Шлях із фронту додому та до місця вічного спочинку тривав довгі 15 місяців: історія загиблого Героя з Волині Степана Римарчука

01 лютого 2026 р. 08:39

01 лютого 2026 р. 08:39

28 жовтня 2024 року смертю хоробрих поліг захисник з Волині, уродженець Олексіївки, сапер Римарчук Степан Анатолійович . Його шлях із фронту до рідного дому та до місця вічного спочинку тривав довгі п’ятнадцять місяців.

Скільки днів і ночей виплакали рідні за цей час, змиваючи слізьми горе втрати з душі. Від початку знали гірку правду й чекали його вже «на щиті». Молились, аби вдалося повернути його тіло з ворожих пазурів й поховати з почестями на своїй землі…

Про це Полісся .

14 червня 1984 року у молодій сім’ї фермерів Римарчуків сталася велика радість – народився первісток, якого нарекли Степаном. Згодом батьки подарували йому для компанії ще двох братів та сестричку. Після школи у місцевому училищі хлопець здобув навички маляра-штукатура.

Юнаком, розповідають однокласники, він був досить дужим : коли боролися, то сам трьох одночасно міг покласти на лопатки.Виряджали його й в армію. Дівчата обв’язали парубка стрічками на щасливу долю, разом з іншими призовниками провели селом. Та недовго «наслужив» старший із Римарчуків. Заледве встиг зробитли фото у військовій формі та ознайомитися з ситуацією, як вже відправили додому. Комісували за станом здоров’я.

Сам по собі Стіпашка, як називали його друзі, був небагатослівним, тихим, мав дещо романтичну натуру. Асоціювався в усіх зі спокоєм. Але скажіть йому слово «трактор» – і в ньому розкривався справжній лектор. Обожнював техніку. Отримавши відповідні водійські категорії, тривалий час працював трактористом в училищі, їздив перевізником за кордон. Навіть хотів опанувати фах електрогазозварювальника. Але життєва стежина повела його в інший бік. Замість «клеїти» метал – навчився його розривати!

Весною 2023-го пройшов двотижневий навчальний військовий вишкіл. А 4 грудня того ж року вже був мобілізований до війська. 26 грудня 2023-го Степан Римарчук у камуфляжному однострої присягнув на вірність державі та українському народові. Вступив до лав 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Став сапером інженерно-саперного взводу.

Ще як тільки прямував на полігон, дорогою, коли авто різко загальмувало, розсік чоло. Так автоматично здобув собі бойове псевдо – «Шрам».

Не зчувся, як звик до шуму. Тішився кожній вдало виконаній роботі на «нульових» позиціях. Знайшов своє покликання у саперській справі. Він підходив до противника надто близько. Не раз пішки ніс вибухові установки з десяток кілометрів. Щоразу заходячи в підвали поруйнованих будівель чи виходячи з них, тримав у руках затиснуту гранату без кільця. Бо всюди на нього вже міг чекати рашист.

Чи міг він колись подумати, що голосне торохкотіння трактора зміниться на щось ще гучніше – на вибухи війни. Що колись матиме в руках ту «силу», якою розриватиме цілі мости, дамби, руїни будівель. І рятуватиме цим свій народ. Адже одне із його основних завдань – запобігти можливості проходження й закріплення окупанта на нових територіях, унеможливлення знаходження ворожими групами ділянок для укриттів.

З лютого 2024-го його підрозділ ГІЗ (група інженерного забезпечення) дислокувався в районі Курахівського водосховища. 8 березня, вирушивши рятувати пораненого побратима, Степан сам потрапив під обстріл та отримав вогнепально-осколкове поранення в ділянці живота. Після чого місяць відновлювався в госпіталі у Хмельницьку. А скільки він мав контузій і ходив «глухим» – вже й не полічити.

Восени, приїхавши у відпустку з фронту, здійснив свою давню молодечу мрію – купив авто. Вертався на передову вже на своїх «колесах». Тим часом на передовій на нього вже чекала відзнака Міноборони. За проявлені мужність, героїзм, самовідданість та зміцнення обороноздатності українських формувань Степана Римарчука нагородили «Хрестом доблесті».

«Йду на вихід», – щоразу казав рідним Степан, коли прямував на чергове завдання. А вранці вже відзвітовувався, що повернувся. 28 жовтня не озвався. Тоді вперше з напарником він здійснював вихід без провідника-розвідника. Місію виконали успішно. Але, коли поверталися, біля Катеринівки їх засік ворожий дрон.

Захисникам вдалося вчасно вибратися з автівки, після чого її спопелив безпілотник. Рятуючись від чергового нападу з повітря, у поспіху зачепили біля дороги міну. Це «сіра зона», тут смерть лежить й летить усюди! «Шрамові» відірвало обидві нижні кінцівки. Бойовий товариш намагався надати йому невідкладну допомогу, хоча й сам був поранений. Евакуаційній групі не вдалося до них дістатися вчасно. Степан не діждався медиків. Його побратим вижив та дійшов до місця, звідки його змогли забрати. Тіло ж «Шрама» опинилося в окупантів.

«За тими воєнними реаліями так і не одружився. Але тішився племінниками, кращої няньки й годі було шукати. Усіх наших діток допомагав глядіти. А один із наших синів дуже схожий на нього. Турбувався й про маму. Нам бракує безпосередності і простоти Степана. І плачемо від горя, і усміхаємося, переглядаючи фото й відеоспогади з ним.

У мирному житті, наприклад, Степан не був поціновувачем китайської їжі. А от на бойових позиціях їв сухпайки, наче в ресторані, – паличками для суші. Де він їх там роздобув і як навчився ними користуватися – без поняття. Але відео того, як смачно він наминає ними тушонку, миттєво розлетілося поміж побратимів, і дійшло навіть до нас на Волинь. Для нас він досі там, живий, веселий. Їсть тушонку паличками для суші й тішиться вдало виконаним завданням», – каже братова Світлана Римарчук.

Іванна ГАЙДУЧИК.

• Вважався зниклим безвісти: історія загиблого Героя з Волині Володимира Войтюка
• З пораненням та сильною контузією виніс із поля бою свого побратима: Герою з Волині навіки 29
• «Якщо я й загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов»: історія загиблого морпіха з Волині Сергія Жилякова

Волинські