Казали: «Ваш син загинув як Герой», а серце рвалося, бо мені шкода свою дитину: воїн з Волині кілька днів не дожив до 33-річчя

26 грудня 2025 р. 12:14

26 грудня 2025 р. 12:14

28 листопада 2025 року поблизу населеного пункту Новопавлівка Дніпропетровської області загинув 32-річний солдат кулеметного взводу 42 окремої механізованої бригади Олександр Дмитрович Бірук із Забродівської громади. 9 грудня йому мало би виповнитися 33 роки. Та не судилося...

У день народження захисника матір бійця Марія Бірук та цивільна дружина Галина Михалевич поділилися спогадами про Героя, - пише газета Ратнівщина .

ЗДОБУВ ФАХ СЛЮСАРЯ-ЕНЕРГЕТИКА

Замшанівці пам’ятають Сашу з маленького. Його батьки – Марія Бірук і Дмитро Козел. Він був другою дитиною в родині. На той момент уже підростав старший брат Михайло. Мешкали у Вужиську. Там Олександр закінчив початкову школу. Продовжив навчання у Замшанівській загальноосвітній школі. Був здібним особливо до фізики і математики. Любив працювати за комп’ютером, складав програми. Після 11 класу вирішив спробувати себе у складній енергетичній сфері. Вступив за державним замовленням у професійно-технічне училище Рівненської атомної електричної станції у Вараші. Був перспективним студентом. Під час навчання проходив практику на АЕС. Його помітили як хорошого майбутнього інженера-механіка. У 2011 році закінчив училище та здобув професію слюсаря з ремонту реакторно-турбінного устаткування. На той момент наявної вакансії за спеціальністю не було, тож повернувся у Вужиськ. Трохи їздив на сезонні заробітки будівельником в Україні і в Польщі.

Розпочав ремонт у батьківському будинку. На строкову службу в армію не потрапив, хоча його й призвали. На комісії в Луцьку визнали обмежено придатним через проблеми зі здоров’ям, і хлопець повернувся додому. Він був непридатним до служби у мирний час і придатним у військовий.

МАЄ ПРОДОВЖЕННЯ – ДОНЕЧКУ АНАСТАСІЮ

Особисте життя Олександр Бірук пов’язав з дівчиною із Замшан Галиною Михалевич. Вона розповідає, що хоч і трохи старша за нього за віком, але вони були дуже щасливі, коли дізналися, що вона носить під серцем його дитя. Олександр і Галина не одружилися. Жили в цивільному шлюбі. Але жінка каже, що він був хорошим чоловіком. Був із нею на пологах. Тішився донечкою Анастасією. Вона – викапаний тато. Очі, посмішка, вираз обличчя – усе, як в Олександра. Зараз їй лише 4 рочки, але вона всім серцем любить татуся, малює йому малюнки, співає пісні.

НА ВІЙНІ СТАВ КУЛЕМЕТНИКОМ

У 2023 році Олександра Бірука мобілізували. Рік він прослужив у ЗСУ, але в зоні бойових дій не був. Мав бойове злагодження на полігоні, проходив багато навчань на різні військові спеціальності. У розмовах із мамою казав, що йому у документах стільки понаписували всяких вмінь, що вже встиг позабувати, на кого саме його навчали. Але по життю був шустрий, розторопний, мав «тямку» до технічних питань, тому міг навчитися будь-чому.

Після чергового злагодження підрозділ, у якому служив Олександр, мали відправити в зону бойових дій. Перед відправкою йому дали кілька днів відпустки. Він приїхав у рідне село, але назад на службу не повернувся через хворобу.

28 жовтня 2024 року Олександра повторно мобілізували, коли допомагав сусідові по господарству. Він прийшов до баби Марії, забрав свої документи, сказав, що зараз повернеться, і з тих пір рік і місяць служив у лавах ЗСУ. Спочатку був на Рівненському полігоні. Там його впізнав хтось із колишнього командного складу, але повернути його назад у той підрозділ, де він був раніше, уже було неможливо. Багато хлопців загинуло, і підрозділ розформували. Цього разу Олександра долучили до бійців 42-ї бригади і після навчань відправили на Харківщину. Вони воювали біля Вовчанська. Найзапекліші бої, які точилися за місто, були у Саші на очах. Він був солдатом кулеметного взводу, тобто бойові завдання виконував безпосередньо на передовій лінії. Мама в розмовах просила про одне:

- Молися Богові, дитино, щоб Він зберів тебе і твоїх хлопців!

40 ДНІВ ЖОДНОЇ ЗВІСТОЧКИ

У якийсь із днів зв’язок із захисником обірвався. Серце матері рвалося на шматки, бо знала, що він у пеклі на землі, а допомогти нічим, окрім молитви, не могла. Молилася днями й ночами, просила Бога, щоб син був живий. А він не озивався. Час спливав. Марія вийшла на якогось волонтера. Дала йому усі дані сина, щоб почати пошук серед живих і мертвих. І щось Марію ніби торкнуло. Написала синові в телеграм: «Синку, напиши, подзвони, озвися, дитино, хоч слово напиши»! А він через трошки вислав фотографію і написав: «Я живий, мамо, поки що»!

- Я була на роботі, - пригадує ті щасливі емоції мама (вона на той момент працювала піцейолою у магазині «Spar» у Ратному). - Почала кричати: «Мій син живий!» У той момент не думала не думала, що в магазині люди, і що вони подумають. 40 днів, я не знала, що й думати! І він озвався! Він був живий!

Окрилені звісткою про те, що Олександр знову на зв’язку, рідні шукали кожного найменшого моменту, щоб його почути чи хоч попереписуватися. Невдовзі Саша сказав, що їх мають переводити під Покровськ і вони розуміють, що там не виживуть. Що могла сказати мати у підтримку синові?

- Синочку, тримайся! Всі ми в Божих руках! Бог збереже, Він милосердний! Я тебе дуже люблю, а Бог тебе ще більше любить!

Невдовзі підрозділ Олександра й справді перевели, але не під Покровськ, а під Новопавлівку, на межі Дніпропетровської і Донецької областей. Коли було особливо важко, рідні казали навіть, щоб кидав ту війну, утікав, повертався додому, аби тільки живим залишився. Він казав:

- Я не можу покинути хлопців! Ми всі втомилися. Якщо я піду, хто хлопців поміняє?! Нам треба хоч трохи відпочивати. Поки разом, доти й тримаємося!

ЗАГИБЕЛЬ І ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ «НА ЩИТІ»

27 листопада Саша востаннє спілкувався з Галиною, по відеозв'язку тішився, як танцює для татуся і співає донечка. Для нього вона була цілим всесвітом. Нічого не віщувало біди, хоча ситуація на позиціях була дуже напружена. Уже четверту добу їм не могли передати їжу. На п’ятьох було тільки дві пляшки води. Вони і її економили, бо не знали, коли вдасться щось отримати. 28 листопада вранці Марія Бірук вирушила до Польщі на заробітки. У Ковелі на вокзалі написала синові, а він передзвонив: «Мамо, мені так хочеться з Вами поговорити! Куди Ви їдете?»

Мама відповіла, що буквально на місяць їде на роботу, щоб підзаробити якусь копійку. Але зв’язок перервався. Написала йому, перепитала, чи він хоч поїв нарешті. Він відписав:

- Та що Ви, мамо?! Тут не до того!

Знов написала йому:

- Ти голодний? – Він переглянув, але відповіді вже не було. Коли Марія перетнула кордон, налаштовувала себе, що то в нього проблеми зі зв’язком. Намагалася заспокоїтися, а серце було не на місці. На нервах. З голови син не виходив. Повідомлень не було. Не в мережі. На другий день уже була майже на кордоні з Чехією, доїжджала до місця роботи, коли подзвонила сестра Галини Олена і сказала, що принесли сповіщення: Саші немає.

- Я зблідла. Не могла говорити. Жінку, що сиділа збоку, попросила, щоб зупинила автобус, бо в мене син загинув. Мені треба було їхати в Україну зустрічати свою дитину. Без пам’яті вийшла з того автобуса. Стала добиратися назад додому. Всі українці, які це чули, обіймали, вмовляли, щоб не плакала, вони всі мене розуміли і підтримали. Я як крізь сон чула слова: «Ваш син загинув як герой», а серце рвалося, бо мені шкода було свою дитину.

Про те, що трапилося того дня, дізналася Галина. Хлопцям нарешті передали провізію і втрьох вони пішли її забрати. Сашу перед тим призначили старшим групи. Він відповідав за інших. Вони забрали їжу, поверталися назад на позицію. Але щось із забраного впало на землю. Саша, як старший групи, перший кинувся піднімати. У той момент вони підірвалися. Двоє загинуло. Один – важко поранений.

Привезли до рідного дому у Вужиськ Олександра Бірука 4 грудня. Того ж дня і поховали. Чин відспівування звершили священники Ратнівського і Камінь-Каширського благочинь у храмі святого Архистратига Божого Михаїла с. Замшани. Побратими із 42-ї бригади передали Галині прапор бригади на знак поваги і останньої шани Олександрові. На знак вірності військовій присязі та віддане за Батьківщину життя матері загиблого Марії Бірук вручили прапор України.

І хоч душі рідних нещадно роздирає пекучий біль утрати, бо мріяли і сподівалися, що Саша повернеться додому з перемогою, але гріє серце думка, що на землі залишилася його кровинка-донечка. Настуня досі малює татусеві малюночки на подарунок, хоч знає, що тепер він – Ангел. У житті Олександра Бірука було багато злетів і падінь. Як усі люди, він мав свої недоліки і переваги. Та в серцях найдорожчих людей він житиме до останнього подиху, а в історії України воїн уже зайняв місце Героя-захисника, який пройшов горнило війни і загинув, захищаючи рідну землю!

Марія ЛЯХ

• У серпні мобілізували, а в грудні його серце зупинилося навіки : спогади про захисника з Волині
• Отримати нагороду за життя не встиг: мамі полеглого захисника з Волині передали його відзнаку «Золотий Хрест»
• Перший вихід у бій обірвав життя Героя: спогади про захисника з Волині

Волинські