Привороти і відвороти у цирульні «Чарівниця». Історія на вечір

02 січня 2026 р. 22:07

02 січня 2026 р. 22:07

«Тату, та ти стригся позавчора, вчора і сьогодні знову?!»

Перукарка Надія того ранку прокинулась із твердим наміром нарешті привернути до себе увагу молодого клієнта Івана, бо всі її старання немов розсипались перед ним на сніг, хоча інші клієнти в захваті від її роботи

«Раз уже краса, талант і гірлянди не діють, може, хоч магія допоможе», – вирішила вона й подалася до ворожки Галини, яка славилась у міс­течку здатністю «коригувати долі».

У хаті Галини пахло травами, під стелею висіли десятки дзвіночків, а в кутку тихо бурмотіло стареньке радіо, яке ворожка називала «духом-порадником». «Ой, бачу, дитино, що серце твоє крутить, мов вітер гілку!» – вигукнула Галина ще до того, як Надія встигла сісти.

«Мені подобається один чоловік… молодий Іван», – зізналася Надія, ніяковіючи.

Галина закрутила маятник так активно, що той майже вдарився в лампу, і промовила: «Хай думки його до тебе потягнуться, як залізо до магніту». Надія отримала «мішечок гармонії» та, сповнена надії, повернулася до роботи.

Проте наступного ранку магія здивувала її зовсім не тим, чого вона прагнула.

До салону перукарні «Чарівниця» зайшов кремезний Іван-старший, батько молодого Івана, тримаючи букет хризантем і сором’язливу усмішку.

«Надієчко, я сьогодні не міг не прийти – ви мені всю ніч снилися», – оголосив він.

«Але ж ви вчора стриглися…», – розгублено відповіла Надія.

«А сьогодні просто хотів побачити вас знову», – патетично зітхнув Іван-старший.

Так почалася майже щоденна хода тата Івана до перукарні зі смаколиками, квітами й нескінченними компліментами.

Усе це спостерігав Микола-перукар, молодший колега Надії, який давно носив у собі ніжне почуття до неї, хоч і не наважувався говорити… Він підмітав підлогу, дивився, як Іван-старший приносить черговий гостинець, і думав: «Коли ж ця магія закінчиться?».

Зрештою Надія не витримала й знову побігла до Галини. «Ой людоньки, ну що ж воно так!» – вигукнула ворожка, почувши, кого саме приворожила. «Виправте!» – благально попросила Надія.

«Спробую, але, знаєш… любов – штука непередбачувана», – буркнула Галина і знову запалила трави.

Повернувшись на роботу, Надія була втомлена й задумана. Знову прийшов старший кавалер із презентом – тортиком.

У цей час до салону стрімко увірвався молодий Іван – насуплений, наче хмара перед хуртовиною.

«Тату, – вигукнув він, – що ти тут забув ЗНОВУ?».

«Стригтися», – гордо відповів Іван-старший, хоч на голові йому вже не було що стригти.

«Ти стригся позавчора, вчора і сьогодні знову?!» – обурився син.

«А що, не можна за собою доглядати?» – образився батько, ховаючи за спиною коробку цукерок.

«Послухайте, – втрутилася Надія, – мені надзвичайно приємна ваша увага, але це… зовсім не те, чого я хотіла».

«То ти до неї не залицявся?» – гримнув батько на сина.

«Та ні! – відповів молодий Іван. – У мене взагалі є дівчина! Ми просто дружньо спілкувалися!».

«Пане Іване, вибачте, але ви для мене – трохи… застарілі», – знову промовила Надія.

Іван-старший ошелешено кліпнув: «То я дарма торти тягав?».

«Ну… не зовсім дарма, я теж їв», – не втримався молодий Іван.

…У цей момент Микола, який досі чемно спостерігав за сваркою, обережно ступив уперед.

«Пробачте, але, може, всі трохи заспокоїмося?» – тихо сказав він.

«А ти хто такий?» – скептично спитав Іван-старший.

«Микола. Я… дуже поважаю Надію», – знітився він, помітно почервонівши. «Поважаєш? – перепитав молодий Іван. – Та він на Надю дивиться, наче на ялинку, яку сам прикрасив!».

Микола зібрався з духом і тихо промовив: «Я… давно її люблю».

У салоні настала тиша, яку порушило лише приглушене «о-о-о» молодого Івана.

«Ну що ж, – сказав Іван-старший, – раз почуття справжні, я не стану на заваді».

Він поклав букет і цукерки на стіл й додав: «Пробачте за незручності, Надіє».

«Усе добре», – усміхнулася вона, вже відчуваючи спокій у душі.

Коли два Івани пішли, у салоні стало по-святковому тихо.

Микола поправив гірлянду, що зсунулася під час сварки, й прошепотів: «Я, мабуть, невчасно все це сказав…».

«Навпаки, – відповіла Надія. – Я рада, що ти нарешті наважився».

Вони разом прикрасили салон «Чарівниці», сміючись над тим, як кульки вперто тікають під крісла, а гірлянди сплутуються швидше, ніж думки.

Коли світло гірлянд наповнило приміщення теп­лом, Надія глянула на Миколу й подумала, що справжні дива трапляються не тоді, коли їх шукаєш у магії, а тоді, коли поруч людина, яка щиро хоче бути з тобою. А зорі давно вже приготували їм місце романтичної зустрічі – перукарня «Чарівниця».

Волинські