Світло у маминім вікні…

31 грудня 2025 р. 12:56

31 грудня 2025 р. 12:56

Те яскраво-жовте світло вікна Маминої кімнати на другому поверсі нашої старої п’ятиповерхівки осяває мою життєву дорогу від самого дитинства…

Будинкові вже зовсім скоро виповниться 50 років, він майже мій одноліток, а якщо точніше, то я на кілька років є старшою. Ми переїхали до цього помешкання десь на початку 80-х років минулого століття. Пригадую ті дні, коли ще у під’їзді не було маршових кам’яних сходів, і ми з мамою й татом підіймалися дерев’яними риштуваннями, кинутими робітниками на пісочний насип. То було якось так кумедно – тато йшов попереду й проторював нам із мамою шлях додому, ми вступали в його великі сліди й здіймалися угору, сміялися, бо ноги грузли в піску, раділи, що маємо всього лише другий поверх, а не п’ятий… Такою була перша доріженька до нашого дому. Я доволі швидко заприятелювала з дворовими дітьми, бавилися улітку зранку аж до смерканку, як тоді водилося, у скакалки, резинки, жмурки, «Море хвилюється раз», в художника… Що довше живу, то частіше заплющую очі й всі ті картини дитинства постають переді мною.

…Коли ганяєш надворі, наче вітрогін, час від часу здіймаєш очі до вікон свого помешкання. І точно знаєш, що тебе там чекають, що тебе там зустрінуть, нагодують, напоять, розпитають про все на світі й вкладуть спати. Як важливо дитині бачити там світло, як важливо відчувати там тепло! Промінчики світла й тепла оселяються у твоїй душі на все життя, щоб потім, у непростому дорослому бутті, допомагати підійматися із мороку, пітьми, зневіри, болю …

…Коли вертаєш зі школи із набитим підручниками й зошитами портфеликом, коли емоції, враження переповнюють тебе, коли маєш маленькі успіхи, якими так кортить поділитися із рідними, здіймаєш очі до вікон свого помешкання. І точно знаєш, що тебе там чекають, що тебе там зустрінуть, нагодують, напоять, розпитають про все на світі й вкладуть спати.

…Коли випурхнув із родинного гніздечка й пішов по світах шукати свого шляху, коли повертаєшся із мандрів зі зраненими крилами, здіймаєш очі до вікон свого помешкання. Твоя кімната стала маминою – Матуся, худенька сива голубка, перебралася сюди, щоб бути поруч із твоїм духом, щоб розмовляти із твоїми світлинами, щоб вдихати твій запах, який, попри роки, не вивітрився… І точно знаєш, що тебе там чекають, що тебе там зустрінуть, нагодують, напоять, розпитають про все на світі й вкладуть спати.

…Коли ідеш із нічного потяга додому, радше, повзеш із перебинтованою душею, виснаженим тілом, сумним поглядом, здіймаєш очі до вікон свого помешкання. А в маминім вікні – світло… Вона чекає тебе сповненими надій весняними ранками, що рожевопінним яблуневим квітом зазирають до домівки. Вона виглядає тебе веселковими літніми днями, коли сонячне проміння лоскоче обличчя, а довгожданий життєдайний дощ напуває жаданою вологою. Вона чекає тебе зимовими вечорами, коли лапатий сніг огортає усе довкола пухнастою білосніжною периною. Вона чекає тебе довгими-предовгими ночами, в які чекання дається найтяжче … І точно знаєш, що тебе там чекають, що тебе там зустрінуть, нагодують, напоять, розпитають про все на світі й вкладуть спати.

Бачиш світло у маминім вікні й розумієш, що все гаразд, що ти у найріднішому місті на землі, на найріднішій вулиці, у найріднішому домі.

…Коли приїжджаєш додому з Києва, загорнутого в нескінченні тривоги, обстріли, руйнування, смерті, і, здається, що вже сам перетворюєшся на отой маленький уламок від ракети, здіймаєш очі до вікон свого помешкання. А в маминім вікні – світло… Вона стоїть, поклавши на підвіконня молитовник і, склавши руки на грудях, молиться за твою легку дорогу до рідного дому. Сторіночки тієї молитовної книги польською мовою давно пожовкли, вицвіли, витоншали, десь літер зовсім не видно. Та дарма! – Матуся знає чимало молитов напам’ять. Вона молиться за мене повсякчас: і тоді, коли маю навіть найдрібніші здобутки, і тоді, коли чекання чоловіка з війни висушує душу до останньої краплини, і тоді, коли доля засипає неудачами, болем, розпачем. Я відчуваю силу маминих молитов, бо після кожного удару знаходжу у собі сили й підіймаюсь, бо після дивної суміші виснаження, втоми, спустошення у душі моїй народжується надія на краще, бо, попри пекельні часи війни, не розучилася мріяти… Бо світло в маминім вікні зігріває мене впродовж усього життя. Тим-то воно таке дороге й цінне зараз, коли вкладаєшся спати і не знаєш, чи матимеш новий день, чи почуєш від найрідніших «Доброго ранку!», чи крокуватимеш далі життєвою стежиною, чи, прочинивши двері аудиторії, побачиш десятки й сотні допитливих студентських очей.

Жовтий квадратик світла у маминім вікні. Як символ моєї життєвої дороги, непохитності, стійкості. Бережімо маленькі вогники посеред бур, дощів, громовиць, заметілей. Можемо встояти тільки при світлі цих надійних маяків.

У перший день Нового року моїй мамі виповнюється 85 років! І я знову нестямно чекаю тієї благодатної миті, коли побачу яскраво-жовте світло вікна маминої кімнати на другому поверсі нашої п’ятиповерхівки. Знову чекаю її легких обіймів і поцілунків – роки забирають силу в руках, але світло душі їм непідвладне. Знаю, що, заледве переступивши поріг, мама стане розпитувати про все на світі, нагодує-напоїть і …знову стане розпитувати про все на світі, скрушно хитаючи сивенькою голівкою. Теперки такі часи.

Майя НАГОРНЯК,

кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри аудіовізуальних медіа

навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка

Волинські