Дружина воїна-волинянина: «В Горохові до першого автопробігу на підтримку зниклих безвісти долучилися навіть ті, в кого ніхто не пропав на війні»

31 січня 2026 р. 16:11

31 січня 2026 р. 16:11

Людей на акціях Олени Баглик єднає спільна мета – незабуття про всіх Героїв.

Цими зимовими днями в Горохові відбувся перший автопробіг на підтримку воїнів, які потрапили в полон чи зникли безвісти. Його ініціаторкою є горохівчанка Олена Баглик – жінка, яка, попри власний біль, взяла на себе місію дарувати рідним цих військовослужбовців крила впевненості та надії. Минулоріч пані Олена провела п’ять таких акцій. Чотири – в центрі Горохова біля банера з портретами воїнів, вістей про долі яких чекають 78 родин. Ще одну – на міський автостанції, бо там завжди людно. Нещодавній січневий автопробіг засвідчив: люди об’єднуються, плекаючи сподівання на сокровенну зустріч із найдорожчими. Бо тим, хто любить їх і чекає живими, не годиться сидіти й нічого не робити…

«Листи про свій біль писала всюди, і до Папи Римського теж»

40-річний Валерій Баглик третього липня 2024 року о сьомій годині ранку звично пішов на роботу (був майстром на всі руки, якщо треба було відремонтувати дах і таке інше), та додому так і не повернувся. Повідомив дружину, що після перевірки документів його доставили в військкомат, а після проходження ВЛК цього ж вечора відправляють на навчання на Закарпаття.

Та несподівана новина першими хвилинами шокувала сім’ю до розпачу. Але вже за кілька днів пані Олена із сином Валерієм, якого батько назвав на свою честь, з донькою Дариною не їхали – ніби на крилах летіли до нього в Мукачево.

Військовослужбовець Валерій Баглик воював на Покровському напрямку. 13 жовтня повертався зі свого другого виходу на «нуль». Ще зателефонував рідним, щоб заспокоїти звичним «все добре». Ця розмова була наразі останньою. Через два тижні їм принесли офіційне сповіщення про те, що він зник безвісти.

– Я вирішила відразу: мій шлях шукати чоловіка – то звертатися всюди. Листи безупинно писала в координаційний штаб, СБУ, Червоний Хрест, уповноваженому з про людини Дмитрові Лубінцю та Папі Римському… Відповіді приходили офіційні, заспокійливі, шаблонні. Тоді до сердечного щему вірилося: ось-ось і знайду свого Валерія, от-от і дочекаюся хорошої звістки, та у певний момент я зрозуміла, що опинилася на тому ж місці, з якого починала. З короткочасного розчарування визріла думка кликати людей на акції на підтримку наших хлопців під гаслами «Звільніть наших полонених!», «Зниклі безвісти – не забуті!».

Про свій задум розповіла в соціальних мережах, а коли відчула підтримку в коментарях, стала телефонувати за досвідом проведення таких заходів до їх організаторів у Дніпрі та Львові, інших великих містах, – розповіла Олена Баглик. І додала з любов’ю: «Мій чоловік для мене – найкращий. Моє тіло тут, удома, а душа невтомно шукає його».

«Вірю, що знайду хрещеного батька, мій тато повернувся ж…»

– Олександрові Анатолійовичу Лащуку з села Брани Мар’янівської територіальної громади Луцького району цього року в День незалежності України виповниться 40 років. Свої іменини він, мій хрещений батько, вже два роки поспіль зустрічає в статусі безвісти зниклого, – вірить у повернення дорогої людини жителька села Охлопів й помічниця Олени Баглик в організаторських моментах – Вікторія Федина.

21-річна Віка має неабиякий привід для непохитної віри. Вона – донька легендарного воїна-волинянина Юрія Букія, котрий у 2014 році брав участь у найзапекліших боях на Донбасі, зокрема у звільненні Савур-могили. Потрапив до Іловайського котла і був захоплений у полон сепаратистами. Повернувся, будучи впізнаним на «параді полонених», який бойовики так званої ДНР примусово провели 24 серпня 2014 року в Донецьку. 12 вересня «атовець» Юрій Букія в форматі обміну «36 на 36» повернувся додому на Волинь.

Всі захисники повинні знати: що б не сталося, забутими, зоставленими напризволяще не будуть ні вони, ні їхні сім’ї.

За словами Вікторії, після повномасштабного вторгнення батько служив добровольцем в 100-й ОМБр попри інвалідність. Відтак таки був демобілізований, та кілька днів тому знову домігся повернення в ряди ЗСУ.

Свою допомогу в проведенні акцій Вікторія вважає обов’язком. Більше того, горохівчанки долучаються до участі в таких заходах у Львові, Києві та інших містах України.

«На акції приходять щоразу більше людей»

Кожну акцію Олена Баглик готує як надважливу подію. Жінка вважає: «Всі захисники повинні знати: що б не сталося, забутими, зоставленими напризволяще не будуть ні вони, ні їхні сім’ї».

Їй та її однодумцям дуже важливо привернути якнайбільше людей до імен, портретів, історій безвісти зниклих та полонених військовослужбовців. Активістка пригадує, як на першій акції в Горохові містяни, вдивляючись в обличчя на прапорах, дивувалися, дізнаючись уперше, що хтось із знайомих воює, а вістей про інших чекають. На жаль, світлини п’ятьох воїнів, які вважалися зниклими безвісти, вже зняли з банера протягом лише кількох місяців, бо вони повернулися додому «на щиті».

…Додати до своєї туги біль сотні родин – воістину неабияка жертовність, та моя землячка Олена щоразу почувається певніше й навіть радісніше, бачачи на акціях нові обличчя. А ще є вдячною, бо:

– Тепер із нами пліч-о-пліч стоять жителі Мар’янівської та Берестечківської громад. Організовуючи цей автопробіг, я думала, що сільські жителі не приїдуть через великі сніги. Але Бог послав нам хоч і морозну, але сонячну днину. Бажаючих потрапити на акцію не налякали можливі перемети. Її учасниками стали не 50 людей, як я очікувала, а близько 100! Замість 10-ти автівок прибуло 15. У нашому товаристві знову були берестечківці, мар’янівці й навіть локачинці. Маршрут водіїв пролягав від заправки на вулиці Львівській до окраїни села Скобелка. Потому всі приєдналися до колон, які стояли з прапорами вздовж вулиці біля автостанції. Від-
радно, що підтримати нас прийшли навіть ті люди, в яких, дякувати Богу, ніхто не зник безвісти чи потрапив у полон.

За словами Олени Баглик, акції будуть відбуватися стільки, скільки це буде потрібно. Газета «Волинь» обов’язково розповідатиме про них!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Фото Олександра ДІДИКА та Маргарити Сайкевич.

Волинські