Як дід Іван виписував собі… дружину. Історія на вечір

25 січня 2026 р. 16:40

25 січня 2026 р. 16:40

Ось такі пристрасті відбувалися у селі Зачепилівка на Кінцевій, 111.

У селі Зачепилівка, де на кожні десять хат – дванадцять кіз і одна вежа мобільного зв’язку (яка постійно не ловить), жив собі дід Іван. 70 років, а сили – як у молодого бичка на першому побаченні. Пенсія – 15 тисяч гривень, що вважалась за тутешніми мірками еквівалентом нафтового фонду

Жив Іван у двоповерховому будинку з видом на ставок і сусідську козу Мару, яка постійно лізла на його яблуню. Мав гектар городу, сад і в серці – велику тугу. Бо якось узяв та й відчув: після того, як три роки тому померла дружина, в хаті не вистачає жіночої руки, а ще більше – жіночого голосу, який скаже: «Іване, ти знову сапу поклав у ванну?!».

Оскільки Tinder у Зачепилівці не працював (через поганий інтернет і те, що Іван думав, що Tinder – це сорт картоплі), вирішив діяти по-старому: написати листа в газету «Так ніхто не кохав» у рубрику «Шлюбні оголошення».

Оголошення було таке: «Чоловік, 70 років, який відчуває в собі силу, отримує пенсію у 15 тисяч гривень, живе самотньо в селі Зачепилівка у двоповерховому будинку, має близько гектара городу і чудовий сад, шукає собі дружину віком від 30 років. Телефон мобільний не надаю, бо хочу відчути Вашу душу у листі, тому надсилайте їх на вулицю Кінцеву, 111. Або приїжджайте особисто. Іван».

І понеслось…

Уже за тиждень поштарка тьотя Галя, яка до того приносила лише квитанції й рекламу курячого комбікорму, ледве доперла мішок листів. «Та там не листи, там ціла літературна премія імені Івана Сосюри, який написав вірш «Так ніхто не кохав»!» – жартувала вона, пихкаючи на лавці, забувши, що Сосюру, того, хто написав «Так ніхто не кохав», звали Володимиром.

Листи були з усієї України – з Дрогобича, Одеси, навіть із Тернополя (а це вже рівень!). Писали по-різному. Хтось – романтично, хтось – практично («Я готую борщ за 15 хвилин, є своя пральна машинка»). Одна пані навіть надіслала свою фотку з написом: «Люблю сад, город і гроші, бажано ваші».

Але Іван усе чекав… чогось особливого. І дочекався! Приїхала до нього Ніна аж із Кривого Рогу, 35 років, енергійна, весела, з каструлею борщу під пахвою – мовляв, одразу видно, що не з пустими руками.

З першого дня між ними пішло, як по маслу: вона – на кухні, він – на городі, а вечорами разом дивились новини і сварилися, чи варто брати другий холодильник.

Сусідка баба Катя, яка потайки була закохана в діда Івана, підглядала за ними біноклем із горища, і кожного ранку доповідала новини села: «Іван учора мив підлогу! Своїми руками! Вона його, певно, загіпнотизувала!».

Потім з’явилася ініціатива «Зачепилівське свавілля» – дід Іван почав допомагати іншим дідам писати оголошення. Дід Панас написав: «Шукаю жінку, яка не боїться гусей і любить вечеряти о шостій». Дід Гриць – «Маю моторолер, шукаю пасажирку по життю».

А ну, цокотілка гламурна, зібрала свій рюкзачок і марш звідси! Я тобі не якась там, я борщ варю на свинячому бульйоні, не на лайках!

Газета «Так ніхто не кохав» підняла тираж утричі. Журналісти з обласного телеканалу приїхали знімати сюжет. Дід Іван вийшов у вишиванці і з усмішкою на всі золоті зуби сказав: «Любов – то не вік. То – борщ і добрий урожай».

Але не все було так просто. Якось у село приїхала та сама фотомодель з оголошення «люблю ваші гроші» і виявилось, що вона… справжня блогерка! Ходила по селу з телефоном, все знімала і питала: «Це що, у вас справжній курник?! А можна туди?».

Ніна спершу мовчала, але на третій день не витримала. Бо ж блогерка ночувала в сусідній кімнаті – і вона боялася, що вночі засне, а дід побіжить грітися до «молодої і крутої». Ніна вийшла на подвір’я і влаштувала блогерці «виховну розмову» з використанням яскравих народних виразів.

– А ну, цокотілка гламурна, зібрала свій рюкзачок і марш звідси! Я тобі не якась там, я борщ варю на свинячому бульйоні, не на лайках! – гриміла Ніна, грюкаючи черпаком об ворота.

Блогерка у відповідь намагалась вести пряму трансляцію, але Ніна так майстерно кинула капцями, що зв’язок урвався ще до перших «хештегів». Слово за слово – і вже половина села стояла біля воріт Івана.

Баба Катя, яка давно плекала теплі почуття до діда Івана, тільки чекала слушної нагоди. Поки Ніна і блогерка з’ясовували, хто з них більше кохає, баба Катя принесла пиріжки з капустою, сіла поруч Івана на лавку і ніжно сказала:

– Іване, може, ти вже втомився від оцих пристрастей?.. От я тихенька, спокійна... з біноклем, з якого видно навіть зорі.

– Та я знаю, Катерино, знаю... Ти ж усе бачиш, – відповів дід і посміхнувся.

Того ж вечора Ніна заявила, що їде додому – «бо нерви не витримують!». А блогерка образилась, коли хтось із селян назвав її «маркетинговою халепою». Вона теж поїхала, але не з порожніми руками – зняла десять сторіз і подякувала «за село і яблука».

А баба Катя залишилась. І вже наступного ранку вона разом з Іваном поралася на городі. Ходили чутки, що дід знайшов лист, який колись баба Катя написала у відповідь на його оголошення, але так і не надіслала. І тепер щонеділі читала його йому вголос, сидячи на лавці під грушею. Бо там діда називають не тільки «котиком», а «зіронькою, яка їй світить із першої зустрічі…».

Сьогодні на першому поверсі в будинку на Кінцевій, 111, щонеділі влаштовують «вечори романтики» для всіх охочих. Місцеві діти називають Івана «дід-сваха», а дід сам каже:

– Я ж не тільки моркву садити вмію. Я і кохання проростити можу!

А потім поважно, по-філософському, додає:

– Любов не питає, скільки тобі років. І не тільки: «А борщ варити вмієш?». Вона, якщо чесно, нічого не питає. Вона може навіть мовчати. Аби тільки вона була.

Остап ЧЕРЕШНЯ.

Волинські