Під час кожного богослужіння моляться за воїнів: отець Роман 25 років є духовним наставником у храмі Луцького району

27 грудня 2025 р. 10:22

27 грудня 2025 р. 10:22

Отець Роман Микитюк 25 років є настоятелем Свято-Покровського храму в селі Лаврів Боратинської громади. Почути Слово Боже тут збираються віряни не лише з місцевої громади, а й з різних куточків Волині та інших областей. Отця Романа щиро поважають – побачивши священика, люди радісно вітаються, просять благословіння й запитують поради.

Історію храму і протоієрея пишуть на інформаційному порталі Боратин 24 .

Отець Роман – справжній духовний наставник й дуже добра людина, – стверджує Людмила Бойко-Бороденко , вчителька історії, місцева краєзнавиця, вродлива й дуже привітна жінка. – До нього можна прийти з будь-яким питанням чи проблемами й він обов’язково дасть мудру пораду. Втішить стареньку чи хвору людину, підбадьорить дитину. Часто приходить до школи на різноманітні свята та заходи. В його родині дотримуються християнських традицій. Донька – нині студентка, а коли навчалася у школі яку закінчила з медаллю, то ми часто називали її “гордістю школи”. Дуже цілеспрямована, талановита і розумна дівчина. Брала участь в різних заходах. Син – навчається у третьому класі і є добре вихованою та здібною дитиною.

Очевидним є й те, що сильно священик любить храм та своїх парафіян. З якою повагою відгукується про вірян, як гарно розповідає про церкви які в той чи інший історичний період були на території Лаврова. З якою шаною показує святині і як дбайливо планує роботи в храмі та прилеглій території на наступний рік.

Дуже боляче, але з нашого села на війні полягло восьмеро захисників, – розповідає настоятель. – Ми постійно молимося за них. А два роки тому батьки одного із полеглих захисників якось підійшли до мене і запропонували встановити навколо храму красиву огорожу, арку над входом та кілька лавок. Мама ще одного загиблого Героя придбала троянди 95-ти сортів, які нині ростуть навколо святині. Щодо історії нашого села, то вона сягає у глибину століть. І була, подекуди, трагічною, тріумфальною, величною, сповненою сліз і болю, або щастя й радості.  Тут жили роботящі люди, що вирощували хліб, майстрували, закохувалися, народжували й виховували дітей у злагоді з природою і Богом. Багато хто самовіддано захищав свою землю. Прикро, однак і досі невідомо, скільки храмів було на території села, однак беззаперечно те, що їх було багато. Існує легенда, що в період монголо-татарських навал до хати селянки увійшла татарка. А незадовго до того господаря обійстя вбили татари, тож вдова, розлютившись, вбила непрохану гостю. Коли про це стало відомо татарам, вони, аби покарати усіх, спалили церкву. Та селяни, які були дуже набожними, скоро збудували нову. Був час, коли вся наша волинська земля належала литовським князям Любарту Гедиміновичу та Вітовту, згодом, у 1292 році Галицько-Волинський князь Данило Галицький подарував землі на яких нині й розташоване наше село та прилеглі прадавні ліси, де росли дерева з цінною породою деревини, для будівництва Лаври, як тоді називали монастир. Як стверджує легенда, цей монастир згодом зруйнували монголо-татари. Однак назва залишилася за населеним пунктом “Лаврів – Лавра”. На жаль, невідоме його точне місце знаходження, а лише приблизне – у лісі на ділянці, яку люди називають Друга Бригада. Там стоїть пам’ятний хрест.

Згодом селяни звели нову церкву. Вона проіснувала з 1623 по 1772 рік і згоріла від удару блискавки. Подейкують, що цей Свято-Юріївський храм назвали на честь сина Богдана Хмельницького – Юрія, якого начеб-то тут хрестили.

Швидше за все, це лише красива легенда, – каже Людмила Бойко-Бороденко. – Малоймовірно, що гетьман Богдан Хмельницький взяв би із собою в похід крихітного сина.

Також старожили розповідали, хоча це ніде не підтверджено в документах, що в Ларові був і Тарас Шевченко, який відвідував поле Берестечківської битви та заночував у корчмі Юткевича, яка була на виїзді із Лаврова до Луцька. Також побував у Свято-Покровській церкві. Мовляв, після цього він написав “Там, під Дашевом, під Сорокою много ляшеньків полягло…”, згадавши й назву місцевості й річку, яка нині заросла очеретом. До речі, у Лаврові й досі дуже шанують Великого Кобзаря. Раніше у день вшанування пам’яті Тараса Григоровича у храмі відбувалася служба, опісля люди ставили п’єси, співали пісні, декламували його вірші. В 1923 році у Лаврові була хата-читальня де було 450 книг, серед яких і “Кобзар”.

У 1900 році у селі було три храми – на честь Святої Покрови, на честь Святого Юрія і на честь Богородиці, – розповідає отець Роман. – Храм на честь Богородиці згорів у роки Другої світової війни. Тоді на фронті загинуло 85 лаврівці, а імена ще 141 бійця УПА можна побачити на пам’ятнику воїнам Української Повстанської Армії.

Свято-Покровський храм було зведено частково за кошти як місцевих жителів, так і польської княжни Марії Любомирської. На жаль, цей храм загорів в період 1948-1950 років. Княжна, хоча й була католичкою, однак не гнобила православних. У селі була традиція – перед великими святами дітки йшли до неї та просили дозволу святкувати. Вона дозволяла й обдаровувала малечу солодощами та дрібними монетами. До речі, у селі тоді мешкало приблизно 600 католиків. Коли на територію Західної України прийшла радянська влада, то княжна Любомирська втекла до Польщі. Однак у 1922 році повернулася у свій маєток, який вже був розграбованим. У неї була велика бібліотека, однак місцеві люди розібрали книги.

І тоді княжна, вирішивши повернути книги, пообіцяла, що хто принесе книгу, той отримає суму, яка відповідає подвійному розмірові її вартості, – каже Людмила Бойко-Бороденко. – Люди почали приносити книги. Також у маєтку був свій щоденник, куди писар занотовував дані про погоду, урожай, події у селі та країні. Там же йшлося й про те, хто народився чи помер. Це дуже цінне джерело інформації, яке б нині дозволило дізнатися ще багато чого про Лаврів та його жителі, і доля якого на превеликий жаль, нині не відома.

Стосовно Юр’ївської церкви, як її називали в народі, то її перенесли з Луцька до Лаврова як поховальну каплицю. У 1914 році відкрили як церкву Святого Юрія. Подейкують, що її збудував священик, дружина якого померла під час пологів. З часом склеп, де зберігалася труна, був пограбований. А в кінці минулого століття, у 1995 році, згоріла й сама святиня.

Це сталося якраз на Проводи, – ділиться спогадами краєзнавиця. – Люди тільки прийшли з храму, як розпочалася пожежа. Я досі пам’ятаю, як до оселі вбігла мама і сказала, що церква горить. Звісно, усі з відрами кинулися туди, однак полум’я швидко знищило святиню, зведену із деревини. Люди плакали, щиро жаліючи святиню. Щодо причини пожежі, то вона й досі точно не відома. Чи не усі свічки були погашені, чи щось трапилося з проводкою. Чи це й справді були, як стверджували люди, міжконфесійні розбірки. На жаль, з охопленої вогнем святині не вдалося нічого врятувати.

Коли Батьківщина стала незалежною, місцеві жителі вирішили звести святиню. Адже певний час богослужіння відбувалися в приміщенні дитсадка. У 1995 році на місці, де раніше була церква на честь святої Покрови, розпочало будівництво. Велику і величну святиню з п’ятьма куполами, розраховану на пів тисячі вірян, зводили швидко. Кошти на будівництво жертвували як місцеві жителі, так і вихідці із Лаврова, які живуть в різних регіонах України та за кордоном. Також церковний хор ходив колядувати до людей та в різні установи. А отримані гроші передавали на потреби святині.

Згодом храм тоді здали у часткову експлуатацію і 14 жовтня 2001 року, у свято Покрови за старим стилем, відбулося перше святкове богослужіння. Наступного року буде чверть століття святині. Стільки ж там служить і настоятель отець Роман.

Родом я із села Заболотці Іваничівського району, – розповідає священик і в очах з’являється теплий вогник щирої любові до найдорожчих. – Тато працював у колгоспі електриком, мама вихователем у дитячому садочку. У нашій хаті завжди панував дух справжньої віри: середа й п’ятниця – пісні, на олії, а церковні свята відзначали з особливою радістю й трепетом. На канікули їздив у село до дідуся й бабусі. Це були дуже набожні люди – дідусь був старостою у храмі. Вони, а також тьотя Надя, яка співала у хорі, були для мене взірцем того, яким повинен бути справжній християнин. Молитва, добросердечність, щира повага до людей, готовність прийти на допомогу, дотримання Заповідей Божих – усе це я бачив у їхньому житті й старався наслідувати їх. Почав прислуговувати у храмі, залюбки слухав розповіді про життя святих, про релігійні традиції святкування тих чи інших свят. А ще у восьмому класі трапився випадок, який ще більше показав мені, що щира молитва здатна творити справжні дива. Так сталося, що в шкільні роки біологія була тим предметом, який я не дуже любив. Однак потрібно було складати іспит і я, переглянувши екзаменаційні білети, зрозумів, що блискуче знаю відповіді на усі запитання білета під номером сім. Тож вранці, збираючись до школи, щиро пропросив Бога аби мені випав саме той білет, який я знав. Господь створив мені диво по моїх проханнях – я витягнув сьомий білет.

Вшановуючи пам’ять дорогих бабусі й дідуся, священник замовив іменні ікони для храму.

Закінчуючи школу, юнак вагався щодо вибору – хотів вступити до семінарії й водночас навчитися щось створювати власноруч. Відтак почав молитися, аби Спаситель допоміг зробити правильний вибір.

І мені наснився дивний сон, – ділиться спогадами священик. – Наче я в білому богослужбовому одязі вгорі біля хреста храму. Храм – великий і красивий. Біля нього багато людей. Зрозумівши, що Господь таким вказує мені на моє майбутнє, я вступив до Волинської духовної семінарії. Роки навчання запам’ятатися як період не лише отримання нових знань, але й час спілкування із друзями та мудрим, добрими наставниками. Зокрема, саме таким був митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук). Простий у спілкуванні та водночас дуже добрий, він був чудовим вчителем і великим молитвеником. Я не раз чув розповіді, як по його щирих молитвах відбувалися справжні дива. Взагалі, я постійно відчуваю допомогу Богородиці. Народився я в день, коли Церква вшановує ікону Божої Матінки “Іверська”. Коли навчався у Національному університеті “Острозька академія”, то тема моєї дипломної була пов’язана із Богородицею. Так само було коли навчався у Волинській православній богословській академії.

Згодом, їдучи в автобусі, семінарист познайомився із дівчиною в яку закохався з першого погляду. А з часом молоді люди створили міцну, красиву родину, яка є взірцем для багатьох лаврівців.

Тоді була традиція, що після хіротонії священик має відслужити сорок богослужінь і так я потрапив в Іваничі, де служив під керівництвом мудрого і дуже набожного наставника, – каже отець Роман. – Через рік митрополит благословив на парафію у село Лаврів. Тут ми й живемо. За роки служіння знаю кожну родину, кожну людину, її радощі та смуток. Щиро радію, бачачи вірян щосуботи у храмі, на недільних та святкових богослужіннях. Ми разом – велика родина, яка дбає про спільну справу і робить все для прославляння Господа та облаштування храму. Разом збираємо допомогу для наших захисників, плачемо, коли доводиться проводжати у Вічність когось із лаврівців, радіємо успіхам та досягненням земляків. Ми – все робимо гуртом і в цьому єднанні наша сила, наше світло й наша безсмертна надія на життя вічне.

Як турботливий господар, отець Роман дбає про храм і нині планує роботи на наступний рік. На церковному подвір’ї, де колись височіло велике і старе дерево, мріє звести невелику каплицю. Щоб в будь-який час туди могли зайти й дорослі помолитися перед святими іконами, й діти, поспішаючи до школи. Також потрібно подбати про покрівлю храму, бо в кількох місцях вона почала протікати.

Отець Роман – священик від самого Бога, – стверджує Віталій Ройко , місцевий житель, справжній патріот, досвідчений господар і прекрасна людина, батько двох синів, які нині відстоюють територіальну цілісність нашої Батьківщини. – Мудрий, добрий, щирий. А як про храм дбає! Влітку сам і бур’яни обкошує, і все, що потрібно, робить. Бо для нього церква – його рідний дім. Коли була Дмитрівська субота, то віряни несли не лише хліб до храму, але й продукти для наших військових, які опісля відправили на фронт. Нині з нашого села на фронті 75 лаврівців. Під час кожного богослужіння разом із настоятелем усі ми молимося аби Господь їх оберігав на важких дорогах війни.

Напередодні святкування 30-ї річниці Незалежності нашої Батьківщини, у День державного прапора, отець Роман піднявся на Говерлу, аби від Лаврова розгорнути жовто-блакитний стяг, – ділиться спогадами Арсен Сидорчук, багаторічний голова Лаврівської сільської ради, чиновник Луцької РДА, нині – соціальний педагог комунального закладу загальної середньої освіти Лаврівський ліцей Боратинської сільської ради. – Це – людина з великим серцем. Він дбає про духовний розвиток мешканців нашого села. Є активним жителем і завжди готовий прийти на допомогу і мудрою порадою й справою, якщо це потрібно. Наш священик – неймовірна людина й ми, місцеві жителі, щиро вдячні Богу за нього.

• Невтомно дбає про храм уже 22 роки : історія священника з Луцького району
• Як настоятель відродив храм на Волині і став духовним наставником громади

Волинські