Герой з Волині: «Російських самовбивць, які заходять у Куп’янськ, щоб похизуватися із прапором, одразу знешкоджуємо»

17 січня 2026 р. 19:57

17 січня 2026 р. 19:57

Дмитро – в бойовому строю.

У творчості є тексти, які пишуться легко, що ніби самі диктують тобі кожне речення – з паузами, з важким диханням, з внутрішньою тишею між словами. Історія Дмитра Снєсаревського з Нововолинська – саме з таких

Він не народився героєм і не готувався ним стати. Як і мільйони українців, Дмитро жив життя, яке вважалося звичайним і, можливо, навіть щасливим. Навчання в школі № 5, у тоді ще Нововолинському електромеханічному коледжі, де викладачі і, зокрема, заступник директора закладу Микола Іванович Терес, не раз говорив мамі, знаній у місті педагогині, громадській діячці Наталії Олександрівні Снєсаревській, що в її сина – великі здібності до вивчення точних наук. Запам’ятав пари викладача Андрія Івановича Харука, сьогодні – викладача Національної академії сухопутних військ.

У кінці дев’яностих минулого століття відслужив строкову службу – не для галочки, а тому, що так було правильно. Закінчив вищий навчальний заклад, бо хотів мати фах і опору під ногами. Спробував себе в підприємництві, бо прагнув не просто працювати, а будувати щось своє. Разом із сім’єю зводив дім у Василькові на Київщині – не як квадратні метри, а як майбутнє: з дитячими кімнатами, запахом кави на кухні зранку і садком, який ще тільки мав вирости. Це – життя мільйонів, за яке сьогодні воює Україна.

Дмитро пройшов Майдан. А потім прийшла війна. Усе, що ще вчора було важливим, раптом стає крихким і тимчасовим. Недобудований дім, плани, кредити, розмови про майбутнє – все це війна стирає одним рухом, як чорновик. Сім’ю привіз у рідний Нововолинськ. Із квітня 2022 року Дмитро – артилерист 14-ї бригади. Людина, яка ще вчора рахувала кошториси й шукала підрядників, сьогодні рахує зовсім інше: відстані до цілі, секунди між пострілами, забезпечення снарядами, які важать від 40 кілограмів і більше.

У нагородах немає романтики. У них є тільки факт: ця людина стояла там, де більшість із нас ніколи не буде.

Він допомагав із евакуацією мешканців населених пунктів, брав участь у бойових діях  на Донецькому, Харківському, Куп’янському напрямках. Тепер він уже другий рік захищає Україну під Куп’янськом.

– Куп’янськ наш? – запитую.

– Наш, – відповідає. – Туди періодично заходять рашистські самовбивці- прапороносці, щоб для їхнього телебачення десь вивісити російський прапор, але їх відразу знешкоджують.

Дві бойові нагороди Дмитра – відзнака командира 14-ої механізованої бригади імені князя Романа Великого та нагрудний знак міністра оборони «Знак пошани» – це сухий рядок у довідці. За ним – ночі без сну, втрати, напруга, яку неможливо вимкнути. За ними – чужі життя, які він урятував, і своє, яке не раз доводилося витягувати буквально з-під уламків. У нагородах немає романтики. У них є тільки факт: ця людина стояла там, де більшість із нас ніколи не буде.

У розмовах із військовими часто вражає їхня дивна, вперта віра. Не в абстрактну перемогу, а в дуже конкретні речі: що вони повернуться, що добудують той дім у Василькові, що знову відкриють бізнес, що будуть саджати дерева й сваритися через дрібниці. Вони воюють, бо пам’ятають, як виглядає мир.

– Перемога в моєму розумінні, – ділиться Дмитро, – це – виконання бойового наказу, це – логістика, це – продумане просування вперед із забезпеченням воїнів усім необхідним, це – підтримка ЗСУ всіма в тилу.

Він із приємною усмішкою мовив про педагогів й учнів рідної школи № 5, волонтерів Володимира Концевича та Олександра Веселого, які надавали й надають його підрозділу конкретну допомогу. І водночас Дмитро не перестав бути тим самим чоловіком, який будував дім для своєї родини. Просто тепер цей дім розширився до масштабу країни. Коли він перебуває біля гармати, то тримає не лише позицію – він захищає право своїх дітей жити без сирен, право своєї дружини та матері не ховатися в коридорі під час прильоту БпЛА чи ракет…

Розповідь про Дмитра Снєсаревського – не про надлюдину. Вона – про звичайного українця, якого війна змусила стати сильнішим, ніж він будь-коли. Про людину, яка не обирала героїзм, але обрала відповідальність. Колись, після війни, він повернеться до свого дому. Можливо – з сивиною, можливо – з болем у спині, можливо – з тишею, яка назавжди оселиться всередині. Але той дім стоятиме не лише з цегли й бетону, а й з того, що сьогодні виборюється під Куп’янськом.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Волинські