«Не вивчайте мене – все одно залишуся загадкою». Поетичні рядки Світлани Костюк звучали на вечорі її пам’яті у етноногалереї «Русовичі»

19 січня 2026 р. 15:47

19 січня 2026 р. 15:47

Світланка Бусел (Костюк) народилася у невеличкому селі Кукли, що на Маневиччині. Змалечку полюбила чудовий поліський край, про що потім зізнавалася у віршах. Вона належить до тих людей, чиє життя схоже на тихе, але наполегливе світло: воно не засліплює, не вимагає поклоніння, але, торкнувшись серця, залишається там назавжди. В одному із віршів Світлана писала: «Не вивчайте мене – все одно залишуся загадкою». І це так. Добре знаючи її особисто, й досі при згадці думаю: звідки черпала стільки жаги до життя, терпіння у час важкої недуги, щоб не лише не зламатися, а й підбадьорювати рідних та друзів, показувати приклад, як гідно йти по життю.

Золота медаль після закінчення школи стала лише першою ознакою її вимогливості до себе. Хоча й мала можливість вступити до вузу, подала документи до Луцького культурно-освітнього училища. Пізніше закінчила філологічний факультет Волинського університету імені Лесі Українки. Відтоді усю себе присвятила служінню слову. Вона добре усвідомила: українська мова це не лише засіб спілкування, але й форма відповідальності перед народом і часом, підтвердження нашої ідентичності.

За коротке життя, яким наділив Всевишній, професійна доля Світлани була багатогранною і часто непростою. Бібліотекарка і журналістка, кореспондентка районної газети у зоні чорнобильської трагедії, викладачка української мови та літератури у Будятичівській школі, а через деякий час її директорка – і на кожній із посад вона залишалася насамперед Людиною.

Особливими болем і місією стало для Світлани Степанівни громадське служіння як голови Іваничівської районної організації «Спілка Чорнобиль України». Часто у важких ситуаціях, коли інші відвертали погляд, вміла дивитися правді в очі і говорила чесно та без прикрас.

Можна багато ще розповідати про Світлану Костюк як людину та громадську діячку. Але на вечорі пам’яті «…Скеровую ці сповіді одверті до Всесвіту, до неба, до зірок», який організували у Нововолинську в етногалереї «Русовичі» її засновниця Марія Доліновська та керівниця Університету вільного часу Лариса Жила, головна увага була сконцентрована на її поезії.

«Спалахи душі», «Наодинці зі світом», «Листи без конвертів», «Траєкторія самоспалення» – це не просто назви збірок. Це стан людини, яка проживає кожен рядок, сповідується перед читачем і водночас зцілює його словом. Ці вірші – це територія болю, любові, жертовності і надії. Вони були почуті далеко за межами України. Поезія пані Світлани перекладена на польську та англійську мови. Її книги виходили у США, її талант відзначали на літературному міжнародному конкурсі «Між словом і вічністю» в Італії, а її прозу високо оцінили критики Європи. Вона була переможницею міжнародного конкурсу до 200-річчя Т.Г. Шевченка «В століттях чатує Чернеча гора», всеукраїнських конкурсів імені Леся Мартовича, «Незламні українці», «Викрадення Європи», «Сто творів, які варто прочитати влітку», лауреаткою першої всеукраїнської літературної премії імені Івана Низового. Але ніякі нагороди ніколи не затьмарювали в ній головного: скромності та внутрішньої гідності.

Затамувавши подих, слухали ми у відеозаписах вірші, які читала авторка. Поезія Світлани Костюк – це й справді голос України. Він звучить крізь біль і випробування, крізь втрати і надії. Це слова, народжені у тиші і загартовані правдою часу. Бо у них – любов до рідної землі, свобода і віра, яку неможливо зламати. Вони рвуть ланцюги мовчазного страждання, піднімають людину над відчаєм і ведуть до світла. Тут поезія стає молитвою за народ, за країну, за життя, любов’ю, що сильніша за смерть.

Тихою й вистражданою, без гучних слів, але з глибиною на все життя була любов Світлани до чоловіка Анатолія. Саме він, за її словами, був ідеалом людини, яка розуміла і підтримувала мовчки. Він намагався розділити її біль і був вірним до останнього подиху. А як талановитий художник проілюстрував багато її книг. Світлі спогади про дружину живуть у його серці й дотепер, хоча на початку січня збігло дев’ять років, відколи відійшла у Засвіти. Родина для неї була тихою пристанню і джерелом сили. Саме поруч з чоловіком, донькою, сином, зятем та тоді ще маленьким онуком Максимком вміла зупиняти час, слухати тишу і знаходити мужність іти далі, приймаючи осінь життя з вдячністю і світлом у серці.

Віра у житті Світлани була не показною і не святковою, а щоденною і вистражданою, в тихій молитві, у здатності співчувати, прощати, не зраджувати себе й правду. Саме така віра – мовчазна, чесна, незрадлива – давала їй силу проходити власні Голгофи і залишатися світлом для інших.

Я знаю, Господи, що вибрав Ти мене
Нести цей хрест, любов’ю осіянний,
Крізь біль і дим…і час цей невблаганний,
І крізь війну, що все ж колись мине…

20 грудня 2016 року на своїй сторінці Світлана Костюк написала про два незабутні дні народження в Єрусалимі: «Я з дитинства мріяла про добрі дива…Вірила в них…Інакше, напевно, нічого не написалося б…Але цей сюрприз напередодні дня народження (мого і книги «Зцілення любов’ю») був таки неочікуваним. Незважаючи на всі попередні відмови, друзі і шанувальники поезії вирішили таки допомогти здійснитися ще одній моїй мрії – побувати в Єрусалимі, відвідати Храм Гробу Господнього, Стіну Плачу, Голгофу, відчути енергетику цих намолених місць… Усі лікарі були проти, пояснюючи ризики такого перельоту лише через два тижні після тяжкого (14-го) циклу хіміотерапії…Але ж люди вже все організували, про все подбали…І ми з чоловіком полетіли…»

«Провести два дні народження в Храмі – то справді незабутньо, ділилась враженнями Світлана. – Бог допоміг благополучно повернутися додому. Про подорож ні краплі не шкодую, хоч деякі рецидиви після хімії наздогнали вже на місці…Професор, описуючи усі ризики, сказав, що це було дуже немудро. Але ж нічого випадкового в цьому світі не буває…»

Світлана Костюк ще дочекалася виходу у світ збірки поезій «Зціленню любов’ю». За її словами, після «Траєкторії самоспалення» була потреба створити книгу з оптимістичною назвою і новим змістом.

На вечорі переглянули у відеозаписі інтерв’ю Світлани Костюк телеканалу ІСТV, в якому розповідала про участь у поетичному конкурсі в Італії і наголошувала, що це не так її перемога, як шлях українського слова до світу – вистражданого і почутого. Переглянули і спогади про Світлану члена Національної спілки письменників Ігоря Павлюка.

Щирі слова звучали з вуст директорки Бужанківського ліцею імені Миколи Корзонюка Світлани Василюк, яка тривалі роки підтримувала тісні стосунки з колегою, а після її смерті дбає про увіковічнення творчості цієї світлої людини. Вона не лише на Волині пропагує її поезію, а, взявши участь у фестивалі «Мій особистісно-зорієнтований урок», обрала тему «Трагедія України в творчості Світлани Костюк».

Щиро подякував організаторам та всім присутнім за добру пам’ять про кохану дружину Анатолій Костюк. До речі, усі охочі мали можливість придбати збірку Світлани «Зцілення любов’ю», яку приніс чоловік, а зібрані за це кошти (понад дві тисячі гривень) будуть передані на потреби ЗСУ.

Людина живе доти, поки жива про неї пам’ять. Саме тому Марія Доліновська, завершуючи захід, запропонувала щороку проводити вечори пам’яті Світлани Костюк, аби пропагувати творчість талановитої поетеси, яка жила і працювала у Нововолинську.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські