РІК КОНЯ – 1942. Медицина, родина, квіти, книги у житті Галини Перепиличної

06 січня 2026 р. 11:55

06 січня 2026 р. 11:55

Галина Перепилична – знана не лише на Володимирщині лікарка, вона  протягом 56(!) років рятувала людські життя працюючи у неврологічному відділенні колись райлікарні, тепер ТМО. Наскільки узгоджується її життя й характер із символом року, в якому народилася, Конем, спробуємо роздивитися.

Ніколи не бачила цю жінку злою, сердитою, нервовою чи метушливою. Хоча звичайно, як і всі, залежно від обставин,  має різний настрій, переживає різні емоції, тим більш доля не завжди пестила її, вдосталь вділила й гіркого, пекучого болю. Незважаючи на це, Галина Олександрівна незмінно врівноважена, доброзичлива, від неї не почуєш зайвої  чи недоречної фрази. Чи це природні риси її натури, успадковані з мудрими хліборобськими батьківськими  генами, чи набуті  разом із професійними знаннями й досвідом, хтозна?  Але  її уважний доброзичливий погляд,  спокійне, вчасно мовлене  розважливе слово допомогло опанувати себе у хвилини розпачу не одному пацієнту. Та й іншим людям, рідним, колегам, друзям, знайомим і геть випадковим співрозмовникам від щирого спілкування з цією жінкою стає затишніше на серці.

А ще їй властива непересічна працьовитість,чітка  послідовність, обдуманість і виваженість життєво важливих рішень, рішучість,  наполегливість у досягненні поставлених цілей, відкритість і прямота у стосунках й роботі. Усе перелічене чітко підтверджує й біографія.

Задовго до появи на світ майбутньої лікарки, ще за царської росії,  відслуживши у війську 25 років, учасник російсько-японської війни Йосип Франчук повернувся із Далекого Сходу до рідного села Городок  Грубешівського  повіту Люблінського воєводства. Статечний парубок одружився з молодшою на 15 років дівчиною Катериною Хміль. Як споконвіків їхні діди-прадіди, вони народжували дітей, вирощували, хліб, городину, тримали худобу – з того й жили. Щоправда,  це українське  село опинилося  вже на території  іншої держави – Речі Посполитої.  Європою  крокувала Друга світова війна, коли Франчуки одружили сина Олександра, а у того, у грудні 42-го, з’явилася донька Галина.

У ході операції «Вісла», у 1946-ому , водночас із тисячами таких же українських сімей, Франчуків змусили залишити своє обійстя. Дякувати Богу, заїхали не надто далеко. Майже навпроти рідного  села, на хуторі  Спадщина (або ще казали, Дубники)  під лісом,  поблизу Ворчина,  дідові й бабусі  надали  половину хати – як компенсацію за залишене за Бугом господарство.  Молода сім’я притулилася тут же. Їм ніхто так нічого й не компенсував, хоча польські  документи про власність на землю  і будівлі у Городку родина зберігає досі.

Мала дитина достеменно не запам’ятала, що із майна вдалося перевезти на нове місце. Знає, що тішилися дорослі корівкою-годувальницею. А ще пригадує, згодом бачила у дідуся книжки, які привіз з собою, тими польськими  посібниками із рослинництва й тваринництва він користувався ще довгі роки. Значною мірою переселенці виживали  завдяки лісу. Від ранньої весни, поринає у спогади пані Галина, з’являвся щавель, пізніше – суниці, якими любили ласувати діти. Дідусь збирав  гриби,  їх бабуся сушила у печі й від того піч ще довго смачно ними  пахла.  І хліб, спечений на черені, на капустяних листках також мав запах білих грибів.

Звідтіль, з-під лісу,  у 49 році пішла Галинка до школи. Мама пошила першокласниці бурки із батькової шинелі, а галоші для неї виготовив родич, котрий виливав цю необхідну людям гумову взувачку із автомобільких скатів.  Якось, чапаючи з уроків через поле, дівчинка загрузла у болоті й ніяк не могла витягнути ніжки в розмоклих бурках. Добре, що її крик почули селяни, які під’їхали до  скирди соломи, переказали матері, вона прибігла і витягла з мокви свою маленьку школярку.

Від 1951 року Галинка перейшла у Льотничівську початкову школу, бо родина оселилася у місті, на вулиці Кокінаккі, де тато поставив перевезену із Турійська дерев’яну хатину. Старші класи вчилася у першій міській жіночій  школі, де одержала  аттестат із одними п’ятірками. Необхідний, за діючими законами,  для вступу до інституту робітничий стаж заробляла на швейній фабриці. Навіть слідом за тамтешніми бригадирками вступила  та два роки провчилася на заочному відділенні Львіської політехніки.  Однак,  зрозумівш, що не цієї справи прагне на все життя,  рішуче забрала документи і відразу  вступила до Тернопільського медичного інституту.

-Від 1962-го Тернопіль став моїм улюбленим містом, – каже Галина Олександрівна. – Адже там минули найкращі молоді роки. Жили досить бідно, але були дружними, досі з однокурсниками підтримуємо зв’язки між собою. У гуртожитській кімнаті поселилися  вшістьох , на всіх варили велику каструлю горохового супу з куплених в магазині брикетів і їли його із присланими з дому сухарями.

В інституті Галина Франчук  зустріла  і свою долю. Володимир Перепиличний, родом з Вінниччини,  був старостою їхньої  групи. Одружилися на 4-ому курсі.

Того ж року Галина визначилася з вибором спеціальності. Підштовхнула її  до остаточного рішення печальна обставина. Під час канікул стався інсульт  в улюбленого дідуся Йосипа. Дівчині було важко спостерігати за хворобою дорогої людини, хотілося полегшити страждання, розуміла, що вони посилювалися ще й  через тугу за рідним краєм. Онука знала, скільки  жив  – стільки і мріяв колишній солдат повернутися на батьківщину. Проте, у свої останні роки міг лише дивитися у бік, де залишилася його рідна хата, що й справді стояла саме навпроти Амбукова, де  у сина доживав старенький. Державні кордони, розставлені байдужими до тисяч людських доль політиками у далеких столицях перекреслили мрії і Йосипа Франчука. Надивившись на страждання дідуся, юна студентка вирішила, що допомагатиме  таким хворим.

У 68-ому подружжя молодих випускників,  хірурга і невропатолога, прийшли на роботу до Володимир-Волинської районої лікарні. У обох ця установа записана останньою у трудових книжках.

-Власне, – пригадує Галина Олександрівна, – тоді й неврологічного відділення як такого ще не було. Для хворих з інсультами  стояло по кілька ліжок  у приміщенні на вулиці Луцькій, що належало ПМК, у шкірно-венеричному диспансері, у бараку, біля старої поліклініки, та в Устилузькій лікарні. – Такими були робочі  маршрути молодої лікарки. Крім того,  додавався і військкомат. Протягом 27-ми років  Галина Олександрівна  очолювала неврологічне відділення, аж поки , у 2000-ому, не передала цю справу Світлані Шевчук.  Маленький син Перепиличних говорив, що ніколи не стане лікарем, адже бачив, як за нагальних обставин тато- хірург і мама-невропатолог мусили йти  до хворих і у вихідний, і у свято, і посеред ночі. Не раз лікарняна  «швидка» мчала по медиків на вулицю Кокінакі, де вони тоді проживали.

У колективі, серед лікарів, медсестер, усього персоналу, за словами пані Галини, завжди панувала приязна атмосфера. Тривалий час Галину Перепиличну обирали головою жіночої ради лікарні. Тоді разом із Раїсою Лященко, яка очолювала профспілку вони організовували для колег і співробітників свята, різноманітні культурні заходи, навіть виставки квітів. Галина Олесандрівна з вдячністю згадує роки роботи із Марією Шевчук, Іриною Чуль, Ігорем Горуном, Раїсою Федорчук,  які уже відійшли у Засвіти. І досі з радістю спілкується з Галиною Козар,  Валентиною Галайчук,   Анатолієм Галуном, Василем Олянським,  Тамарою  Ченчевик, Ярославом Бенчем, з колегали-невропатологами Галиною Миц, Світланою Шевчук, Галиною Мерещук. Коли оформлялася на заслужений відпочинок, то у відділенні  вже  працювали молоді лікарі Ольга Тернавська, Катерина Субіцька, Мирослава Шкварок, під опікою  яких перебувають зараз судинно-інсультні пацієнти.

– Особливо приємно зустрічати серед молодих колег  випускників мого Тернопільського вишу, ділиться пані Галина. До речі, за час її роботи  у лікарні змінилося четверо головних лікарів – Іван Радченко, Ярослав Ємчик, Олександр Клачук, Тетяна Ващук, яка грамотно і по-сучасному керує закладом зараз.

Власний будинок  родина лікарів Перепиличних  зводила протягом дев’яти років. Щовихідних  поспішали на будову разом із сином і донькою – перейшовши Ковельську  біля продуктового магазину, який місцеві називали «на болоті»,  йшли теперішньою вулицею Княгині Ольги, тоді повертали наліво. Діти, які саме вчили букви, по-своєму читали на будинках: «Вул. ГогОля!», – кумедно  наголошуючи другий склад.

Чимало в будинку зробили господарі своїми руками. Їхнє затишне обійстя досі залишається одним із найошатніших на цьому відрізку вулиці Сагайдачного.  Від ранньої весни до зими  буяють у Перепиличних квіти, декоративні кущі,  є серед них і досить рідкісні рослини. Галина Олександрівна цю любов успадкувала , мабуть, від рідних. Її улюблені – це перші весняні первоцвіти, тюльпани, нарциси, крокуси, гіацинти, півонії -звичайні та деревовидні, іриси. І троянди, яких має до десятка сортів. Поділяв захоплення дружини і світлої пам’яті Володимир Іванович. Він із задоволенням чаклував над трояндами, хризантемами, дбайливо пасинкував кущі, аби вони формували якомога більші квіти. Рослини, відчуваючи добре ставлення людей, віддячують пишним цвітом на акуратних, наче розкреслених під лінійку,  доглянутих  клумбах.

Радує господиню і садок. Цього літа щедро вродила груша. Вистачило її запашних плодів не лише собі та дітям, а й друзям та знайомим. Сусідка Світлана кілька років тому поділилася  пагонами сортового винограду,  який уже дав перші грона.

Ще одне захоплення лікарки  – книги. Полюбляє детективи та історичні романи.  Із насолодою перечитує улюблені книги  по кілька разів.  Пригадує, як  у перші роки по приїзду з Польщі, поки жили без електрики, мама сварила її, малу, за вечірнє читання, мовляв, керосин же дорогий! Згодом, уже підлітком, брала книжки у дитячій бібліотеці, потім у районній.  Якась старенька бібліотекарка колись казала доньці Перепиличних: «Твоя мама у нас всі книжки перечитала!»

Ту стареньку керосинову лампу  пані Галина досі зберігає на своїй  кухні. Як і ще одну милу серцю сімейну реліквію ,  невелику ікону «Таємна  вечеря», також  привезену із Городка. У  домашній бібліотеці Перепиличних  – поряд із томами Лесі Українки, Шевченка, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Тютюнника, Вадима Собка тісненько стоять передплатні видання Агати Крісті,  Дюма, Гюго, Чейза,  Шандлера, Джона Стейнбека. Є навіть Плутарх! В окремій  шафі – медична література, якої тут чимало. Поруч – духовна.

А ще Галина Перепилична – давняя і віддана передплатниця і шанувальниця  газети «Слово правди». Читає кожен випуск від шпальти до шпальти!  Завчасно оформила передплату і на 2026 рік.

Були у життєвій книзі пані Галини й печальні сторінки. Одним із випробувань стала тяжка хвороба матері, яку до її станнього  дня доглядали разом із дітьми-школярами. Пізніше настало чорне десятиріччя, протягом якого втратила  одного за одним батька, чоловіка, сина. Як змогла таке пережити? Мабуть , Господь допоміг. І робота,  яку вона тоді не полишила. Вважає, що рятувало те, що постійно була серед людей. Один із друзів назвав її тоді  залізною жінкою.

Пані Галина лише рік тому залишила улюблену працю, якій віддала  56 років життя. Здавалося б, можна  вже обмежитися розміреними турботами про власний побут, улюблені квітники і садок, вірного пса Тризора, що весело пританцьовує у вольєрі, довірливо заглядаючи в очі своєї доброї  господині. Та  попри ці традиційні пенсіонерські клопоти, Галина Олександрівна не полишає інтересу до головної справи свого життя, намагається бути в курсі нових досягнень  сучасної неврології. Зрештою, тепер має більше часу аби  слідкувати за графіком  науково-медичних онлайн-конференцій і приймати у них участь. Допомагає в цьому ноутбук, з яким  впевнено працює вже віддавна.  Почуту свіжу  інформацію пані Галина обговорює з донькою, яка успадкувала її  професію, із зятем, судинним хірургом, онукою, котра також перейняла родину вірність медицині.

Про що мріє? Про мир. Ще хоча б раз побачити свою малу батьківщину. Колись ще разом із чоловіком  їздили у Городок  своїм  «Москвичем».  Залишився на той час ще батьківський  великий льох і стодола, землю обробляв  якийсь чоловік із Грубешова. Хатина згоріла ще під час війни. На жаль, тоді  не знайшли всіх рідних могил на старому сільському українському цвинтарі. Галина Олександрівна сподівається, що з донькою чи онучкою ще туди поїде.

Ірина НАДЮКОВА

Волинські