Морпіх із Волині про 3 роки полону: «Катували, принижували, били до непритомного стану, струмом опитували...»

27 грудня 2025 р. 16:00

27 грудня 2025 р. 16:00

Звільненому з російського полону матросу 36-ої окремої бригади морської піхоти, лучанину Владиславу Григорчуку 28 років. Три із них він провів у неволі. У полон воїн потрапив у Маріуполі. Після звільнення ще проходить реабілітацію, лікується в одному з госпіталів у Луцьку

«До мого полону брат не дожив дві години»

– День 24 лютого 2022 року – яким він був у вас?

– Був у наряді, пів ночі ходив з бронежилетом. Просто думав, що зараз почнеться ранок, я його зніму, поїм і ляжу спати. О шостій ранку я знімаю з себе бронежилет, через 5 хвилин приходить до нас офіцер, старший лейтенант, і каже: «Повна бойова готовність, розпочалася війна».

Я не думав, що в XXI столітті таке буде. Вже за декілька днів, коли почалися прильоти, коли був в Маріуполі, бачив, що там відбувається, було вже зовсім не смішно.

– Ваша мама Тетяна в одному з інтерв’ю «Суспільному» розповіла, що ви по телефону говорили, ніби тут все спокійно. Так берегли психіку рідних?

– Стріляли скрізь, зі всіх сторін, особливо їхня артилерія, авіація. Погано те, що ми їм не могли давати відповідь – боєприпасів в нас не було. Наша артилерія вистріляла всі  в перші дні. ППО не діставала до їхніх літаків, тому що ми стріляли занадто низько, а вони літали занадто високо. Повітряний простір був повністю їхній.

Рідним я не міг сказати, що зі мною щось погано. Я завжди їх старався заспокоїти. Ну, брехав. Те, що бачив я, не хотів щоб вони бачили, коли там дев’ятиповерхові будинки складаються як карткові будиночки...

– На якій посаді ви перебували? Що робили в бригаді?

– Я – старший оператор станції радіоперешкод. Основне завдання в нашої роти було глушити їхні дрони. Але коли почалася повномасштабна війна, ми всією бригадою були на заводі. Там було багато конструкцій з металу і ми не могли працювати, тому що метал відбивав все і дрони глушити не виходило.

Ми мали би відступати в Запорізьку область. Але оскільки наша вся бригада вже перебувала на заводі імені Ілліча в Маріуполі, виїхати звідти було нереально. Там були хоч якісь бункери, які вже не могла пробити їхня артилерія.

Надавали допомогу пораненим. Проблема тільки в тому, що якихось медикаментів нормальної кількості не мали. Ну, перев’язали – і все. Бинти, вата були в недостатній кількості. Ми їх просто прали й знову використовували.

Бинти, вата були в недостатній кількості. Ми їх просто прали й знову використовували.

Перший тиждень води і їжі було достатньо, а потім все закінчилось, тому що не була налагоджена ніяка логістика. Весь мій пайок, коли я був на позиції, складав жменьку  не то супу, не то каші з гречки, один черпачок і все. Хоча тоді цього вистачало, тому постійно був на адреналіні, бажання вижити було набагато більше.

– Ви служили разом із вашим двоюрідним братом Віталієм Шендриком, який загинув 12 квітня. В той день, коли потрапили у полон, чи вам на той момент була відома його доля?

– Служили, були постійно разом, постійно двоє на позиції, постійно старалися одне одному допомагати. А потім у нас була спроба прориву. Ніч, по нас тоді працював кулемет. Ми розбіглися, занадто широко розтягнулися, і вийшло так, що там один командир взяв із собою декілька людей, вони пішли вперед і з тих п’яти-шести людей залишився тільки один «трьохсотий». І – все. Решта загинули. І, на жаль, мій брат був серед них. Скажімо так, до мого полону брат не дожив дві години.

«Сказав, що із західної України. Зразу: «Бандера, русских ненавидиш»

– Як поводили себе ті російські військовослужбовці, які вас взяли в полон?

– Потрібно було виконувати чітко команди, мовчати, робити все за наказом. Коли ми потрапили в місця позбавлення волі, там до нас ставилися дуже погано – били, принижували, обмежували. Найголовніше – за те, що ми українці. Те, що вони зробили зі мною, з моїми побратимами, з моїми товаришами, це назавжди залишиться в пам’яті.

– Чи погіршувало ваше становище те, що ви із Західної України?

– З росіянами потрібно було спілкуватися тільки російською, бо за це дуже боляче наказували. Я сказав, що із Західної України. Зразу: «Бандера, русских ненавидиш». Те, що не любили, – це був факт. Тому що українців зі Східної України вони більше за своїх вважають, а Західна – це вже нацисти, фашисти і так далі.

Українців зі Східної України вони більше за своїх вважають, а Західна – це вже нацисти, фашисти і так далі.

Катували, принижували, били до непритомного стану, ламали. Ну, коли мене також «тапіком» і струмом допитували. Ну, я знав, що зараз перетерплю і, в принципі, це закінчиться. Тому що, якщо ти на себе щось «візьмеш», ти вже будеш постійно получати. Буде ще гірше.

– Що означає «тапіком»?

– Є такий пристрій для зв’язку, називається ТП-57. Це коли береш ручку, крутиш – і можна розмовляти. До тебе приєднуються просто два дроти. На мені, я лежав на землі з руками вперед, була наволочка на голові. Мене до цього побили струмом, руками, ногами, палками, а потім підключили  проводи, сказали: «Це детектор брехні, якщо не будеш брехати – з тобою нічого не буде». Перше питання  – скільки я підтягуюсь на турніку. Сказав, що 15 разів. І вони 15 раз крутнули. Зрозумів, що це не детектор брехні.

– Як у полоні минав один день – від ранку до вечора?

– СІЗО у Волгоградській області – за столом сидиш, руки на стіл і дивишся в стіну. Розмовляти – не можна. Вставати кудись йти, пройтися – не можна. Максимум це в туалет і попити. Далі назад сидіти.

Була зарядка разів два чи три на день. В основному ми присідали, але коли ти постійно сидиш і не маєш ніяких фізичних навантажень, а тобі відразу тисячу разів присісти… Ну, при тому, що недостатньо їжі було, постійно приниження. Були болі, хлопці непритомніли, ми їх тримали, але до лікаря не зверталися, тому що знали – буде гірше.

– Ви схудли?

– Так. Кілограмів 15 – 20, напевно, скинув.

«Було приємно, що дівчина, яка мене чекала три з половиною роки, написала»

– Ваша мама на усіх акціях на підтримку полонених дуже мужньо трималася. Вона говорила, що ви листуєтеся. Про що можна було писати?

– Від мами я отримав перед новим 2025 роком листа. Це був, напевно, найкращий подарунок, який в мене був на Новий рік. Потім я отримав листа десь в серпні. І вже перед самим звільненням мені дали відразу два листи. Було приємно, що дівчина, яка мене чекала три з половиною роки, написала. Від цього я був ще більше вражений.

– Що ви їй писали?

– Нас сиділо в камері двоє, дивилися один на одного. Пишу: «В мене багато друзів, в мене весело, ми часто гуляємо, я читаю книжок багато, ми граємо ігри…». Я ж не буду казати, що в мене все погано.

– 2 жовтня 2025 року ви вже були в Україні – рідні дізналися про ваше звільнення. Що цьому передувало і чи розуміли, що той шлях може бути шляхом додому?

– Є така «бумажка», яку ти підписуєш, що «я не буду воювати проти російської федерації, брати участь у бойових діях» і так далі. А якщо попаду в полон вдруге – мене відразу засуджують на 20 років. Якраз от 1 жовтня ми підписали цю «бумажку». Я подумав: «Це вже щось може бути». Потім відкрилась камера, нас вивели і ми пішли незрозуміло куди. Переодяглися і нас повезли. Думали, що на іншу зону. Потім був літак. Відчув, що вдома, коли сказали: «Слава Україні!».

– Кому ви зателефонували першому?

– Це була мама. В перші секунди дзвонити, чесно, я не хотів, тому що в мене в самого були такі емоції, я був у піднесеному настрої, але стояв ще такий клубок у горлі. Я знав, що морально не готовий розмовляти. Минуло трошки часу, заспокоївся, прийшов в себе. У Чернігові в лікарні дали телефони, сім-карти. Подзвонив і почув, як там крик – «Ура!».

– Крім рідних, на вас чекала дівчина Наталія, про яку ви уже згадували. Чи є продовження вашої історії?

– Так. Ми разом. І, сподіваюся, буде продовження нашої маленької сім’ї. Ми показали те, що можемо стояти, боротися і відстоювати те, що є наше і не піддаватися під вплив ворога. Їм нас не здолати.

Тетяна БІСКУБ , «Суспільне Луцьк».

Зараз також читають: «Посвіт» Ростислава Кушнірука вперше на найбільшій сцені країни виконав «Ще не вмерла Україна» .

Волинські