Любов, комсомол і війна

27 січня 2026 р. 14:41

27 січня 2026 р. 14:41

Ми завершуємо публікацію лише одного з розділів роману «Державний злочинець», який у рукописному вигляді залишив своїм нащадкам корінний житель Володимира, інженер-зв’язківець Святослав Панасевич, відтворивши у своїх записах правдиву історію краю, без замовчувань і перекручень, написану свідком і очевидцем усього, що довелося пережити рідній землі, родині і йому особисто. Але описані тут події матимуть подальше, цікаве, а то й трагічне продовження.
Наступний фрагмент роману донька автора Ірина Гнатюк вже розмістила у новому профілі Фейсбуку «Святослав Панасевич», який створила у пам’ять про батька. Він переносить у місцеві події 82-річної давнини і має назву «Зловісний посвист куль над молодим життям».

Ганька замислилась. Комсомолка. Це слово не користувалося популярністю. Вона знала, що свій хлопець її ніколи не візьме за дружину – матір дітей своїх, берегиню домашнього вогнища. Знала Ганна, що совєт ніколи не буде чоловіком, хазяїном, батьком. Знала вона, що вже кілька дівчаток, які піддавшись на умовляння, порозписувалися з совєтами, вже встигли з ними порозходитися, залишившись з дитям на руках. З іншого боку – хороша, «панська» робота, блат, доступ до закритих магазинів-розподільників і підвищення по службі.

‒ Підем до дядька Павла, порадимось, ‒ вирішила вголос Ганна, замотуючись у шаль. Зіна й собі мовчки встала, накинувши на плечі кофтину, пішли до дядька, що жив тут же, у другій половині хати.

Дядько Павло лежав на дерев’яній канапі, взявши під голову куфайку, не роззуваючи чобіт. Його часто мучила грижа, і він не раз прилягав навіть у сільраді і вправляв грижу. Тоді він, і без того понурий і небалакучий, ставав навіть грубим у стосунках з домашніми – дружиною Фенею, яку від душі любив, дітьми – Женею і Юрком, але коли приходили сторонні, то він намагався не показувати своєї хвороби-недуги. Позаяк Ганька із Зіною вважалися напівсвоїми, напівчужими, то він відповідно й поводився з ними. Сьогодні ж вони прийшли зовсім не до речі, і він був особливо невдоволений, однак вислухав їх уважно, все ще тримаючи руку на своїй грижі.

‒ Що я вам можу сказати, дурним бабам?! Скажи вам «Так» ‒ будете казати: дядько Павло нараяв. Скажи вам «Ні» ‒ знову ж скажете: дядько Павло кепсько нараяв… Одне тобі скажу, Зіна. Не поступиш у комсомол – у сільраді працювати не будеш. Це знаю достеменно! А ви з матір’ю думайте і вирішуйте самі…

У понеділок Зіна написала заяву в комсомол…

А у вівторок увечері Надька Дворишиха принесла їм листа. Сірий конверт з червоною маркою, що на ній зображено трьох бородатих і одного вусатого вождя, навіював якусь невідому тривогу: чи то таємничість, чи то надію… Надька була далекою родичкою Антона – дво- чи троюрідною його сестрою – жила не дуже далеко від них і часто заходила до Ганьки. Ганна недолюблювала Дворишиху за її нахабство і безпардонність, тому не мала з нею дружніх стосунків і жіночих секретів, але була толерантна з нею, як і, зрештою, з усіма людьми.

‒ Цей лист адресований мені, але він для вас, ‒ промовила таємниче і чомусь пошепки.

‒ Від Антона?! – спитала Ганна, і серце її тривожно і радісно забилось у грудях.

‒ Як ти вгадала? Так, від Антона, Ганю.

Ганна вийняла з конверта лист. Він був написаний рівним, красивим, твердим почерком темно-фіолетовим чорнилом на двох аркушах зошита в клітинку. Ганя читала слабо, але цей почерк впізнала відразу. Серце ще більше забилося. «Невже знову будемо разом?» промайнула думка, і миттєво згадалися дні, ті далекі щасливі дні і ночі, такі міцні чоловічі обійми і гарячі поцілунки, таке палке кохання – украдене кохання. Вона відчула, що їй паморочиться голова. Сперлась на стіл руками, щоб не впасти, промовила, простягаючи лист:

‒ Читай, Зіно, читай скоріше, ‒ і сіла за стіл.

Зіна взяла листа і теж сіла ближче до лампи. Почала читати. Вона теж чомусь хвилювалася, хоч того, хто писав, не пам’ятала, і тільки з коричневого портрета, який ще перед польською війною замовила Ганна, на неї дивилося сміливе обличчя молодого хлопця «під вусиком» англійським, поряд з портретом усміхненої молодої життєрадісної дівчини, що висіли у ванькирі над ліжком матері.

Ці портрети перед самою війною зробив якийсь заїжджий єврей-портретист. Заплатила Ганна за них дорого, аж 20 злотих – це центнер пшениці. Вони вже другий рік висіли в позолоченій багетній рамці і нагадували одній про обкрадену молодість і кохання, другій те, що чоловік з англійськими вусиками – її батько. Зіна глянула на портрети, що висіли справа над ліжком, і почала читати.

Дорогі мої, незабутні, близькі серцю, бідні вдово і сирітко – Ганю і Зіно!

Перш за все, прийміть від мене найщиріше, найсердечніше, найгарячіше вітання! Відчуваю, що ви живі і здорові, що листа цього ви прочитаєте, що він дійде до вас, мої незабутні дружино і доню! Може, я вже розучився спілкуватися своєю рідною українською мовою, то пробачте мені.
Я жив і здоров, як бачите. Живу я далеко-далеко від вас… (Тут була якась невиразна клякса, і чорнило розлилося по папері). Додав: дуже далеко. Я і сам не думав ніколи, що на таку величезну віддаль Доля розкидає нас.

Зіні навернулися сльози на очі, Ганя почала вголос ридати, а Надька і собі зачмихала носом, прикладаючи до очей носовичок.

‒ Ти пробач мені, Ганнусю, ‒ читала далі вже надколотим голосом Зіна, ‒ що так склалася доля наша, що я залишив вас, мої рідні, мої омріяні в снах і наяву, мої дорогі. Ти Ганю, я знаю, простиш, бо ти знаєш, що я це зробив не по своїй волі… Тут він почав згадувати минуле, рідних, сусідів, знайомих.

Далі писав:

‒ Ганнусю, дорога, рідна! Не знаю, чи ми знову побачимось, тим паче, чи це нам потрібно? Я ще раз вибачаюсь перед тобою, але я маю нову сім’ю.

Тут Гані немов щось провалилось під стільцем, в очах потемніло… вона втратила свідомість. Надька Дворишиха загукала: «Води!» – і стала підіймати Ганю з підлоги. Зіна прибігла з квартою холодної води і почала шпувати матері в обличчя. Ганна стрепенулась, Зіна з тіткою Надею посадили її на диван і запитально дивилися. Ганна підвела очі, глянула на обох, прошепотіла:

‒ Більше не читай… – подумала, щось пригадуючи чи уявляючи, повторила: ‒ Сьогодні більше не читай, Зіно! Не треба…

Вона взяла вишивану подушечку з дивана, сховала в ній обличчя, лягла на бік і заридала невтішно, не соромлячись, як колись у дитинстві бувало, як її хтось безневинно образив. Жаль незаслуженої образи розпирав груди, стискав горло, стукав по голові величезною кувалдою. Надя із Зіною почали втішати її. Ганна піднялася, відсторонила їх, промовила:

‒ Не треба, я сама дам собі раду! Ідіть, дайте мені побути наодинці! Це пройде, вам цього не зрозуміти. Ідіть! – майже різко, повеліваючи, сказала і зачинила за собою двері…

***

Настав березень 1941 року. Сім’я Юри, квартиранта Ганни, збільшилася: Міля народила синочка. Дружина метушилася біля плити, чекали гостей на Восьме березня – День жінки. Юра запросив начальника з дружиною, капітана – високого рудуватого чоловіка років 30 і товариша – молодшого лейтенанта, свого ровесника. Ліля з допомогою Ганни і Зіни наготувала страв, яких гості ще зроду не їли: засмажену качку, фаршировану качиним м’ясом і булкою, оселедці мариновані, курку з картопляним пюре, домашні ковбаси, копчений бочок, грибні салати, м’ясні консерви, рибу, смажену в томаті, і щуку фаршировану заливну.

День жінки був вихідний, тому святкувати почали 7-го звечора, а 8-го зранку продовжили. Військові дуже хвалили закуску, печиво, тістечка, торт.

‒ Это всё тётя Аня с Зиной, ‒ ніяково виправдовувалась Міля.

‒ У вас здесь живут ничего, ‒ сказав добре захмелілий Юрин начальник і додав: ‒ А нам говорили, что вы здесь с голоду пухнете.

Ганя із Зіною зауважили, як жінка його і ліктем, і ногою штовхає, щоб замовк. Тоді начальник трохи прийшов до тями і почав говорити щось протилежне:

‒ У нас ещё не такой стол накрывают – огурцы, капуста! – Але заграв акордеон, і його потягли танцювати.

А 10 березня Юра з Мілею вибрались. Їм дали квартиру в казармах. Міля ніяк не могла призвичаїтися до нових сусідів. Вони з Юрою і синочком Михайликом майже щовечора приходили «к тёте Ане» і до Зіни.

Тим часом у кімнату, де жив Юра, прийшли нові квартиранти. Це були троє хлопців залізничників. Високого, з білявою чуприною звали Федором, другого, чорнявого карапуза ‒ Севастяном, третього, русявого, середнього зросту хлопця – Дмитром. Федя тутешній, десь з-під Війниці. Веселий, співучий, гарно грав на мандоліні, був дотепним оповідачем, мав гарне почуття гумору, навіть не дуже смішні пригоди, ситуації виходили в його оповідках смішними. Ганя його прозвала Весельчаком. Сєва більш стриманий, але також входив у транш Феді і чудово співав. Родом він був чи то з Житомирської, чи з Хмельницької області. Діма був «кацапйонок», десь з глибинки росії, з Костромської чи зі Смоленської області.

Він уже розмовляв наполовину українською мовою, теж непогано співав українських і своїх, російських, пісень, але «приставав» до Зіни з «любов’ю» як тільки вони опинялись на самоті, за що та ставилася до нього негативно, з осторогою.

А взагалі-то вони весело проводили недільні вечори. Зіна грала на гітарі, Федя – на мандоліні, і під спів влаштовували дуже гарні концерти. Збиралася повна хата людей. Приходили Юра з Мілею, їхні товариші.

Але найбільше з усіх хлопців Зіні припав до душі Федір. Відчувала до нього щось таке, що раніше їй було невідоме. Вона могла з ним поділитися всіма своїми думками, почуттями, немов би з матір’ю, сестрою, подругою. Він був якийсь «свій», рідний, милий. Такі теплі почуття огорнули Зінине серце до цього хлопця, але вона носила їх у собі, не могла відкритися йому. Федя несміливий, навіть стидливий. Коли з’являлася потреба безпосереднього спілкування із Зіною, він ніяковів, червонів і втрачав притаманну йому впевненість і в поведінці, і в розмовах, і в діях. Так тривало вже з ранньої весни, як тільки поселилися вони на квартирі.

Розквітла весна, травень наповнили природу шлюбним серпанком цвіту. Одного дня Зіна прийшла з роботи раніше і почала прибирати в саду. Вона згромаджувала торішнє листя, викопувала з-під вишень молоду паросль, щоб краще родили вишні. Ганна поралась по господарству. Федя ж, побачивши Зіну в садку, взявся їй допомагати. Він підпалив величезну купу сухого торішнього листя і сміття і, глянувши на три старі яблуні, що росли під самою хатою і мали вже багато сухих гілляк і безладно густу крону, яку ніхто ніколи не проріджував, попросив у Зіни ножівку, виліз на одну з яблунь і почав зрізати сухі та зайві, переплетені між собою гілки.

Ганна вийшла подивитися, якого правильного, окультуреного вигляду набуває стара яблуня, почала розмову з Федею про те, що вже давно в цьому саду потрібен господар, то і сад родив би краще, а вони, дві жінки, в садівниці не годяться. Федя теж трохи похвалився, що він роботу в саду добре знає, бо ще малим з дідом, а потім підлітком з батьком вони доглядали й впорядковували досить великий сад, який є у них вдома. Ось тільки недобре, що вже аж у травні вони взялися порядкувати в саду. Він хотів це зробити раніше, але йому ніхто не пропонував, а сам він не наважувався запропонувати свої послуги. Але нічого, багато гілок і так сухі чи напівсухі, і їм не зашкодить. Крім того, він підготував суміш з білої глини, щоб замазувати свіжі зрізи.

Порозмовлявши, Ганна пішла до хати в своїх справах. Треба було готувати їжу і сім’ї, й худобі. У хліві з’явилося багато нових істот. Отелилася корова і відлучали теля, щоб було молоко для себе. Теля ж годували пійлом з макухи, вареної осипки і забілювали молоком. Воно ще не вміло саме пити, тому хапало і ссало пальці, які Ганя, часто й Зіна занурювали у відерце з пійлом, і теля мале п’ятилітрове відерце випивало все до дна. Опоросилася свиня, і треба було доглядати, щоб не лягла і не задушила собою поросяти. Вівця народила аж двоє ягнят, а в сінях дві квочки висиділи одна курчат, а друга – каченят.

Обчистивши одну яблуню, Федя заходився коло другої. Сонце ще високо сміялося в небі своєю ласкавою весняною усмішкою. І хоч на годиннику була вже восьма година – до вечора було ще далеченько. З приходом совєтів усі годинники перевели на московський час, а по-старому це була шоста година. За годину Федя почистив і другу яблуню, одночасно допомагав Зіні зсовувати великі гілляки, з якими вона сама не справлялася, під клуню, де під піддашшям була дровітня. Кожна гілляка була цінним паливом, яке йшло на обігрів хати та приготування їжі собі й худобі. Коли Федя взявся до третьої яблуні, то зрозумів, що вона виросла тут без жодного втручання людини. Одна величезна гілляка розрослася дуже низько, а що верхні затінювали її, то була напівсухою. Її неодмінно треба було зрізати, а ножівкою зробити це було непросто, тому він пішов за поперечною пилою, якою різали дрова. Удвох із Зіною вони досить швидко надрізали близько двох третіх частин гілляки, і коли Федя побачив, що вона вломиться і затінить весь основний стовбур, почав підпилювати гілляку знизу. А що ножівку вона затискала своєю вагою, то Зіна підтримувала її догори. Раптом гілляка затріщала, а Зіна закричала:

‒ Ой, не втримаю!

Федя, покинувши пилку, підбіг їй допомогти, і мимоволі їхні тіла міцно притулилися одне до одного. Федя відчув, неначе струм пронизав усього його. Йому ще ніколи не доводилося бути в такій близькості з жінкою, хіба що на людях – у танці він несміло відчував близькість дівчат, з яким часто танцював, а тут раптом близькість з напругою, бо їхні тіла були так близько притулені одне до одного. Вона якось повернулася обличчям до нього, щоб зручніше було тримати гілляку, і тут він відчув дотик круглої груді її… Так стояти він готовий був вічність, але гілляка була важка і він промовив:

‒ Помаленьку опускай, Зіно, вона не вламається!

Вони нагнулися, і Зінине волосся приємно залоскотало його обличчя. Опустивши вершок гілляки на землю, він раптом обхопив її гнучкий стан і, прошепотівши: «Ти молодець, Зіна!», міцно притис її до себе і поцілував прямо в уста. За тим він чекав, що одержить ляпаса, але сталося навпаки: Зіна, припавши всім тілом до нього, сама впилася в його губи довгим затяжним поцілунком. Він ще міцніше пригорнувся до неї, прошепотів:

‒ Люблю тебе, давно люблю, майже відразу, як перебралися до вас. Зіно, Зіна, моя дорога, моя рідна, моя найкраща, наймиліша!

Йому не вистачало потрібних слів, щоб передати те, що відчував він у ті хвилини… Але зарипіли кухонні двері, йшла мати, і вони швидко відсахнулися одне від одного…

Усю ніч Федя не міг заснути, а на ранок його ледве добудились колеги. Треба було йти на зміну. Цю і всі наступні зміни Федір думав про неї – Зіну. Якось він залишився з нею наодинці. Була субота. О восьмій вечора треба було йти на нічну зміну – до восьмої ранку. Федір готував нехитру вечерю – картоплю в мундирах. Кілька сирих картоплин він положив у свій робочий саквояж, щоб спекти їх у топці. Зіна спитала, чи не допомогти йому чимось, простягаючи спечений напередодні кусень бочка, нашпигований часником, перцем і лавровим листям. Федя несміло взяв подарунок, торкнувшись її теплих шовковистих пальців. Раптом ним оволоділо сильне мужське почуття. Він схопив її за стан, впився губами в її солодко-терпкі вуста, які відповідали йому тим же, і з силою притиснувши до дивану, куди положив її, намагався оволодіти нею, як раптом вона вирвалася, шепочучи:

‒ Не треба, дорогий, не треба! Таке в нашій сім’ї не прийнято! Не треба! – І вже зовсім по-материнськи, пригортаючи його голову до своїх грудей, промовила: ‒ Поберемося по-християнському обряду, візьмемо шлюб, ось тоді можна буде все завжди, коли тільки нам захочеться, а зараз – ні!

Вже треба було йти на зміну. Федір узяв усе своє приладдя: ліхтар, саквояж з інструментом і провізією й, поцілувавшись із Зіною на порозі, побіг у депо.
А назавтра почалася війна…

Святослав Панасевич,

Розділи історичного роману «Державний злочинець»

Волинські