Любов, комсомол і війна

24 січня 2026 р. 14:53

24 січня 2026 р. 14:53

«Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих» – ця книга нашого земляка, корінного жителя Володимира інженера-зв’язівця Святослава Панасевича викликала неабиякий інтерес. Читачі газети, жителі Володимира, очевидь, пам’ятають цю правдиву історію краю, без замовчувань і перекручень, написану свідком і очевидцем усього, що довелося пережити рідній землі, родині і йому особисто. Але у родини Панасевичів залишилися ще інші, не менш цікаві рукописи, які вони оцифровують і готують до видання. Донька цього автора, українська мовознавиця Ірина Гнатюк, яка є активною читачкою газети «Слово правди» у електронному форматі, надіслала до редакції один з розділів майбутньої книги.

Роман «Державний злочинець», зазначає пані Ірина, анонсуючи доробок Святослава Панасевича на Фейсбуці, батько присвятив двоюрідній сестрі Зіні, яку дуже любив, ставився до неї з великим зворушенням і співчуттям. Адже Зіна зростала напівсиротою. Її батько, Антон Панасевич, змушений був через політичні переконання залишити рідне місто, дім, дружину Ганну з малими дітьми і поневірявся світами. Про її трагічну долю знаємо з повісті «Міста над Лугою». Зіна з матір’ю була заслана до Сибіру, де Ганна померла від непосильної праці на лісоповалі. Зіна важко захворіла, перенесла складну операцію, розтинали череп. Після операції стала інвалідом по зору. З виходом указу Хрущова про амністію приїхала додому. Жила в тітки Шимчихи – батькової сестри, у врем’янці на Льотничому, за коліями.

Хатка була такою маленькою, що висока тьотя Зіна змушена була нахиляти голову і ходити по кімнатці пригинаючись. Мені там подобалось бувати ще дитиною.Все там було ніби іграшковим. Справжня казкова хатка, чистенька й охайна. Тьотя Зіна була завжди привітною, дуже веселою, жартівливою. Любила погомоніти з будь-якого приводу. А на вулиці, як не признатися до неї, то могла пройти повз: не бачила. Приносила нам журнали для незрячих, надруковані шрифтом Брайля. Хто міг подумати, що тьотя Зіна, яка виживала на жебрацьку пенсію, носила в собі цілий Всесвіт!

Це була жива історія краю, про яку нам розповідати було не велено!

Як би багато я віддала, щоб тоді знати ВСЕ! І розмови були б іншими, і питань було б більше, ніж відповідей! То ж будьмо УВАЖНІ до кожного, кого посилає нам Доля!

Зіна мала дуже гарний почерк, тож сусідка – Пушкарська – принесла їй новину, що у сільраді потрібна секретарка. Зіна пішла в сільраду. Головував там її дядько по батьковій лінії – Павло Панасевич. Крім голови сільради, був комісар (тоді ще секретарів райкомів не було). Цей комісар, фактично, керував сільрадою. А голова – напівграмотний Павло – тільки так, підписував, що йому дадуть. Павло знайомив комісара з місцевим населенням: хто скільки мав поля, перекладав написані польською мовою документи на землю, підписував усі бомаги, які казав комісар.

Комісар був зі східних українців, теж не дуже грамотний, зате, видно, дуже заслужений. Прізвище мав Кононенко, а звали Олександром Олександровичем. Було йому десь під п’ятдесят, ходив у військовій формі, тільки без петлиць.

Зіна увійшла до кімнати, де сиділи комісар з дядьком Павлом, спитала, чи є в сільраді місце секретарки. Павло глянув на комісара, а той запитав:

-Маєш добрий почерк?

-Здається, непоганий, – відповіла Зіна.

-Напиши кілька рядків, ‒ подав клапоть паперу і газету.

Зіна написала.

-Очень хорошо, – сказав комісар.

Зіна оформила заяву… Потім пішли з матір’ю в сушзавод і Ганна подала заяву на Зінине місце. Так обидві опинилися на роботі.

Ганна доручила Зіні довідатися в Кононенка, як здати землю державі. Написали заяву, здали землю, але податки зменшилися не набагато.

У сільраді роботи збільшувалося. Подвірні списки мешканців, прописка, списки чоловіків військовозобов’язаних. Потім почали реєструвати народження, шлюб, смерть. Згодом – облік коней, реманенту, підвід. До сільради Льотничого належала колонія Білозовщина, хутори Ганусин і Підволодимирський.

Приходило багато людей у різних справах. У райвиконкомі Зіну навчили вести справочинство, завела книги вхідної та вихідної документації, штампи. Кругла печатка зберігалася в сейфі дядька Павла. У присутності людей Зіна зверталася до нього «товарищ председатель», а так – «дядя Павло».

Зажили вони навіть трохи краще, ніж за Польщі. От тільки черги! Все, що давали людям, в чергах. Люди вже навіть перестали говорити «продають», а лише – «дають». Дають цукор – черга, мило – також черга, мануфактуру – теж у чергу. Ну все, все в черзі! Часом не вистачало цукру – замість нього давали цукерки. Можна було двічі стати у чергу – хто мав час і здоров’я, і щось одержати два рази. Цукор давали по кілограму на руки раз на місяць, мила – по куску і т. д.

Без черги можна було купити сірники, цигарки, калоші, сіль, керосин для лампи і деякі будівельні матеріали: цвяхи, завіси, замки тощо. Люди ніяк не могли призвичаїтись після Польщі, де завжди було все, аби гроші. Чомусь найгірше стало з хлібом; хто не мав свого зерна, купити його без черги було неможливо. Чергу займалируки. Часто не вистачало, і доводилося йти до іншої крамниці.

Після фінської війни прийшов у сільраду наказ направляти на роботу здорових чоловіків і жінок у кількості 50 осіб на 218 дворів кожних два тижні. Робочі мали мати сухі продукти: сало, смалець – на два тижні, а також лопату. Треба давати також 20 підвідпарокінних, а якщо в кого однокінки – спрягати.

Справа в тім, що на кордоні почали копати протитанкові рови і дзоти навзірець знаменитої Лінії Маннергейма (ці дзоти збереглися й досі). Люди, що побували на тих роботах, страшенно нарікали. Непосильна праця увесь світлий день. Встановлювали норму, виконати яку було страшенно важко. При невиконанні зрізали наполовину пайку хліба, гарячий суп і кашу, що давали тричі на день. Людей на ці роботи зганяли із сіл, розташованих до 10 км від кордону, з Володимира, Устилуга, Іванич, Порицька. Влітку ще пів біди, а взимку, восени і весною – страшенна каторга. Спали у мокрій одежі, до найближчого села йти кілька кілометрів. А влітку часом спали в полі, в лісі, а в негоду – в клунях. Люди страшенно обурювалися, але почувши слова «вредительство, контра, петлюровец», йшли, бо знали, що чекає людину з таким клеймом. Сільради давали людей від кількості дорослого населення, в містах – від кожного трудового колективу. Праця була, звичайно, безоплатною. Врятувати могла тільки довідка від лікаря. А лікарі такі довідки давали рідко, тільки у випадках очевидного каліцтва чи хвороби. Совєти поспішали. Крім цивільного населення, на цих роботах працювали цілі армії війська. Роботи ці почалися десь із травня 1940 року і тривали до самої війни.

Не оминула участь у копанні ровів і Зіниної мами Гані. Директор сушарного заводу сказав їхати їй і ще дев’ятьом робітницям, зокрема й двом її племінницям – дочкам брата Володимира й Олени. Військова полуторка висадила їх неподалік села Кречева. Була рання весна 1941 року. Ще тільки котяхи розпустилися на вербах, уночі тривали заморозки, вдень світило ясне, але не дуже тепле сонце. Ночували в хатах Кречева, Заболотців і найближчих хуторів. Селяни, чим могли, допомагали. Вносили і виносили сінники, варили вечерю чим Бог послав, обігрівали, сушили одежу. Ганя, дві її племінниці, Надя і Люба, і ще двоє старших жінок «розквартирувалися» в однієї самотньої жінки з трьома дітьми, вже підлітками. Чоловіка її у 1939 році взято в Польське Військо на фронт, звідки він не повернувся. Жили вони цих два тижні як одна сім’я. Після тяжкої праці все ж хотілося поговорити, жартували, розповідали дотепні історії й анекдоти. Ганя і всі жінки й дівчата копали глибокий протитанковий рів завглибшки майже як сільська хата (до стріхи). Землю треба було викидати по один бік, роблячи над краєм рову стрімкий бруствер висотою близько двох метрів. Отже, глибина рову і висота брустверу разом складали до чотирьох метрів. Ще коли рів був мілкий, робота йшла нічого. Але коли глибина його сягала по груди, землю з рову необхідно було викидати в два етапи: спершу з рову, потім – на верх бруствера. Так і працювали: одні в рові, інші – над його краєм. Одного дня, десь під Пасху, сонце пригрівало досить відчутно. Робітниці поскидали з себе пальта і фуфайки – хто на що спромігся, а далі до полудня – й кофтинки. Зоставалося працювати два дні – і додому! Важка праця потребувала великих затрат енергії, тому, коли прозвучали удари в шматок рейки, всі радо сіли за обід. Хто мав сало, хто кусень копченого бочка, хто цибулину і кусень курки. Ще трималися старі польські запаси. Сіли на розстелені куфайки і пальта обідати. Військова кухня привезла похльобку і чай, ледь-ледь солодкуватий. Це була «гаряча піща», яку організували для «рабочіх». Похльобка – зупа на пенцаку і картоплі, чуть підсолена, а чай був та справжній, от якби ще чуть солодший, то можна і справді назвати чаєм.

Жінки поїли і, розімлівши від тяжкої праці і гарячої страви, прилягли відпочити, поки знову вдарять у рейку «отбой обеда». Раптом почувся невідомий досі звук. Він наростав, дужчав, і всі побачили в небі сріблясту цятку, яка залишала за собою смужечку білого-білого диму. Ця смужечка не розчинялася в блакитному весняному небі, а так і стояла, як намальована, накреслена на папері. Залишив її по собі літак, явно не «наш», який високо пролітав у небі. Всі якось принишкли, з’явилося відчуття тривоги. Тут і там зашептали: «Німець полетів, фотографує. Буде війна». Пройшли повз два військових командири:

‒ Чего, бабки, приуныли? Это наш самолет, наш, не бойтесь!

– Еге ж! Добре ти знаєш, що не наш. Наші так високо не літають. Але прозвучав звук рейки, і всі попідводились копати далі. А смужка диму ще довго не розсмоктувалась над головами і висіла, як Дамоклів меч…

Зіна далі працювала в сільраді. Відносила до райвиконкому потрібні бомаги, зведення, звіти. Якось зранку до сільради зайшли двоє: один у військовому з червоними петлицями – енкаведист, другий у цивільному. Голови не було. Ще зранку його викликали на нараду в райвиконком. Відвідувачі сіли на лаві біля секретарки, поцікавилися, хто вона, з ким живе, чи місцева. Зіна сказала не всю правду. Вона приховала, що в неї був чоловік, який не повернувся з польської війни. Вони попросили подвірний список і стали розпитувати про кожного сільського мешканця. На Льотничому Зіна знала майже всіх, а на Білозовщині і Ганусині багатьох не знала. Ці двоє розпитували, хто скільки має землі, який склад сім’ї, чим займалися за Польщі, чим тепер, у кого дорослі сини, де вони зараз, чи біля батьків, чи десь відсутні. Військовий щось записував у блокнот, розпитували, як звати того чи іншого, де мешкає тощо. Так бесідували години зо дві. Потім прийшов з райвиконкому дядько Павло, і вони пішли до нього в канцелярію. Ці розпитування видалися Зіні якимись підозрілими, але вона все зрозуміла, коли дізналася, що «вивезли» сім’ї Калінчуків – батько їхній був ковалем і водночас церковним старостою в Миколаївській церкві; Омеляна Пушкарського – мати була активісткою «Просвіти»; Гілевича – батько мав масарний верстат; Слодкого в Ганусині – він займав якусь посаду в польській військовій організації; Гаврилюка – він був учителем сільської школи, викладав українську мову в 2 – 4 класах. «Вивезли» багато сімей з міста. Впадало у вічі, що всі вони належали до інтелігентних, грамотних людей, активних діячів громадських просвітницьких організацій. В їхні добротні хати поселили «работников советских и хозяйственных органов», що прибували і прибували зі Сходу.

Уже добре ввійшла в природу весна, люди посадили городи. Ганя все розповідала, як працювала на границі, а Зіна до пізньої ночі просиджувала в сільраді. Прибув якийсь молодий активіст, щоб організувати комсомольську «ячейку». З цього нічого не виходило, ніхто з молоді не хотів записуватися в комсомольці. Вибір зупинився на Зіні. Вона всіляко відмовлялася, що не знає, що до чого, що вже не дуже молода, що і так просиджує до півночі в сільраді і майже нічого не помагає в господарстві, в городі старій матері. Але активіст не відчіплявся.

Якось із ним прийшло до сільради ще троє: два хлопці й одна жінка. Вони зачинилися в сільраді, випровадивши заздалегідь декількох присутніх. Не можливо передати всі способи і методи, якими вони намагалися загітувати Зіну написати заяву в комсомол. Особливо причіпливою і нудною була жінка. Вона договорилася до того, що якщо Зіна стане комсомолкою, то її виберуть секретарем комсомольської організації, і вона матиме добру можливість знайти собі пристойного жениха. Активіст наприкінці розмови заявив, що якщо вона не поступить в комсомол, то працювати в сільраді не буде. А потім ще категоричніше додав, що ця розмова остання.

‒ Так що, будемо писати заяву? – запитав один із співбесідників, що досі майже весь час мовчав.

Уся розчервоніла, розхвильована більш, як після тригодинної, такої не звичної розмови Зіна промовила:

‒ Дайте час обдумати і порадитися.

Присутні переглянулися між собою… Вони вже давно могли б знайти кандидатуру між прибулими східняками, різними перекинчиками, які аж пищали, рвучись до влади. Але була інструкція, про яку знали тільки вони: у сільських первинних організаціях комсомолу повинні бути тільки місцеві секретарі, такі, які б підкорялись «опитним» уповноваженим, інструкторам РК КСМ(У). Тож той, що найбільше мовчав, промовив:

‒ Даємо три дні на роздуми, а радитися зі старими людьми – це не комсомольська справа, вони віджилі. Ви тут, на Западє, не читали літератури, радянських книг, «Как закалялась сталь» про Павку Корчагіна, але з часом ви все зрозумієте. Тож даємо тобі три дні на роздуми.. . – він зробив до вгу паузу, а потім додав: ‒ подумай, але потім пеняй сама на себе.

Розійшлися холодно, тільки той, що поставив ультиматум, промовив:

‒ До понєдєльніка!

Була п’ятниця, і весь наступний день Зіна не могла ні на чому зосередити ся. Робота валилася з рук… Додому прийшла раніше, ніж завжди. Почала наводити порядки у кімнатах, кухні. А в голові все стукало, як молотком: комсомолка! комсомолка! комсомолка! У народі це слово асоціювалося з такими, поняттями як проститутка, запроданка, донощиця ЧК.

‒ Повія, підстилка начальників, ‒ промовила вголос і, заливаючись слізьми, впала на диван, заридала, як дитина. Мати, ввійшовши до хати з хліва, почула схлипування, що переходили у ридання, підійшла до Зіни:

‒ Що сталося, дитино моя?! – Зіна ще більше захлипала, плечі її стрясали спазми ридання, а відчуваючи, що рідна мати її, яка готова була віддати
життя за кожну її кровинку, сама так само безпорадна і беззахисна, як і вона. – Розкажи мені, дитино, що сталося?! Не рви мого серця.

Зіна сіла на диван, витерла сльози:

‒ Мені, мені ска-за-ли, ‒ схлипування і плач, який душив її, не давав закінчити і вона знову і знову починала: ‒ Ме-ні… – нарешті вона трохи заспокоїлася і розповіла все матері, що їй не працювати в сільраді, якщо не вступить до комсомолу.

Продовження — на сайті «Слово правди» вже найближчими днями

Волинські