Іконописець з Волині: «Перш ніж узятися до роботи, вивчаю історію храму, життя святих, дух часу»

25 січня 2026 р. 13:01

25 січня 2026 р. 13:01

Іноді одна зустріч здатна перевернути життя. Один майстер — спрямувати талант. Один крок — вивести з вернісажної метушні у тишу храму, де кожен мазок стає молитвою.

У цьому переконався іконописець член Національної спілки художників України Андрій Гарголь з Володимира. Якби не Владислав Горецький — товариш по навчанню в тодішньому технікумі декоративно-прикладного мистецтва (нині Академія прикладного мистецтва і дизайну імені Миколи Бойчука), — його шлях, імовірно, так і залишився б пов’язаним зі станковим живописом і львівським «Вернісажем». Та запрошення до київської іконописної майстерні стало тим рубежем, після якого життя митця кардинально змінилося. Іконопис перестав бути епізодом — він став покликанням.

Андрій Євгенійович народився у Рівному. Тут була художня школа, перші уроки дисципліни й любові до форми. Згодом вступив до технікуму декоративно-прикладного мистецтва, де зустрів свою майбутню дружину та однодумицю — Інну . Їх об’єднала не лише сім’я, а й спільний вибір — шлях творчості. Обоє продовжили навчання у Львівській національній академії мистецтв. Саме у місті Лева народився їхній первісток — син. Разом із його першим подихом у життя подружжя увійшли нова відповідальність і зрілість

«Ми хотіли бути незалежними від батьків, проживали у гуртожитку, навчались і працювали», — згадує Андрій Гарголь.

Це був кінець 90-х початок двохтисячних: порожні прилавки, нестабільність, тривога завтрашнього дня. І водночас — жива потреба в красі. Картини купували для домівок, на подарунки, «для душі». Мистецтво тоді не просто годувало — воно рятувало, дарувало відчуття внутрішньої свободи.

У цій беззупинній праці гартувалася майстерність, шліфувався стиль.

Зі зміною політичного клімату змінився і настрій у суспільстві: люди дедалі рідше зверталися до живопису.

«На той час у нас уже було двоє дітей, і ми вирішили переїхати до Володимира — міста, звідки родом дружина. Думали — ненадовго, виявилось — на роки», — усміхається митець. Саме тут, у 2011 році, відкрилася нова сторінка його життя.

Запрошення від Владислава Горецького працювати у його іконописній майстерні стало переломним моментом. Відтоді шлях Андрія Гарголя тісно пов’язався з храмами — з розписами, реставрацією, сакральною тишею і молитвою, вкладеною у фарбу.

Він писав портрети єпископів Володимирщини, реставрував ікони Святогірського Успенського Зимненського ставропігійного монастиря, працював у храмах Києво-Печерської лаври та інших святинь. Зокрема — над іконами Успенського собору, де нині служить настоятель ПЦУ митрополит Епіфаній. Для митця це не просто роботи — це слід у часі, який, можливо, житиме століттями.

«Попри політичну нестабільність та мінливість епох, сакральне мистецтво має здатність жити поза часом», — переконаний Андрій Євгенійович.

Яскравий приклад — Троїцька надбрамна церква, де розписи в стилі українського бароко дивом уціліли ще з мазепинських часів.

Його власна манера — класична, канонічна, позачасова. Вона не прагне зовнішнього ефекту, натомість передає духовну реальність — людину, преображену Божою благодаттю.

Перш ніж узятися до ікони чи розпису храму, митець вивчає історію, житія святих, дух часу. Він ніби входить у той простір, у якому  вони жили й служили.

Так, працюючи над образом Іоанна Хрестителя, «бачив» пустелю: пекуче сонце, вітер, худорляву постать в одязі з верблюжої шкіри. Не вигаданий символ, а жива, справжня людина свого часу.

Іконопис для Андрія Гарголя починається з благословення священнослужителя. Далі — внутрішня дисципліна, прості, але непорушні правила: не оскверняти слово, не завдавати болю нікому, жити у злагоді з заповідями. Та понад усе — любов. Бо саме вона перетворює ремесло на служіння.

«Усе має бути в радість і в задоволення. Саме такою для мене є моя робота», — каже митець.

Від початку повномасштабного вторгнення Андрій Гарголь навчає дітей у Володимирській художній школі імені Рокицького, працює разом із дружиною, пише картини, бере участь у виставках і створює ікони для храму мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Перша ікона — Волинської Божої Матері — була подарунком церкві. Згодом настоятель храму отець Євген довірив йому низку образів. Сьогодні вони наповнюють храм світлом і тишею — одні вже знайшли свої кіоти, інші ще народжуються.

«Намагаюсь усе робити так, аби не було соромно», — каже Андрій Гарголь.

У цих словах — його життєвий компас. Поруч із ним — дружина, надійна опора.

Діти обрали власні шляхи: донька закінчила Львівську Академію мистецтв на кафедрі скла, а також в Академію мистецтв у Вроцлаві, наразі працює в сфері IT дизайну.  Син — програміст.

Попри війну і тривоги, Андрій Гарголь продовжує творити. Бо для нього це не просто робота — це діалог із вічністю. У тиші майстерні, серед запаху фарб народжуються образи, в яких відчувається дихання неба. І поки світ борсається у боротьбі, він пише ікони — ніби вкладає у них молитву за людей, за мир, за те, щоб краса і віра не зникли з людських сердець.

Жанна БІЛОЦЬКА

• «У ляльках люди впізнають себе та казкову мрію, яку вдалося втілити в життя», - волинська майстриня Оксана Саганюк
• Воїн з Волині врятував побратимів на фронті, та помер під час відпустки вдома
• Не ділять військових на «своїх» і «не своїх», усі - рідні: волонтерський центр з Волині «Крила матері» відзначив десятирічний ювілей

Волинські