Леся Бондарук відтворює історію боротьби Івана Гончарука

26 січня 2026 р. 15:22

26 січня 2026 р. 15:22

В етногалереї «Русовичі» у Нововолинську з ініціативи її власниці Марії Доліновської і у публічній бібліотеці у Володимира завдяки організації ВГО “Союз Українок” відбулися презентації книги Лесі Бондарук «Справа Гончарука: останній розстріляний повстанець». Авторка поділилася процесом дослідження, розповіла про роботу з архівами та спогадами очевидців, а також про те, як історія родини надихнула її на вивчення національно-визвольного руху Волині.

Ім’я Лесі Бондарук – кандидатки історичних наук, співробітниці Українського інституту національної пам’яті, лауреатки премії імені Леся Танюка за збереження історичної пам’яті, авторки книжок «Михайло Сорока», «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу», «Справа Гончарука: останній розстріляний повстанець» тепер добре відоме не лише на Волині, а й в усій Україні. Державна премія імені Леся Танюка дуже знакова для неї, адже колись, ще працюючи в газеті «Шлях Перемоги» у Києві, неодноразово писала статті, у яких йшлося про Леся Танюка – українського режисера театру та кіно, літератора, дисидента, політичного діяча, мистецтвознавця, перекладача. Вона кілька разів у парламенті брала його коментарі на важливі теми.

Якщо торкнутися теми визвольної боротьби, то вона зацікавила Лесю Бондарук ще з юних літ, адже її прадід Петро Криворучко був членом ОУН.
Однак, коли у червні 1941 року отримав повістку в Червону армію, то пішов на мобілізаційний пункт, бо мав бажання захищати свою землю від нацистів. Прибувши в Луцьк, отримав форму і зброю та був відправлений із загоном новобранців у село Боголюби під Луцьком. Вони мали отримати там коней. Там потрапили під сильне бомбардування нацистів. Тож загін, рятуючись, розбігся хто куди.

За спогадами рідних, прадід після бомбардування не знав кого і де шукати, отож пішов переночувати до тітки, котра там жила. Але й на ранок він не знайшов нікого з новобранців Червоної армії чи їх командирів. Відтак, повернувся додому в Княгининок. А наступного дня уже почалася нацистська окупація.

До весни 1944 року Петро Криворучко був активним учасником національно-визвольного руху. І саме за це його арештувала радянська влада.
З архівних документів КДБ, які зараз є вже у вільному доступі, пані Леся дізналася, що її прадід в 1941 році значився у списках членів ОУН. Їх прагнула репресувати радянська влада, та початок війни завадив цьому.

Навесні прадід Петро відправив свого сила Івана, діда Лесі, боротися з нацистами у лавах Червоної армії. А за два місяці батька фронтовика заарештували. Йому інкримінували зраду, бо в 1941 році був мобілізований, але не воював. Хоча справжня причина репресії була вказана в довідці КДБ – репресований, бо «утримував криївку для бандитів ОУН», а також проводив вишколи для членів УПА у ківерцівських лісах.

Прадіда Петра Криворучка і його двох товаришів по недолі розстріляли в Луцькій тюрмі в листопаді 1944 року. Коли його син повернувся з фронту, то дізнався про те, що батька вбили, а матір, тітку і дядьків з родинами вивезли у Сибір. Його дочекалася лише дружина, яка вижила з малими дітьми у землянці, бо хата згоріла. Історія родини й надихнула Лесю до пошуків правди про той непростий час, щоб донести її до людей.

У книзі «Справа Гончарука: останній розстріляний повстанець» відображена доля щирого українця-патріота Івана Гончарука. Він став жертвою радянської тоталітарної системи.

На сторінках розкривається уся суть аморальних, підлих та нікчемних діянь радянських спецслужб та тогочасного судочинства. Ними застосовувався увесь інструментарій, який спрямовувався на ліквідацію українського народу. Події, відображені у книзі, мають паралелі із сучасністю.

Пані Леся не лише знайомить читача із важким життям борця за Україну Івана Гончарука, а й дає можливість опинитися в ролі дослідника, відчути цей нелегкий шлях пізнання причинно-наслідкових зв’язків та зробити свої висновки із минулого.

До речі, Іван Гончарук – уродженець села Грудки на Волині, вояк Української Повстанської армії, якого радянська влада стратила 12 липня 1989 року – за два роки до відновлення незалежності України. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської області 1987 року відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме.

Опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та рідних Івана Гончарука, Леся Бондарук живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо продовжувати справу і боротьбу українських націоналістів, аби не лише реабілітувати жертви того режиму, а й покарати причетних до репресій. Адже дехто з організаторів та й судді цих процесів досі живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії і до цього часу не притягнуті до відповідальності. А зло, на її глибоке переконання, має бути покарано. Осмислення злочинів минулого є питанням не лише історії, а й нашої сучасної безпеки. Непокаране зло гальмує поступ, руйнує цінності, калічить свідомість поколінь. На цьому наголошували не лише авторка, а й учасники заходу у Нововолинську, зокрема Микола Собуцький, Юрій Велінець, Марія Доліновська та інші.

«Надзвичайно радий, що Україна має таких завзятих дослідників українського національно-визвольного руху ХХ століття як Леся Бондарук, – сказав Юрій Велінець – доктор філософії з історії, працівник Нововолинського історичного музею. – Щиро дякую за сміливість відкривати імена тих, хто заслуговує відповідної кари, за зусилля донести суспільству важливі питання, на які настав час дати відповідь.

Усі бажаючі мали можливість придбати книгу «Справа Гончарука: останній розстріляний повстанець» з автографом Лесі Бондарук.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські