Побратим про волинянина Олександра Руміна: «Він мене врятував, а себе – не вберіг»

31 січня 2026 р. 20:26

31 січня 2026 р. 20:26

Олександр Румін, котрий служив у 66-ій окремій механізованій бригаді, назавжди залишився 41-літнім.

Такі слова про загиблого воїна його товариш сказав на похоронах... Лучанин Олександр Румін двадцять років працював у банківській системі, а на війні став сапером

– 12 жовтня 2024 року я їздила до Саші в Слов’янськ – у нього якраз був день народження, а 28-го його не стало, – вертаючись спогадом до цієї чорної дати, Оксана, дружина захисника-Героя, каже: – Він завжди так переконливо говорив: «Важко, але у мене все добре», що я вже увірувала в те, що найстрашніше в моєму житті не може статися. Тож коли його командир подзвонив і я почула: «Саша загинув», то обірвала його слова болючим: «Ні!». – «Так – його нема. Прийміть мої співчуття», – продовжив командир, розбиваючи будь-яку надію на те, що, може, сталась якась помилка – може, Саша тільки поранений?

«Саша освідчився мені на роботі – в присутності колег»

Вони зустрілися вже не юними. Оксана, яка народилася й виросла в селі Туличів на Турійщині, після закінчення Львівської комерційної академії починала свій професійний шлях у ПриватБанку міста Лева. Потім обставини склалися так, що вона повернулася на Волинь – працевлаштувалася у Турійську. А ще через два роки сталося так, що в пошуках роботи приїхала до Луцька. Досвід набувала, скажемо так, у кількох банках (десь посада скорочувалася, а то й фінансова установа закривалася), і врешті-решт опинилася в ТАСкомбанку. Як зараз жінка каже, такі переміни в її житті – не випадковість:

– Через чотири роки до нас прийшов на роботу Олександр Румін. У нас була, як виявилося, спільна знайома, – моя колега Галка, й коли в банку з’явилася вакансія, вона й запропонувала керівництву кандидатуру Саші. А вийшло так, що стала й нашою свахою – подружила нас. У серпні 2019-го ми познайомилися. А на початку 2020-го почали зустрічатися. Рік так було – то на каву підемо, то в Старому місті погуляємо – біля замку чи Будинку з химерами ( будинок скульптора Миколи Голованя. – Авт. ).

…На жаль, уже не повторяться ті романтичні зустрічі – тільки спогади залишаться й бажання віднайти в «комірчинах» пам’яті й зберегти все до подробиць із коханням, яке поєднало їхні долі.

– Коли ми почали зустрічатися з Сашею, – розповідає Оксана, – то він зразу сказав про свій перший шлюб, який тривав більше десяти років. Я знала, що мій обранець – батько двох доньок, з якими він і після розлучення з дружиною завжди підтримував зв’язок (на той час вони з матір’ю жили в Україні, за кордон виїхали ще до початку великої війни, але й тоді бували в Луцьку – гостювали в бабусі). Саша познайомив мене з дівчатками, ми разом гуляли.

В Слов’янську була два рази – влітку й восени. Для мене це місто страшне тим, що бачила там «не наших» людей, – ждунів, як їх називають.

А ось про те, як він запропонував їй руку й серце, то в жінки такий спогад:

– Саша освідчився мені в лютому 2021 року. Й було це на роботі, в банку. Одного дня приніс каблучку і сказав: «Оксано, може, ти хотіла б щось феєричне, але буде ось так...». І освідчився в присутності колег. Ми вже разом жили – я прийшла в невістки. Не забуду, як на День закоханих поїхали до Львова. Пили каву в затишному кафе, гуляли старовинними вуличками. На прощання я водила Сашу довкруж міської ратуші, бо чула про таке повір’я: якщо три рази обійдеш її проти годинникової стрілки, то обов’язково ще повернешся сюди. Й, до речі, щоразу повторювали цей ритуал. Хоч, думаю, ми поверталися до Львова не тому, що дотримувалися повір’я, а завдяки нашій любові до цього міста з особливою атмосферою. На жаль, торік восени я була в місті Лева вже без Саші – їздила на зустріч, яку організували дівчата зі спільноти «Маємо жити» – простору, створеного для дружин військовослужбовців, життя яких забрала війна. Це було за місяць до річниці загибелі мого чоловіка.

«У січні 2024 року ми офіційно зареєстрували свій шлюб»

До війська Олександра Руміна мобілізували восени 2023 року. На той час він, за словами дружини, якраз звільнився з робити в Юнайтед Банку, де якийсь час працював. Він був зареєстрований у центрі зайнятості, шукав роботу. Повістку йому вручили на вулиці, коли йшов у магазин по хліб. Оксана пригадує:

– Саша тоді сказав: «Раз є повістка – значить маю йти воювати». Якось все дуже швидко відбувалося: 6 листопада він отримав повістку, 10-го вже був у Рівному на полігоні, а 19-го, якраз у день мого народження, зателефонувавши, сказав: «Мене призначили в саперний підрозділ – буду навчатися в Кам’янці-Подільському». Так і було. В грудні 2023 року і в січні 2024-го він навчався, а в лютому був на Донеччині. Саші цікаво було вчитися. І те, що його призначили в групу саперів, сприйняв навіть із захопленням – як можливість пізнати щось нове. Хоч я йому говорила: «Саша, нащо ти вибрав собі таку спеціальність? Ти ж розумієш, що війна закінчиться, але не для саперів, – їх в останню чергу відпускають додому, бо ж треба ще розміновувати територію»...

Ще у грудні 2023-го Олександр якось сказав Оксані: «Маєш приїхати в Кам’янець-Подільський – і ми розпишемося. Я заяву подав через «Дію». З приводу цього в жінки такий незабутній спогад:

– Саша тоді сміявся, розповідаючи: «Я ще не одружувався так, щоб реєстраційний збір був такий символічний – 85 копійок». У січні 2024 року ми офіційно зареєстрували свій шлюб. Після рацсу пішли на каву. Сфотографували свідоцтво про одруження й свої руки, на безіменних пальцях яких були обручки, й скинули світлину своїй мимовільній свасі, – колезі Галці, яка свого часу нас познайомила.

Зовсім скоро Олександр Румін був уже на Донеччині. Для Оксани ті майже десять місяців, упродовж яких чоловік воював у гарячих точках, – це тривога за рідну людину, це – безсонні ночі, коли ввечері коханий сказав чи написав у повідомленні, що йде на завдання і його не буде на зв’язку. Рятівними були для неї їхні зустрічі, які почалися тоді, як Олександр ще навчався в Кам’янці-Подільському, й продовжилися, коли він був у Слов’янську, де дислокувався його підрозділ.

– Саша вже сварився зі мною, – каже Оксана, – коли чув, що я знову збираюся до нього. Я знала від нього ж, що хлопці по черзі ходили у відпустку чи відгули брали. Тож просила, аби й він скористався такою можливістю. Й чула одне: «Оксано, тут небезпечно – фронт близько– стріляють». Я ж ніби цього й не чула – далі одну лінію вела: «А ти свого начальника питав, чи дасть відгули, щоб ми зустрілися?». Мені хотілося побути з ним, щоб якось його розрадити, підтримати. І в Слов’янську була два рази – влітку й восени. Для мене це місто страшне тим, що бачила там «не наших» людей, – ждунів, як їх називають. Заходиш в магазин, аби купити щось поїсти, чуєш, що говорять між собою російською. Після нашого вітання: «Добрий день!», зразу переходять на українську, але дивляться на тебе скоса. Вже й купувати щось страшно. Тільки через те, що наших військових у місті багато (а їх таки дуже багато!), налаштовуєш себе на те, що тут безпечно.

«Саша загинув... Прийміть мої співчуття»

І Олександр додому декілька разів приїжджав. Один раз навіть сюрприз зробив дружині, про який вона тепер згадує з розчуленням:

– Саша сказав, що йде на завдання, попередив, що його не буде на зв’язку, тож не треба його набирати, писати. А сам тим часом, як виявиться, вирушив до Луцька. Вранці зателефонував: «У мене все добре», а я чую його слова на фоні гавкання собаки – ну геть таке, як у того, якого мешканці нашого будинку випускають у двір гуляти. Закралася радісна думка, що, певно, чоловік приїхав, тільки тримає це в таємниці, щоб приємно вразити нежданою появою. Так і було – за якийсь час, ставши найперше на облік як військовий, котрий прибув у відпустку, Саша прийшов до мене на роботу з великим букетом квітів...

Мова зайшла про те, що ж було найтривожніше для Оксани за майже десять місяців, коли чоловік воював, – тим більше, що Олександр – сапер, а про саперів кажуть, що вони помиляються тільки один раз. Жінка говорить:

– Моя душа була спокійна за Сашу тільки тоді, коли він приїжджав у відпустку. В усі інші дні ти – в тривозі. Особливий страх проймав, коли він ішов уночі на завдання – розміновувати чи, навпаки, заміновувати територію. Тоді й ти вже не спиш – чекаєш ранку, щоб почути голос чи отримати есемеску. Але чоловік завжди так переконливо говорив: «Важко, але у мене все добре», що я вже увірувала в те, що найстрашніше в моєму житті не може статися. 27 жовтня, ввечері ми з чоловіком розмовляли. Я почула вже звичне: «В мене все добре». А коли вранці наступного дня написала йому: «Доброго дня! Я тебе кохаю!», а він, бачила, повідомлення не прочитав, то це насторожило. Хоч про біду, яка прийшла в моє життя, думки не було. Тож коли командир чоловіка подзвонив і я почула: «Саша загинув», то обірвала його слова болючим: «Ні!». – «Так – його нема. Прийміть мої співчуття», – продовжив командир, розбиваючи будь-яку надію на те, що, може, сталась якась помилка – може, Саша тільки поранений?..

«Це не побратими, а мої брати»

Олександр Румін, котрий служив у 66-ій окремій механізованій бригаді, загинув 28 жовтня 2024 року поблизу Новолюбівки Луганської області. Сповіщення дружина отримала ввечері того дня – вже тоді, коли, як вона говорить, «все було виплакано»:

– Коли я відкрила двері, то представник військкомату сказав: «То ви вже знаєте...». По моєму заплаканому, запухлому від сліз обличчю, все зрозумів. Після загибелі Саші я переконалася, що означали його слова, які чула не раз від нього про хлопців, з якими служив: «Це не побратими, а мої брати». Декого я знала, бо чоловік навчався з ними в Кам’янці-Подільському. З іншими він познайомив, коли я в Слов’янськ приїжджала.

Всі вони були на похоронах Олександра Руміна. Зокрема, і Сергій – той, кого Саша свого часу врятував. Оксана розповідає:

– Був такий випадок, що під час розмінування території один із боєприпасів зірвався, й Сергій мав важке поранення аорти. Хлопці, як могли, затампували рану – щоб спинити кров, усі свої запаси подіставали. Хоч потім, до речі, як Саша розповідав, ще виговор мали від начальства. Мовляв, ви все віддали, а якби щось із вами сталося, то не мали б чим собі допомогти. Виявляється, за інструкцією, головне – про себе думати. Тільки ж хлопці живуть на війні, де кожна мить цінується по-особливому, не лише, як у якомусь документі прописано, а по совісті. Ось і Сергій сказав на похоронах Саші: «Він мене врятував, а себе – не вберіг».

Оксана пригадує слова Саші, мовлені ним, коли він ішов на війну:

– Дівчата ( так звернувся до дружини й мами. – Авт. ), ви маєте дружно жити. І коли Саша воював, і тепер, коли дивиться на нас вже з небес, ми одна одну підтримуємо, як можемо. А як інакше? Це горе наше – його мама, Тетяна Миколаївна, похоронила сина, я – чоловіка.

А ще дружина Олександра Руміна з вдячністю говорить про Ольгу Дмитрук, яка теж втратила чоловіка на війні, а після пережитого горя зорганізувала групу таких же вдів:

– У нас одне горе – дівчата завжди підтримають, вислухають. Як збираємося, то можемо і поплакати, і посміятися. Торік восени всі взяли участь у вечорі пошанування захисників-Героїв. Я була приємно вражена, що прийшли Сашині однокласники, з якими я особисто не була знайома, – Світлана Салова, Люда Яворська і Славік Гус. Світлана поділилася теплим спогадом про Сашу, коли вони навчалися в школі. І колега, наша сваха, як я кажу, – Галка Янчук – була на вечорі...

Для Оксани дороге кожне слово-спогад про її чоловіка, з яким тепер може зустрітися тільки на кладовищі. Боляче бачити, як вона сказала, коли жінки приходять до могил з маленькими доньками, синами, котрі знатимуть свого тата тільки з фотознімків. У Оксани й Олександра дітей не було, хоч, звичайно, думали про своє батьківство. Але підходили до цього вже по-дорослому – «треба перш стати на ноги». Та от війна не дала їм шансу.

Волинські