Людина без прикрас у прозі Агатангела Кримського (про книгу з фонду бібліотеки)

19 січня 2026 р. 12:28

19 січня 2026 р. 12:28

Ім’я Агатангела Кримського найчастіше асоціюється з наукою, сходознавством, перекладами й титанічною працею для української мови. Та рідше згадують Кримського, як письменника. Саме таким автор постає у книзі «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди», що є у фонді нашої бібліотеки. Його «Вибране» поповнило серію «Без прикрас».

Починається книга розділом «Дещо про Агатангела Кримського, дещо про історію літератури…» Попри те, що, як писав Кримський, «я ані кровиночки вкраїнської не маю, тільки що вродився і виріс на Вкраїні», а «вчився у школах російських, бо других тут немає», він цілком «проукраїнився». Саме через це талановитий випускник єдиного тоді у російській імперії Лазаревського інституту східних мов опинився під наглядом поліції, а листування з «неблагонадійними» іноземними підданими Іваном Франком та Михайлом Драгомановим, як і тісна дружба з Лесею Українкою, лише зміцнили підозри «охранки у злочинному українофільстві».

Як і Ольга Кобилянська, він відкрив українській літературі двері «в модернізм, що потребував письменника-митця, а не обслуговувача ідеологічних інтересів…»

Редактори винесли на зворотний бік обкладинки книги цитату А. Кримського: «Я не белетристичне, не «краснописьменське» оповідання складаю, а буквально переказую те, що справді говорилося».

Далі починаються оповідання, такі як:. «Дивна пригода» – автор розповідає про події, коли раптом когось згадуєш, а потім виявляється, що й та людина про тебе думала, або коли відчуєш, що з кимось щост негаразд, а тоді довідаєшся, що так і є.

«Збігло літ із двоє. Довелося мені бути на Волиню, заїхати до одного повітового містечка, не дуже близького од залізниці. Як виїздив я звідти до вокзалу, жид візник, щоб вийшло для мене дешевше, посадив на бричці коло мене «попутчика» – якогось старенького польського пана. Я пильно придивлявся до свого сусіди. Мені здавалося, що я вже десь його бачив.

– Простіть за незвичайність, – удавсь я до нього. Чи не дозволите довідатися, яке ваше прізвище? – Радковський, – коротко сказав поляк». Виявилося, що він колись в молоді роки вчився в університеті.

Автор, як свідок свого часу, не міг залишитися осторонь від незрозумілих теорій Зігмунда Фройда, викладених у наукових працях у другій половині ХІХ ст. Відтак з-під пера письменника з’являється твір «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди, де герой підсумовує своє життя: «Я не шукаю прощення – я шукаю правди, навіть якщо вона сороміцька».

Важливою темою, яку досліджував Агатангел Кримський, є «національна нетерпимість». Кримський татарин за походженням він швидко відчув на собі всі «принади великодержавного шовінізму у тогочасній російській імперії».

Несприйняття чужого, часом, агресивно ворожого, дуже добре простежується в оповіданні «Psychopathia nationalis», датованому 1890-1894 роками. Назва твору вказує не так на захворювання, як на темперамент людини, яка має інший родовід, світогляд і культуру. Йдеться про українців як етнос, котрих за часів Кримського росіяни називали малоросами, а в підручниках з історії – південними слов’янами. Як відомо, сам Агатангел навчався в москві. Та попри всю зацікавленість у цьому місті накриває його «туга за рідною землею, противиться його геть чисто та чужина і прагне він щонайшвидше повернуся на рідну землю і зачути рідну вкраїнську мову. І ось так вирушає він додому і ввесь час розмірковує про те, що надто емоційне це все, розумом розуміє, що не треба так почуватися, а втім почувається. Їде в поїзді з різними людьми, наслухає їхніх розмов, бере потрохи в них участь, а думка одна: пошвидше до рідної землі притулитися. Уже в Києві туга його не минає, то він іде собі до психіатра, який нерозумно ставить йому діагноз «psychopathia sexualis», коли ж сам автор сам собі діагностує «psychopathiam nationalis». «І оце ж то мені й муляє, бо виходить, що любов до рідної землі – то душевна хвороба?..»

Кажуть: «національність – то тільки так собі форма». Іще ж кажуть: «без національности можна й перебутися». Треті кажуть: «без національности треба перебутися, треба її одкинути…» «Дак вирвіть же, вирвіть же попереду моє серце».

В оповіданні «В вагоні» – чужі люди несподівано відкриваються один одному.

«А поїзд біг далі… Ви, колего, москвич? – Ні, я з Костроми. Оце гостював у Київщині понад старим Дніпром, коло Коньова. Чудові місця. – А! То це Канів – догадався я. Не Коньов, од коня, а Канів, мабудь, чи не од птиці-кані, яструба такого. – Та правда, там хохли звуть його Канів… Дуже важка хохлацька мова! Мало скидається на нашу, нічого не поймеш, як балакають… Але дуже гармонійна… І пісні малоросійські – одна роскіш! Та й народ гарний, не те що наш…»

Агатангел Юхимович славиться своїм феноменальним знанням іноземних мов. Крім європейських, він легко засвоїв більшість східних мов. Застосувати їх на практиці трапилась нагода, коли наприкінці 1890-х науковець здійснив подорож до Лівану та Сирії. Ця надзвичайно захоплива сторінка в біографії Кримського вилилася в добірку творів під назвою «Бейрутські оповідання», написану 1897 року.

Спочатку в Лівані, а згодом у Сирії він відчув велику відмінність між двома цивілізаціями – європейською та мусульманською, які дуже відрізняються одна від одної у житті. Перше оповідання – про сім’ю старосвітського бейрутського лікаря, до якого завітав у гості шейх Жяммель. Цікаво було дізнатися, що серед арабів того часу було багато православних і католиків. Одні вивчали московську мову, а другі – французьку. Можна здогадатися, на кого рівнялися одні й другі, на чиє «заступництво сподівалися».

«Коли в якім класі надходила година російської мови, то значна частина дівчат, – саме ті, котрі одкинулися од тієї мови, – весело кидали свій клас і з радісним гуком і галасом висипали на подвір’я, де бігали цілу годину, як вільні пташки». «Починаючи з 3 січня 1897 року, російська мова знов до якогось часу запанувала в інституті «Бакурат-ель-ихсен» і знову зрівнялася правами з французькою. Давніх суперечок неначе й не було».

У циклі «Бейрутські оповідання» відчутний східний досвід автора. «Серед пальм і моря я був чужішим, ніж у холодних північних містах» «Батьківське право» – оповідання про сім’ю Ручицьких. Батько намагається дітей «підтискати силою свого авторитету», а потім дивується, що матір люблять і до неї горнуться, а його уникають. «Син я твій, а розум у мене свій», «Гадка в людини – то свята її власність – ніякі старші, ніяке начальство не мають над гадкою права». «Батьківське право легко стає батьківським самодурством, коли в ньому немає любові» (приказки з оповідання) «Клятий татко, поганий татко! – знов уже з лютістю й плачем шепотить Гнат: це йому ввижається, як батько видирав щоденника. – У, як я тебе ненавидю! І повік, повік ненавидітиму – обрікавсь він. Ні, нащо повік? Змине рік – змине місяць, і хлоп’я забуде усю ненависть проти батька, але вже ніколи і нічим не приверне до себе батько один раз загублену синову довіру… І котрий з-поміж них буде нещасливіший?»

«Перші дебюти одного радикала» – оповідання про гімназиста, який на шостому році гімназії раптом почав читати заборонені твори. Автор присвятив твір приятелеві Костеві Фрайтагові, що дав чимало матеріалу для цього оповідання. На прикладі життя учня Кримський спробував по-своєму дослідити актуальну й нині тему «вчителів, батьків та дітей».

І хоча майстер скромно наполягав: «Я не «краснописьменське» оповідання складаю», у цій простоті криється найвище «красномовне слівце».

Відкрийте для себе Кримського. Це читання для тих, хто прагне знати більше за інших. Життєва історія вченого виявилася куди трагічнішою за будь-який роман. Ще вчора звинуваченого у «хутірському націоналізмі» академіка поспіхом нагородили орденом Червоного прапора і знову оголосили «гордістю радянської науки». Однак 19 липня 1941 року заарештували і вивезли до Кустаная, так само, як нині вивозять углиб чужої землі захисників із «Азову». Шлях до казахського краю став його останньою дорогою, де 25 січня 1942 року у тюремному лазареті обірвалося життя людини, яка відкрила Європі не тільки Схід.

Тетяна ГІЛЕВИЧ, бібліотекарка-філії №2

Волинські