Іконописець Андрій Гарголь: «Для мене важливо усвідомлювати, що моя праця не минає безслідно»

28 січня 2026 р. 13:27

28 січня 2026 р. 13:27

Андрій Гарголь несе у собі особливий знак долі – він прийшов у цей світ під сузір’ям Коня. Доля подарувала йому невтомний, працьовитий і сповнений шляхетної гідності характер. Його шлях – нескінченна нива, яку оре з дивовижною легкістю. Для нього праця – не тягар, а життєва стихія. «Я працюю, як кінь, але з любов’ю», – зізнається він, і в цій напівжартівливій фразі криється глибока істина: справжнє покликання завжди поєднує в собі залізну витривалість і тендітну пристрасть душі.

«У житті надзвичайно багато залежить від середовища, до якого потрапляєш. Так сталося і зі мною: якби не Владислав Горецький, з яким разом навчалися в – технікумі декоративно-прикладного мистецтва (нині Академія прикладного мистецтва імені Бойчука), можливо, й далі виставляв би свої роботи на Львівському вернісажі, – розповідає іконописець Андрій Гарголь, член Національної спілки художників України. – Відтоді, як отримав запрошення працювати в його київській майстерні, моє життя кардинально змінилося. Окрім станкового живопису, основним напрямом моєї творчості став іконопис».

Андрій Євгенійович народився у Рівному – місті, де вперше взяв до рук пензель і де сформувалося його прагнення до мистецтва. Тут він закінчив художню школу, вступив до технікуму й зустрів Інну – майбутню дружину та однодумницю, яка так само обрала творчий шлях. Згодом їх об’єднала не лише сім’я, а й спільна дорога в мистецтві: обоє продовжили навчання у Львівській академії мистецтв, тоді ще Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Саме у місті Лева в подружжя народився первісток.

«Ми хотіли бути незалежними, тому жили в гуртожитку, навчались і працювали, – згадує Андрій Гарголь. – Це були не прості часи – лихі дев’яності та початок двотисячних: порожні прилавки в магазинах і водночас жива потреба в красі. Свої роботи виставляв на Львівському вернісажі, картини купували на подарунки, для осель, для душі. Мистецтво тоді рятувало й давало відчуття внутрішньої свободи. А ще у цій беззупинній праці відшліфовувалась майстерність».

Та зі зміною політичного клімату в країні змінився і настрій у суспільстві: люди стали рідше звертатися до живопису.

«На той час у нас уже було двоє дітей, і ми вирішили переїхати до Володимира – міста, звідки родом дружина, – продовжує Андрій Гарголь і з усмішкою додає: – Думали, лише на певний час, виявилося – назавжди».

Саме в той переломний момент, у 2011 році, у житті Андрія з’явилася нова сторінка – запрошення від Владислава Горецького, власника іконописної майстерні. Відтоді його шлях тісно пов’язався з храмами: розписами, реставрацією, тишею сакрального простору й молитвою, вкладеною у фарбу.

Він писав портрети єпископів Володимирщини, які у різні часи очолювали богослужіння, реставрував ікони на стінах Зимнівського монастиря, відновлював святині Києво-Печерської лаври та інших храмів. Зокрема – ікони Успенського собору, в якому нині звершує служіння митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній. Андрій Євгенович зізнається: для нього особливо цінним є усвідомлення того, що його праця не минає безслідно – що залишене ним слово у фарбі й лінії житиме на цій землі десятки, можливо, й сотні років.

«Попри політичні баталії й мінливість епох, сакральне мистецтво має здатність жити поза часом. Яскравим тому свідченням є Троїцька надбрамна церква – храм, розписи якого в стилі українського бароко дивом уціліли ще з мазепинських часів».

Пише Андрій Євгенійович у класичному стилі, який не лише відтворює максимально правдиво образи святих, а й залишається актуальним на віки. У роботі спирається на канонічність та біблійні сюжети.

«Святих у храмах зображають відповідно до усталених канонів іконопису, що формувалися століттями. Мета цих образів – не зовнішня прикраса простору, а передавання духовної реальності, явлення людини, преображеної Божою благодаттю. Перш ніж узятися до розпису храму чи написання ікони, завжди вивчаю його історію, життя святих, їхній шлях і справи. Намагaюся зрозуміти дух епохи: якою була тодішня атмосфера, побут, простір, у якому вони жили й служили. Фактично занурюєшся думками в той час, вникаєш у кожну деталь, аби якомога правдивіше передати образ».

Наприклад, працюючи над образом Іоанна Хрестителя, митець уявляв його життя в пустелі: палюче сонце, піски, вітер, який оголює тіло, худорляву постать, одягнуту лише в одяг із верблюжої шкіри. Саме такою людиною прагнув передати на іконах – живого, справжнього, яким він був у своєму часі, а не вигаданим.

Говорячи про духовну підготовку до праці, Андрій Гарголь відкриває не просто перелік правил – він ділиться внутрішнім шляхом. Усе починається з благословення священника. Потім приходить внутрішня дисципліна, також він дотримується простих, проте непорушних істин: не оскверняти слово, не завдавати болю іншим, жити так, щоб кожен крок не суперечив Божими заповідями. Але над усім цим підноситься найважливіше – праця наповнена любов’ю. Бо лише вона надає ділам сенсу, зігріває серце й перетворює звичайну роботу на служіння.

«Усе має бути в радість і в задоволення , – каже митець. – Саме такою для мене є моя робота, яку обожнюю, і якою живу».

Від початку повномасштабного вторгнення Андрій Гарголь навчає дітей малювати у художній школі імені Миколи Рокицького, де працює разом із дружиною, продовжує писати картини і брати участь у виставках, а ще створює ікони для храму мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Його перша робота для церкви – ікона Волинської Божої Матері – стала даром від серця. Згодом настоятель храму, отець Євген, довірив митцеві написання цілої низки ікон.

Сьогодні стіни храму дихають присутністю його рук – ікони мовчки дивляться на вірян, наповнюючи простір світлом і спокоєм. Деякі з них ще чекають на свої кіоти, щоб постати у повноті перед людьми, інші – лише народжуються, перебуваючи у процесі творення. Але кожна з них уже несе в собі тишу віри, витриману болем часу і освячену надією.

«Намагаюсь усе робити так, аби не було соромно», – стиха промовляє Андрій Гарголь, ніби більше до себе, ніж уголос. У цих простих словах – його життєвий орієнтир.

Упродовж багатьох років надійною опорою для нього залишається дружина – та, що завжди поруч серцем і думкою, навіть тоді, коли між ними лягають кілометри. Її підтримка – тиха, ненав’язлива, але незмінна, мов світло у вікні, до якого завжди хочеться повертатися.

На запитання, чи пішли діти його шляхом, Андрій усміхається з легкою задумою: кожен обрав свою дорогу. Донька навчалася у Львівській академії мистецтв на кафедрі художнього скла, а також в Академії мистецтв у місті Вроцлав трудиться у сфері ІТ-дизайну. Син працює програмістом.

Попри війну й політичні баталії, він продовжує творити, бо для нього це не просто праця – це живий діалог із вічністю. Кожен мазок пензля народжується ніби з молитви, кожна лінія пронизана теплотою і вдячністю до Того, Хто дав талант і покликання. У тиші майстерні, де пахне фарбами й свіжим деревом, крок за кроком постають образи, в яких відчувається дихання неба. На цих іконах спочиває спокій і благословення, немов вони прийшли з часів, коли світ ще чув шепіт ангелів.

І поки світ борсається у тривогах і боротьбі, Андрій Гарголь продовжує писати ікони – наче вкладає у них не лише фарби, а й молитву за людей, за мир, за те, щоб краса і віра не зникли з людських сердець.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські