«Це читання, що перевертає свідомість»: завдяки волинянам італійці дізналися про Голодомор в Україні

11 січня 2026 р. 19:20

11 січня 2026 р. 19:20

Віват Вам – пане Андрію і пані Юліє!

Газета «Волинь» вручила премію «Людина 2025 року» людям, які мужньо тримають фронт інформаційної війни та змогли донести італійському суспільству правду про Голодомор як геноцид українського народу. Це відзнака за сміливість говорити правду світові, ламати російські міфи й повертати історичну справедливість там, де її десятиліттями замовчували

«Тепер набула життя і в Італії»

У передостанній день року, що минув, колектив редакції «Волинь» уже традиційно віншувала колядками народна аматорська хорова капела «Посвіт». На цей раз, на жаль, вона була уже без свого засновника й багаторічного керівника самодіяльного колективу – Ростислава Кушнірука, котрий нещодавно відійшов у засвіти у віці 95 років. До різдвяно-святкової події було приурочено й вручення відзнаки автору книги «Уклін ангелу» Андрію Бондарчуку, якого ми запросили, не посвячуючи в те, що він став лауреатом редакційної акції.

Тож перш була зворушлива програма «Посвіту» під керуванням Алли Гас – з виконанням «на біс» і всесвітньовідомого «Щедрика», й зовсім нової в репертуарі капели колядки, що народжена в реальності війни, – «Ангели у небі заколядували». І слово нашого гостя про Ростислава Кушнірука, який ще підлітком у роки Другої світової війни разом із родиною був депортований до Сибіру, а на початку 1990-х «Посвіт», очолюваний ним, уже співав колядки, що в декого викликало, мабуть, страх. У редакції «Волині» Андрій Іванович передав для родини Ростислава Григоровича уже раритетну монету, випущену в 2017-му до 400-річного ювілею Луцького Хрестовоздвиженського братства, членом якого він був.

А вже після цього головний редактор «Волині» Олександр Згоранець оголосив ім’я переможця редакційної акції газети «Волинь» – «Людина 2025 року» – Юлії Євтушик, котра переклала книжку «Уклін ангелу» на італійську мову. Це приємно вразило її автора. Ще більшим сюрпризом, як зізнався Андрій Іванович, було те, що такої відзнаки удостоїлася не лише перекладачка, а й він, її автор. Утім таке рішення редакції закономірне, адже книга написана на основі клопітких досліджень – пошуків відповіді на болючі питання: чому українському народові випала така непроста доля, чому працьовиті люди залишалися без куска хліба? До речі, італомовний варіант книжки («Inchino all'Angelo») є і в Національному музеї Голодомору-геноциду в Києві.

Андрій Бондарчук вдячний своїй землячці, що його книга, яка побачила світ в Україні ще в 2018 році, тепер набула життя в Італії, і кожен, хто її причитає, дізнається про те, що випало на долю українців. І у відео­зверненні Андрія Івановича до італійців, яке перекладачка демонструвала під час презентації вже італомовної книги, зокрема, в місті Форлі, він дякував італійському народу, сенату за те, що вони визнали Голодомор в Україні геноцидом.

Те, що Юлія Євтушик у зрілому віці далеко від України залишилася патріоткою своєї країни, – не випадковість

Ще восени 2023 року наша газета розповідала про те, що уродженка села Сереховичі Юлія Євтушик, котра вже понад чверть століття живе в італійському місті Форлі, перекладає книгу свого земляка Андрія Бондарчука «Уклін ангелу». В кінці 2024-го наша землячка повідомила, що завершила роботу над перекладом. А минулий, 2025 рік почався з дуже приємної новини – згадана книжка побачила світ на Апеннінах...

Завдяки соцмережам ми не раз спілкувалися з пані Юлією. Тож хоч і не бачилися (зустріч, сподіваємося, відбудеться в один із приїздів нашої землячки на Волинь), але багато розповідали нашим читачам про цю жінку. Як і колись, щойно приїхавши в Італію, Юлія Євтушик доглядає за престарілими, прибирає в будинках. А перекладацька її робота – це заняття для душі, як говорила пані Юлія в одному з інтерв’ю. Вона допомогла їй самореалізуватися. Те, що у зрілому віці далеко від України залишилася патріоткою своєї країни, – не випадковість. Зростала вона в такій сім’ї, де батьки прищеплювали дітям, своїм трьом донькам, любов до знань, читання, взагалі допитливість до всього, що було для них новим...

Звичайно, була в нас розмова з пані Юлею про Андрія Бондарчука – автора книжки про Голодомор в Україні «Уклін ангелу». Для  пані Юлії, як вона висловилася, Андрій Іванович – це частина історії, зокрема, її рідного села,  для якого він багато зробив, – написав, зокрема, про Сереховичі книгу й видав власним коштом. Тож коли він запропонував Юлії перекласти на італійську мову його книгу про Голодомор «Уклін ангелу», де йдеться про Голодомор 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років, вона зразу погодилася, зазначаючи вже згодом:

– Не можу сказати, що це легко далося. Але сама ідея – розповісти про Україну, про те, як радянська влада робила все для того, аби придушити наш вільний козацький дух, поставити нас у ярмо й управляти батогом, про страждання й геноцид українського народу за часів СРСР – не могла мене не захопити.

«Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу»

Майже два роки (з перервами) Юлія Євтушик займалася перекладом книги. Часом, як розповідала, і без вихідних, а то й взагалі ночами. Сил та натхнення додавало те, що праця над дітищем Андрія Бондарчука була для неї захопливою й цікавою.

– Хотілося, – пригадувала вона, – якнайшвидше закінчити переклад і побачити результат. У корегуванні тексту мені допомагали двоє італійців. Це – інженер на пенсiї Джанкарло Баббі (я в його родині працюю) та Сара Портолані – менеджер агенції із продажу деревини, моя хороша знайома. Із моєю невісткою Іриною та з бандуристкою з міста Хмельницького, Анастасією, котра теж живе в Італії, ми по можливості популяризували її. Розповіли про книгу та автора, зокрема, на концерті у греко-католицькій церкві (там тепер є і музей) міста Сан-Доменіко. А програму вів колишній його мер Дівіде Дрей.

Книжка, виходу якої з нетерпінням чекала Юлія Євтушик, була готова 27 грудня 2024 року. Торік частину тиражу наша землячка надрукувала за власні кошти.

– У планах, розповідала пані Юлія, – видати «Уклін ангелу» як аудіокнигу в YouTube. Я уже подарувала кілька екземплярів знайомим. Сьогодні зустріла одну із них, Міріам, і ось що вона мені сказала: «Я не знала, що ваш народ так страждав під владою комуністів. Скільки ж ви натерпілися! Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу».

Я не знала, що ваш народ так страждав під владою комуністів. Скільки ж ви натерпілися! Тепер я розумію, чому ви так боретеся за свободу.

І про П’єтро Карузо, відомого італійського журналіста (у 1986 році він брав інтерв’ю в останнього президента СРСР Михайла Горбачова, чим досі пишається) згадала наша землячка, про його рецензію на книжку про Голодомор в Україні, котру опублікував на фейсбук-сторінці. Там є такі слова: «Правда полягає в тому, що йде боротьба між двома культурними, політичними і соціальними напрямками, які завжди відрізнялися між собою, але спершу царизм, а потім радянський комунізм знищували цю відмінність голодом і силою»:

– До мене після презентації підходили люди – дякували і говорили, що  в них очі відкрилися на непросту історію України. А якось одержала короткий лист вдячного італійця, який не зміг прийти на презентацію книги, оскільки має інвалідність, але прочитав її: «Дякую вам за «Уклін ангелу» – це читання, що перевертає свідомість – ще не вмерла Україна!»

А минулого літа Юлія Євтушик поділилася новиною, що в італійській газеті було надруковане інтерв’ю, надіславши фрагмент з неї. Це, звичайно, зацікавило: хотілося дізнатися, яка саме газета надала слово українці, хто автор інтерв’ю, про що, зокрема, була розмова? Пані Юлія, відповідаючи на наші запитання, розповіла:

– Це – регіональна газета «Corriere di Romagna» («Кур’єр Роман’ї»). Інтерв’ю брала Марія-Тереза Інделлікаті – журналістка, яка пише про новини культури та мистецтва. Ми особисто знайомі, бо вона була присутня майже на всіх концертах, в яких беруть участь міжнародні колективи, зокрема й ми,  вихідці з України. Відверто кажучи, дуже хотілося, щоб у газеті, яку італійці читають, була публікація про презентацію книги «Уклін ангелу». Адже про Голодомор в Україні вони нічого не знали. Та й взагалі для них наша країна, особливо до війни, це все – росія.

«Я щиро дякую за таку нагороду!»

На жаль, вручити редакційну відзнаку «Людина 2025 року» Юлії Євтушик ми поки що не маємо можливості – згодом, при нагоді, передамо. А поки що «полетіла» в Італію її фотокопія з коротким коментарем, з якого, власне, пані Юлія й дізналася про таке пошанування її вагомої творчої роботи за кордоном. Про те, як наша землячка відреагувала на таку подію, свідчить її відгук, який ми одержали й пропонуємо читачам «Волині»:

– Сказати, що я зворушена, – то нічого не сказати. А тим більше, коли дізналася, що цієї редакційної відзнаки в попередні роки удостоїлися військові, які кожного дня ризикують своїм життям, Мама чотирьох синів, котрі воюють на фронті... Думаю, ну хто я така, щоб отримати таке визнання? Мені здається, що навіть стояти поряд з такими людьми – це уже велика нагорода. А у нас багато таких людей. І я схиляю голову перед кожним (повторюю, перед кожним!) Воїном, який захищає Україну, і стаю на коліна перед могилами тих, кого забрала війна. Вічна їм пам’ять. Сльози навертаються на очі щоразу, коли чую Гімн України, бо за ним стоїть життя мільйонів наших людей...

Це було за честь перекладати книжку Андрія Бондарчука – такого іменитого свого земляка, людини, котру безмежно поважаю. Хоча Голодомор визнаний 32 державами світу як геноцид українського народу, тобто його цілковите знищення, в тому числі й Італією, в країні, де я живу понад чверть століття, мало хто про це знав. Тут щороку, 27 січня, розповідають про геноцид єврейського народу фашистами, а про нас, замордованих голодом українців, – італійцям невідомо...

Я народилася в сім’ї українки-переселенки з Грубешівського повіту, що тепер належить Польщі, і мій дідусь – вдівець із сімома дітьми, вимушений був покинути куплену ним землю й переїхати невідомо в якому напрямку. Мій тато – сирота (поляки убили його батька на порозі хати, бо» хтось там десь стріляв») – у 1944 році був призваний в совєцьку армію разом з хлопцями-волинянами і служив босим (в буквальному значенні цього слова) в Саратові, де пух з голоду.  Багато його побратимів там і поклали своє молоде життя від голоду, холоду і тортур.

Батьки мало що розповідали, бо, звичайно, боялися, оскільки то був час, коли й стіни «мали вуха». Але, пригадую, в нас у хаті висів портрет Івана Франка і Лесі Українки. Ми читали «Кобзар» Тараса Шевченка. Тато завжди слухав « Голос Америки». Ми не здавалися. Пам’ятаю, як делікатно наші вчителі на уроках говорили про Емський указ, про столипінську реформу, про заборону української мови, про шестидесятників... Зате нам багато говорили про Павлика Морозова, який доніс на своїх рідних про приховування зерна... Я ще з дитинства була «борцем за правду» (ну не вмію брехати і пристосовуватися, а горбатого, як кажуть...), але вірила тому, що нам розповідали в школі, згодом – в інституті. Лише з часом зрозуміла, де правда, а де – маніпуляції.

Отож, повісті Андрія Бондарчука мені були дуже близькими. Два роки (з перервами) і потрібно було, щоб перекласти, надрукувати, зробити презентацію і т. д. Я спілкувалася з прекрасними людьми, які мене підтримали і допомогли, багато чому навчилася. Торік 22 листопада ми організували Реквієм жертвам Голодомору. У нашій, греко-католицькій церкві, був єпископ, якому я подарувала перекладену книгу. Знаєте, як приємно було потиснути руку і почути слова: «Ми тепер розуміємо, чого ви боретеся». Для нього, як і для всіх присутніх, було шоком бачити світлини спухлих від голоду дітей...

Часто думаю: за що над нами так знущалися? Чому так перекручували нашу історію? Чому нав’язували їхній «язик»? Чому знищували нашу культуру, наші пісні, традиції? Тепер знаю: бо боялися і продовжують боятися народ, котрий не можна зламати. Україна є, була і буде, незважаючи ні на що.

Я багато розповідаю про Україну, про наше нелегке життя, про нашу культуру. Тут ми об’єдналися у невелику артистичну групу, яка пропагує і розповідає про історію України. Співаємо, розповідаємо, пишемо, закликаємо... Повірте, це нелегко. Зараз політична ситуація дуже тяжка. Москалі мають багато прихильників серед політиків, як і підтримку від багатьох урядовців. Пишуть книжки, виступають по телебаченню. Я колись думала, що демократія – непохитна, але є така приказка, що гроші примушують і воду підніматися догори – вона тут актуальна. У москалів грошей багато. Вони і церкви свої мають, і клуби, і політичні куплені партії... Наше ж консульство мовчить, не протестує, щоб не сталося...

Я ж роблю своє. Цьогорічної весни маю провести ще одну презентацію книги і ще один раз буду її перевидавати. Хочу здійснити нашу з Андрієм Івановичем мрію – розповсюдити це видання у школи та бібліотеки Італії. А також є задум написати власну книгу. Вона буде – про Україну, про любов до неї та її людей. Слава Україні і її Героям!

Волинські