Волинянка Алла Гонтар: «Дениско сприймає мене, як маму, хоч я зразу пояснила, що його мама служить у війську»

20 січня 2026 р. 21:48

20 січня 2026 р. 21:48

Денискові полюбився сніговик, якого поспішили зліпити з першого снігу, що випав торік, ще у листопаді.

У роки повномасштабного вторгнення особливої ваги набрали патронатні сім’ї – професійна форма тимчасового влаштування дитини, яка опинилася в складних життєвих обставинах. Торік, восени, у селі Журавичі, що на Ківерцівщині, таку сім’ю створила Алла Гонтар – свого часу успішна бізнесвумен, голова тодішньої Ківерцівської райдержадміністрації, котра згодом вернулася до хазяйнування в особистому господарстві, а в роки великої війни долучилася до волонтерства

«Треба було пустити дитину не просто до себе в хату – в душу!»

– Пані Алло, на початку 2025 року в інтерв’ю для нашої газети, ви розповідали не лише про ті, свої «добрі справи, не зробивши яких вмираєте», якими наповнені будні, а й згадали про мрію – створити патронатну сім’ю. І ось це збулося...

– Так, це моя давня мрія, яка мене не покидала. У 1990-х, коли була студенткою Луцького педагогічного училища, то мені хотілося придумати якусь нестандартну форму навчання, більш наближену до сім’ї, до природи (приватних шкіл тоді ще не було). Жила в душі мрія виховати якусь кількість дітей-лідерів, які мислять творчо. Але життя повело іншим шляхом. І тільки в 2025 році моя мрія, хоч і частково, здійснилася. Кажу, що частково, бо не в такій формі, як колись задумувалася. Трошки шкода, що це патронатство – соціальна послуга, «швидка допомога» дитині, яка опинилася в складних життєвих обставинах. Але все ж це те, що стало дуже важливим у час війни.

– Напевно ж, це непроста процедура – одержати статус вихователя патронатної сім’ї на професійній основі?

– Звичайно, потрібно було пройти відповідне навчання і мені як вихователю, й моєму помічникові – чоловікові. Ми з Валерієм ходили на всі курси, передбачені для патронатної сім’ї. І він, до речі, навіть був вдячний такій нагоді, адже це був немовби підсумок клопіткого сімейного життя – доповнення до багатьох зрозумілих нам речей, до досвіду, який з’явився в ході того, як ми виховували своїх дітей.

– І якщо трохи конкретизувати це «доповнення», то це що насамперед?

– Я ж по життю – відмінниця, всі навчальні заклади закінчувала з червоними дипломами, і знання пригодилися. Але тепер мені треба було освоїти багато нового. Наприклад, навчитися надавати першу медичну допомогу, зокрема дітям. І сьогодні я не розгублюся, коли б, не дай Боже, хтось був у стані клінічної смерті, – впродовж тридцяти хвилин, до приїзду «швидкої», змогла б надавати правильну медичну допомогу.

– А думка ваших дітей враховувалася?

– Так. Представники відповідних служб і Ківерцівської громади, й Луцького району індивідуально спілкувалися з усіма, хто тут, в нашому домі, проживає. Зразу скажу, що найважче було прийняти рішення чоловікові. І це, напевно, через те, що, мовляв, ми прив’яжемося до дитини, та настане час і її треба буде віддавати, а це – непросто. Ну й, звичайно, те, що нас може чекати купа викликів – діти бувають з різними проблемами, тож мимоволі поставало питання – справимося чи ні? Ну й наш вік, коли вже виробилися звички, коли комфорт хоч-не-хоч буде порушений, і це ж треба пустити дитину не просто до себе в хату – в душу!

Я думаю, що все-таки найкраще хлопчикові буде з його мамою, і нехай це станеться. Патронат у тому й полягає, щоб не лише дитині допомогти, а й сім’ї, де вона народилася, виросла, та в силу обставин опинилася в скрутній ситуації, – возз’єднати їх.

А ось щодо дітей, то їхня думка – не основна, але коли б наші син та донька (Назар і Настя мали тоді відповідно 16 і 15 років) були категорично проти, то це враховувалося б. І безпосередньо я готувала їх до того, що в сім’ї з’явиться хлопчик чи дівчинка. Говорила, що взяти добре виховану дитину – це просто, а от проблемній допомогти – то вже вчинок. А ще вела з ними таку мову, щоб вони спробували поставити себе на місце тих дітей, котрі опинилися в безвиході: «Уявіть, що нас із татом не стало (потрапили в автоаварію й загинули) – от якраз патронатна сім’я й допомогла б пережити складну життєву ситуацію».

«У хлопчика – особлива, непередбачувана життєва ситуація, породжена реаліями війни»

– Яка ж доля Дениска, який потрапив у вашу патронатну сім’ю?

– Не вдаючись у подробиці, бо то була б довга історія, скажу, що мама Дениска (мешканка Житомирщини) на початку повномасштабної війни виїжджала до Польщі. Там вона зустрілася з переселенкою зі Сходу України. Потім вони повернулися в Україну. Але оскільки на території, де жила ця жінка, з якою житомирянку звела війна, було небезпечно, то вона запросила її сім’ю до себе. Врешті-решт, сталося так, що мама Дениска пішла служити в ЗСУ, а сина залишила за дорученням на цю переселенку, котра, не знаю вже за яких обставин, переїхала на Волинь і з червня 2025 року жила в нашій громаді – в селі Озеро. Власне, все це з’ясувалося, коли хлопчика через неналежні умови проживання було вилучено з цієї сім’ї й передано на патронат.

– А що ж мама? Війна ж колись закінчиться – ця жінка планує піклуватися про свого сина?

– Так. Ми з нею підтримуємо зв’язок. Вона спілкується по телефону і зі мною, і з Дениском. У хлопчика – особлива, непередбачувана життєва ситуація, породжена реаліями війни. Коли мама тривалий час не виходить на зв’язок, то це, зазвичай, приводить до того, що служба у справах дітей позбавляє жінку батьківських прав. Але в законодавстві нема прописано, як бути в цій нестандартній ситуації, – коли жінка – в Збройних Силах України. Я думаю, що все-таки найкраще хлопчикові буде з його мамою, і нехай це станеться. Патронат у тому й полягає, щоб не лише дитині допомогти, а й сім’ї, де вона народилася, виросла, та в силу обставин опинилася в скрутній ситуації, – возз’єднати їх.

Наскільки знаю, мама Дениска має намір перевестися в тилову службу, і коли вона буде тут, а не на лінії фронту чи навіть десь у прифронтовій зоні, то зможе забрати Дениска до себе. Не вірю (не хочу вірити!), що серце материнське – порожнє. Періодично надсилаю їй знімки сина – доброго, кмітливого, якого не можна не любити ( до речі, із письмового дозволу матері Дениска Алла Гонтар може розміщувати світлини хлопчика на своїй фейсбук-сторінці, як і надавати для газетної публікації. – Авт. ).

– Як Дениско сприйняв вас? Чи змінився він за час життя у вашій сім’ї?

– По-перше, таке враження, що він завжди був із нами. А я стараюсь тримати дистанцію, щоб не зайняти мамине місце. У цьому зв’язку розповім, що буквально через тижнів два, як Дениско прийшов у нашу сім’ю, одного дня він спитав: «А можна я буду називати вас мамою?». І я, як могла, пояснила хлопчикові, що я для нього – тьотя. Сказала: «Мама в тебе є, мама обізветься... Я тебе люблю й любитиму, турбуватися про тебе – де б ти не був, то ми завжди можемо спілкуватися...».

– І якою була реакція хлопчика?

– Я для нього, на жаль (хоч ніби й таке недоречне це «на жаль»), як мама. Так він мене сприймає, незважаючи на мої пояснення й намагання тримати дистанцію. Справа в тому, що в Дениска, по суті, нема сильної прив’язаності до мами, оскільки в останні два роки свого більш свідомого життя він був з різними, скажемо так, доглядачами. Зараз я відчуваю, що хлопчикові постійно потрібна поряд доросла людина. І не важливо, як вона називатиметься, – головне – відчуття того, що він ніколи не залишиться сам на сам. Втішена, що дитина вже не кричить вночі.

– А було й таке?

– Зразу тільки таке й було. Не вдаючись у подробиці, бо не маю права й бажання озвучувати всього, скажу, що Дениско три місяці тому й тепер – це ніби дві дитини.

«Думаю, чому не раніше – чому стільки часу втрачено?»

– А що змінилося в самій Аллі Гонтар? Як ви бачите ці зміни?

– Буду говорити про нас із чоловіком. Нас покинуло відчуття (докори совісті) того, що ми недостатньо робимо для наближення Перемоги України в цій страшній війні. Ми стали більше усміхатися: то Дениско щось «видасть», то ми з чоловіком – і є привід для цього. Дениско розмовляв російською, і я не старалася відразу переучувати його на українську, бо ж то дитина, – треба поступово осилювати нове. Тут теж не обходимося без курйозів.

Окремо скажу про наших сина й доньку, які навчаються в Княгининському ліцеї й там проживають. Зараз, коли в нас є Дениско, вони, незважаючи на зайнятість, частіше приїжджають додому. І, до речі, Новий рік не захотіли зустрічали в Луцьку, зі своєю компанією, а були з нами – вдома, де за святковим столом нас тепер не четверо, а п’ятеро.

– А який термін перебування дитини в патронатній сім’ї?

– За законодавством – три місяці. Але у війну цей термін збільшується до шести місяців, а то й до року. Є випадки, що й ще довший час дитина живе в патронатній сім’ї. У нашій ситуації, думаю, варто було б розглянути не просто форс-мажорну ситуацію, а й врахувати додатковий нюанс. Оскільки мама Дениска служить у війську, то не варто змінювати форму виховання дитини, а точніш – вихователів. Навпаки – дати можливість жінці дослужити, повернутися після війни додому й бути з сином (я сподіваюся, що так і буде, – сім’я возз’єднається).

– Пані Алло, у вас ніколи не було сумніву, що «може, мені не треба було за таке братися?».

– Ні. Навпаки, думаю, чому не раніше – чому стільки часу втрачено? На початку повномасштабної війни я те саме робила – дзвонила знайомим, у яких були складні життєві обставини: «Приїжджайте й живіть!». Квартиру в Луцьку надавала безкоштовно. Мала зайві продукти – ділилася. Але це була просто допомога – без будь-яких зобов’язань. А коли держава, на законних підставах, дає можливість створити патронатну сім’ю, то цим варто скористатися. Вважаю, що допомога хоч одній дитині – це вже неабиякий вклад, який ми можемо зробити в тилу під час війни.

«Краще допомогти хоча б одній дитині, ніж розкидатися обіцянками, які не зігріють жодного серця»

– Ви готові взяти ще дітей у патронатну сім’ю?

– Чекаємо цього й готові допомогти хлопчикові, дівчинці. За законом, патронатна сім’я має право брати і п’ять – шість дітей, але з однієї сім’ї, а з різних – не можна. Але це не стосується воєнного часу. Війна внесла багато коректив. Звичайно, треба мати належні житлові умови для цього. Не кажу вже про само собою зрозуміле – любов до дітей, бажання турбуватися про них, ділитися з ними своїм теплом.

– Не можу не спитати, як люди поставилися до того, що Алла Гонтар – знана свого часу бізнесвумен, колишня очільниця Ківерцівської районної держадміністрації – створила патронатну сім’ю?

– Дехто не вірив у це. Від знайомих знаю, що їх питали: «А що – це правда?». Додам до цього таке. Від одного професора довелося почути зауваження, що я повинна робити більше, – «не рятувати одну чи декілька дітей, а управляти громадою, районом чи й ще більше». З поваги до його віку, не стала щось доводити, сперечатися. Але при нагоді висловитися у вашій газеті, скажу, що краще допомогти вже в цю мить хоча б одній дитині, ніж розкидатися обіцянками, які не зігріють жодного серця. Справжні зміни починаються не зі слів, а з рук, що підтримують, і серця, яке відгукується на чужу біду.

Скориставшись нагодою, через газету «Волинь» звернуся до служб у справах дітей з пропозицією акцентувати більше уваги на популяризації патронату. Особливо це актуально в час війни. І ще не боятися передавати дітей з однієї громади – в іншу. Якщо в Ківерцівській на сьогодні є дві патронатні сім’ї, а, наприклад, у Підгайцівській – жодної, то не повинно бути проблемою передати дитину з неблагополучної сім’ї сюди. А батьків зобов’язати виконати приписи щодо створення належних умов проживання для сина чи доньки. Чи ж вирішити питання про усиновлення, опіку, якщо ситуація вже така, що вихід лише один – позбавлення батьківських прав.

...Алла Гонтар пригадує той день – 5 листопада, коли працівники служби у справах дітей привезли їй Дениска. Настільки переживала («Не за себе – за хлопчика, котрий зайде в чужу хату»), що попросила знайому принести їй на всякий випадок щось заспокійливе. Але ця тривога була лише до того моменту, поки не побачила хлопчика. А далі почалися щоденні турботи – не до хвилювань. Із записів у щоденнику, який веде пані Алла, можна довідатися і про перші успіхи: «Ми рахуємо вже до 10, самостійно – до 5», і про радощі хлопчика: «У садочку – джинсова вечірка. Дениско радо приміряє новий одяг», і таке втішне: «Записала голосове повідомлення для мами Дениска. Він почув і теж сказав: «Мама, я тебе люблю».

Волинські