Коні з міською пропискою

06 січня 2026 р. 14:18

06 січня 2026 р. 14:18

Леонід Столярук, напевно, єдиний у Володимирі, хто ще тримає у своєму господарстві коней. Все частіше хазяї замінюють цю звичну для українського господарника робочу силу на трактори чи мотоблоки. Та й землю, каже чоловік, молодь не дуже рветься обробляти – легше ж купити мішок картоплі, ніж трудитися на полі з весни до осені. А він – трудиться. Вирощує картоплю і кукурудзу, тримає у своєму господарстві ще й двох ялівок, має курей. Що коні, що худоба – для містянина стає дивиною, та пан Леонід на це лише усміхається.

« Той, що більший, то Каштан, а менший – Бєлік », – вказує господар на тварин. Чоловік вивів їх на вулицю зі стійла, припнув біля стовпа на узбіччі дороги спеціально, щоб ми зробили фото для публікації у газеті – бо його коні уособлюють символ прийдешнього року.

Каштан і Бєлік – брати і обидва змалку живуть поряд з автівками й автобусами, не бояться ні руху транспорту, ні гучних звуків, ні міської метушні, тож спокійно поводяться навіть на жвавій дорозі. Раніше пан Леонід теж тримав пару коней – від них і залишилося потомство, а ще до цього у господарстві була кобила.

Родом Леонід Столярук з села Воля-Свійчівська. Його мама, народивши 14 дітей, мала статус «Мати-героїня», на жаль, одне дитятко померло в однорічному віці, тринадцятеро ж виросли, змалку привчаючись до праці на землі, догляду за господаркою. Тож і для мого співрозмовника трудолюбство стало невід’ємною частиною життя

Створивши сім’ю, Леонід з дружиною Тетяною оселилися у Володимирі. На початку 1990-х своїми силами збудували власний ошатний будинок, обзавелися й господарством. Хоча, правильніше буде сказати, що де б не мешкало подружжя, навіть й в орендованому житлі, завжди тримали живність – з того й жили у той непростий час.

« Мали багато поля. У Микуличах, де мешкала теща, були городи, а їх потрібно обробляти… Тоді без тяглової сили на землі було важко впоратися, тож я вирішив завести коней і збудував для них стайню просто біля хати у місті », – ділиться чоловік.

Із часом тварини стали не лише помічниками в його господарстві, де виконували найрізноманітніші роботи – орали, боронували, підвозили, а й надійною підмогою для земляків, які теж обробляли поля: люди з усієї округи зверталися з проханням про допомогу, і пан Леонід ніколи не відмовляв. Запитів було стільки, що, бувало, охочі записувалися у чергу, яка розписувалася на місяць, а подекуди й довше.

« Раніше роботи було більше. Кожному потрібно було виорати поле, посадити картоплю, поборонувати, обгорнути, викопати й привезти урожай. Я їздив по всьому місту, допомагав людям, працював і на Заріччі, звідки було багато запитів. У Хотячів теж їздив обробляти город біля дачі – це близько 20 кілометрів в одну сторону », – розповідає чоловік.

Коні були для нього незамінними не лише на полі, а й як засіб пересування – заправляв у підводу – і гайда!

« Я всюди їздив своїми кіньми. І на малу батьківщину дружини – в Микуличі, і в свою рідну сторону – у Свійчів, Галинівку та на дачу в Жовтневе », – каже господар.

Зараз, розповідає чоловік, більшість замовлень у Володимирі, а по навколишніх селах їх уже менше – там давно працюють трактори. Тепер і орють, і садять машини, люди не хочуть садити руками. А у місці, де трактор не розвернеться, кінь і під плуг, і під саджалку незамінний. Хоч нелегко обробляти маленькі ділянки, бо доводиться по черзі приводити коней, заносити-приносити плуг, накрутитися на невеличкому клаптику, та чоловік нікому не відмовляє. « Люди просять – і я їду , – каже він. – Є коні, хай вони попрацюють, і комусь буде поміч ».

Раніше пан Леонід працював на маслозаводі, возив молоко на молоковозі.  Вже 18 років працює сторожем у дитсадку, а його дружина трудиться там кухаркою.

« Маю у місті городи… Колись ми тих городів набирали стільки, скільки давали ради обробити. Вони були на вагу золота, а зараз молодь тільки в комп’ютерах сидить… Та ще й батькам своїм дорікає, мовляв, навіщо садити картоплю, якщо її можна купити », – розмірковує пан Леонід.

Кілька років тому у місті ще були господарі з кіньми, та час розставив усе по-своєму: хтось продав тварин, а хтось нині став на захист України.

Коні у пана Леоніда дуже спокійні. Вони добре знають, що і як робити, слухають господаря без зайвих рухів і метушні.

« Часом люди кажуть, що мої коні все знають і розуміють – тільки говорити не вміють. Можна навіть їхати без вузди, я їм тільки підказую «віста», «гайта»… », – каже чоловік.

Вони не вибагливі у їжі.

« Люблять сіно, он погляньте, яке воно у мене жовте й хороше, і яблука, і буряки, і капусту, і моркву, і зерно… А коли наробляться, то де б не були на полі і яке б торішнє бадилля не побачили – охоче скубають. Тільки терену колючого не їли б… », – жартує.

Випасає він коней і худобу неподалік дому – поблизу є ділянка, яка з весни, як тільки молода трава проростає із землі, і до холодів, доки зелень не прикриє снігом, є пасовищем для його тварин – там вони знаходяться цілодобово.

« Лише днями коні додому привів, а то ще досі були «на полі» – я їх не вивожу щоранку і не забираю щовечора, там і лишаю. Як треба щось робити – приведу, до воза запряжу і їду. А розпряжу – і знову на випас. У зимову пору лиш постійно в стайні. Але щодня, як приїду з роботи, виводжу їх на вулицю – тварини люблять по траві покачатися », – розповідає чоловік.

Сусіди звикли, що у цьому господарстві тримають коней, тож жодних зауважень чи нарікань ніколи не було. Та й чимало містян упізнають Леоніда Столярука: не раз бачили його у місті на трохи не звичному для сучасності транспорті – поряд із модними автівками – підвода з червоними, доглянутими кіньми.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські