завжди мудріша за свій вік, додала:

– Але тато не має бути сам. Він цього не заслуговує.

І коли найменша несміливо припустила: «Може… може, нам знайти йому когось доброго?», – пропозиція вже не здавалася смішною. Навпаки – була теплою, як ковдра взимку.

Так народилася ідея написати оголошення до обласної газети. Дівчата сперечалися, як його сформулювати: щоб і щиро, і делікатно, і не надто офіційно, бо тато ж – не вакансія бухгалтерії!

Тим часом Петро Пилипович у сусідній кімнаті лагодив дверцята шафи – і не мав ані найменшого уявлення, що три маленькі феї долі щойно почали переписувати його майбутнє.

Коли текст нарешті був готовий, він звучав так, що й у редакції трохи розчулилися:

«Ми – три доньки чудового тата, доброго, розумного і дуже самотнього. Наша мама давно живе окремо. Ми хочемо, щоб тато знову усміхався. Шукаємо щиру, теплу жінку, яка б полюбила його і стала частиною нашої родини. Обіцяємо сміх, обійми і те, що наш тато варить найкращий борщ у світі!»

Газета надрукувала лист у номері за середу. І вже через кілька днів редактор телефоном повідомив: «У вас – три відповіді».

Першою написала Марія Степанівна, пенсіонерка – вчителька математики. Вона завжди вважала Петра «найпоряднішим педагогом району» й давно мріяла, щоб хтось лагідний подавав їй окуляри вечорами.

Другою – Тетяна, молода фельдшерка. Її лист був короткий, але сонячний: «Я люблю дітей, люблю сміятися і давно хочу справжньої сім’ї. Якщо ваш тато хороший – давайте знайомитись».

Третьою – Оксана, мама-одиначка. Її слова линули з глибини серця: «І я, і мій син потребуємо тепла. Можливо, саме ваша родина – наш шанс стати щасливими».

І от тепер дівчата сидять на тій самій кухні, поглядають на листи й шепочуться, немов змовниці. А Петро Пилипович знову нічого не знає й думає, що вони так тихо обговорюють: домашнє завдання чи нові бантики?

То як гадаєте, хто з цих трьох жінок наважиться першою зателефонувати?

І кого з них, зрештою, обере Петро Пилипович?

Волинські