«Батя» з Львівщини: «Я так просто не здамся. Я обіцяв дружині, що повернуся – так і зробив»

11 січня 2026 р. 18:23

11 січня 2026 р. 18:23

Любомир Мікало («Батя») особисто знищив щонайменше 25 окупантів.

Герой України Любомир Мікало 42 дні відбивався з побратимами, будучи оточеними ворогами

У травні 2024 року група бійців 103-ої окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького вирушила виконувати завдання на позиціях поблизу села Олексіївка на Сумщині. Невдовзі вони зрозуміли, що потрапили в повне оточення: шляхи відступу – відрізані. Був лише підвал – позиція, яку й стали захищати, а натомість підвал захищав їх. Захищав цілих 42 дні, аж поки російські дрони не розібрали його до стану руїн.

Шість тижнів українські солдати тримали удар і завдавали ворогу втрат. Підвал став зручною точкою полювання на ворога – не чекати ж звільнення з пастки, склавши руки. Група Любомира Мікала («Баті») відбила 17 штурмів противника. Він особисто знищив щонайменше 25 окупантів. Втратили двох побратимів, їхні тіла досі в тому підземному прихистку. Пізніше «Батя» скаже в одному інтерв’ю: хотів би колись повернутись у ту Олексіївку – саме через загиблих товаришів.

10 липня двоє учасників операції «42 доби в оточенні» таки вийшли до своїх. А 6 грудня 2025 року солдат Любомир Мікало, який добровольцем разом із сином мобілізувався в перші ж дні повномасштабної війни, отримав звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

«Потрапили в пастку, але зробили її засідкою для ворога»

– Пане Любомире, що для вас є ця нагорода? – запитала Героя України журналістка «Лівого берега».

– Будь-яку нагороду завжди приємно отримати, бо розумієш, що цінують твою роботу, тебе. А коли тобі вручають найвищу відзнаку, яка тільки є в Україні, – це честь і гордість.

– Про заслуги. Ви коли зайшли на ту позицію і зрозуміли, що вона вже оточена, могли ж повідомити командуванню і просити забезпечити вихід? Бо все пішло не за планом...

– Ми командуванню повідомили: припускаємо, що ми в оточенні. Самі не відразу це зрозуміли, навіть коли по нас відкрили вогонь. Не були на 100 % упевнені, що ворог уже позаду нас. Тільки згодом усвідомили й доповіли, що повз нас ворожі групи проходять. Вони вже мали маршрути, прокладені біля нашої позиції. І вже коли день за днем ліквідовували ворога, отримували їхні телефони, рації, зрозуміли, що росіяни позаду нас. Тобто, вихід із підвалу був у бік, де стояли наші, тож росіяни – і за спиною, і спереду.

Так просто не вийти, небезпечно, і на це потрібен був дозвіл командування. Коли в бригаді дізналися, що ми в оточенні, вживали певних заходів – висилали групу до нас на евакуацію. На жаль, вона не доїхала: бронетехніка чи на міні підірвалася, чи дрон атакував. Тобто, були спроби витягти нас звідти, але на війні не все так просто...

– Раз уже застрягли, то влаштували росіянам засідку?

– Так, вони нас не відразу виявили. То ми зайвий раз себе не демаскували, продумали тактику ліквідації ворога. Їжа з водою – трофейні. Збирали їхні рюкзаки і шукали харчі, БК, павербанки – усе, що могло стати в пригоді. А наші за можливості постачали необхідне за допомогою великих дронів – скидали біля позиції, ми виходили на поверхню й знаходили.

– А коли вороги вже вас виявили, як тримали удар? Полетіло ж, мабуть, усе, що тільки можна уявити? Крім хіба що КАБів.

– Так, КАБ недоцільно витрачати на одну позицію. Артилерія проти підвалу чи погребу теж не доцільна, а от дрон саме той засіб ураження – точковий і прицільний. FPV-дроном можна залетіти хоч і в сам підвал, що вони й намагалися зробити. Спочатку пішли дрони зі скидами – звичайними гранатами розчищали собі місцевість, проріджували корчі, хащі навколо нашого підвалу. А потім скидали запальні гранати, щоб випалити і нас у підвалі, і все навколо. Кожні 15 – 30 хвилин щось і летіло. Добре, що мали в тому підвалі пружинисте металеве ліжко, на якому відпочивали, коли можливість була. Ми його каркасом забарикадували сходи, підперли, як могли, і певний час це нас захищало від гранат і FPV. Та потім вони цілеспрямовано ту барикаду стали розбирати дронами. День вона витримала, а на другий мало що з неї залишилося і ми викопали в підвалі окоп – якщо з барикади вже нічого не лишиться, щоб убезпечити себе від осколків. І той окоп із барикадою нам життя і врятував – на жаль, не всім.

росіяни скидали запальні гранати, щоб випалити і нас у підвалі, і все навколо. Кожні 15 – 30 хвилин щось і летіло.

– У цій ситуації, неймовірно важкій для нормальної людини, що було найскладнішим морально чи фізично?

– Мабуть, постійна втома. Постійне недосипання, і ти весь час у напрузі, очікуєш ворога, якогось кіпішу, небезпеки. А ще – нестача води і їжі. Води не завжди було досить, навіть щоб напитися, і якщо в нас була вода, то дозволяли собі маленькі ковточки, щоб змочити горло. І так само з харчами: по кілька днів могло бути, що на день ділимо собі на сніданок, обід і вечерю по одній солдатській галеті і третинці шоколадки.

А психологічно – я особисто дуже переживав за родину, бо знав, що вдома хвилюються. Минуло ж уже багато діб. Та скільки б не минуло, вони знали, що ми в оточенні, і місця собі не знаходили. Від думок про дітей, дім було найважче...

«Мобілізувався без роздумів – і удвох із сином»

– Минув час, і зараз ви говорите про ці речі спокійно. А як було, коли вийшли звідти? Що найперше зробили? Дзвонили сину, дружині? Про що там, у підвалі, мріялось?

– Коли вже були на стабпункті, у безпеці, я, звичайно, першочергово подзвонив дружині. Вона не відповіла, і я насторожився. А через кілька хвилин подзвонив син – він підтримував зв’язок із нашим командиром, людьми з бригади, хоч уже перевівся з неї, і більш-менш мав інформацію, що з нами. Набрав – каже: «Батя, радий за тебе (він мене так називав, і такий у мене позивний), не переживай – з мамою все гаразд, вона зараз на операції». Тоді й зрозумів, чому мене так стривожило, що дружина не взяла трубку. Отак вийшло: я потрапив у госпіталь, а дружина – на складну онкооперацію. Переживав, як витримає. Зараз у неї курс лікування.

У госпіталі, коли вже відмилися і побували в лікарів, завели нас, показали, де їдальня, де воду можна брати. І то так сильно нас вразило: ще вчора були на позиції, вживали воду по грамах, ділили по краплях, а тут вона горами стоїть у пляшках, можна брати, скільки завгодно. І годували дуже добре. Дуже сильний контраст. Я там чомусь дуже хотів звичайного яблучка з’їсти. Так чомусь воно… Сидів у підвалі й думав: «Боже, як би я оце зараз яблучко з’їв!».

А хлопці з підрозділу переживали за нас. Дуже раділи, що ми вийшли живими. Кажу їм: «Не дочекаються, я так просто не здамся. Я обіцяв дружині, що повернуся – так і зробив».

– А хто ви в мирному житті? Як мобілізувалися?

– Остання професія перед війною – був монтажником-висотником, монтував різні об’єкти з металоконструкцій. По правді, ще в часи АТО/ООС думав мобілізуватися. Але ж не служив в армії, а тоді надавали перевагу людям із досвідом, тим, хто хоч трохи служив і щось знає. А потім народився другий син, ще донька – і не склалося. А вже коли почалася повномасштабна війна, роздумів не було. Зібралися із сином, дружиною, невісткою – вибору немає, мусиш іти захищати свою землю. Ще й була загроза наступу з білорусі, а від нас до білорусі ( Любомир із родиною мешкають на півночі Львівської області. – Ред. ) рукою подати. То ми, не роздумуючи, записалися із сином – на базі нашої громади формували батальйон 103-ї (львівської) бригади ТрО.

І разом із сином провоювали близько півтора року в одному підрозділі, бліндажі, окопі. Одні завдання виконували.

– Як виховали такого сина? Зараз у суспільстві стільки непорядних речей проявляється: ухилянство нормалізувалося, на військових нападають. Звідки беруться люди, готові просто виконати свій обов’язок?

– Навіть не знаю. Намагалися виховувати так, як виховували мене: з повагою до людей, до старших. З цінностями щодо країни, в якій народився. Вчили ставитися до інших дітей і людей так, як хотів би, щоб ставилися до нього. Ніякої особливої програми, просто намагалися прищепити головні життєві цінності. Щоб був чемним. Був людиною, а не балбесом.

Повний текст статті – за цим посиланням .

Тетяна НЕГОДА, lb.ua.

Волинські