Погляд журналістки з Волині: Ми вже не ті, що були у перші дні війни

01 лютого 2026 р. 18:33

01 лютого 2026 р. 18:33

Вистоїмо - разом!

Щоранку, щойно прокинувшись, намагаюся дізнатися хто був під ударом російських ракет, «шахедів», яка ситуація на фронті. Живемо ж в умовах повномасштабної війни, яка триває вже більш як 1430 днів, тобто довше, ніж російсько-німецька, так звана Велика Вітчизняна

І якщо для мешканців Донеччини і Луганщини вона розпочалася значно раніше, ще у 2014 році, то для нас, західняків, жителів інших регіонів України лише 24 лютого 2022 року, коли російські війська розпочали повномасштабне вторгнення на нашу землю. До того ми жили звичним життям. Здавалося, війна десь там, за сотні кілометрів. Та нині, коли на кожному кроці зустрічаєш людей у військовій формі, воїнів з інвалідністю, коли бачиш кортежі «На щиті», які везуть до рідної домівки вбитих рашистами наших захисників, а родини сусідів, знайомих, друзів оплакують загиблих синів, доньок, батьків, розумієш, що вона прийшла і до нас.

Але, коли у перші дні повномасштабного вторгнення ми почувалися розгубленими, відчували страх, відчай, а на державних кордонах були довжелезні черги автівок, автобусів із біженцями, які в паніці намагалися якомога швидше покинути Україну, то нині розгубленість перших днів війни змінилася на впевненість у Збройних Силах України, у собі. У декого навіть з’явилася сила, про яку раніше і не здогадувалися. Повітряні тривоги нас уже не лякають, не приводять у ступор. Попри усі застереження і прохання спускатися в укриття, спимо у своєму ліжку навіть тоді, коли над головами літають «шахеди», чути вибухи, займаємося щоденними справами. Дехто вважає це безвідповідальністю, невиправданим ризиком, але ігноруємо його, бо стали байдужими до отих «бабахів», стресостійкими. Ми, хоча це й звучить страшно, адаптувалися до жорстокої реальності, до ненормального життя.

Українці звикли жити в екстремальних умовах, коли кожен день – випробування на стійкість: обстріли, блекаути. Ми навчилися організовувати свій побут навіть тоді, коли світло вмикають на 5 – 6 годин. А ще – дякувати Богу і людям у військових одностроях за те, що можемо працювати, відпочивати, а наші діти – навчатися. Тож, коли бачу, як в Луцьку на вулиці Лесі Українки молоді люди, поклавши в скриньку пожертву для ЗСУ волонтерові, що втратив ногу на війні, обіймають його і дякують за мужність, теплішає на серці.

Війна змінила нас, наше бачення світу і самих себе. Ми відчули себе не просто населенням України, а нацією. Стали згуртованішими, сильнішими. А ще – чуйнішими, милосерднішими один до одного і навіть до бездомних тварин, які залежать від нас, яким складно пережити холодну пору. Намагаємося створити навколо них атмосферу людяності. Посуд із водою біля магазинів, аптек, офісів установ, куточки з теплою підстилкою вже не дивина. Взимку, коли тріщать морози, декотрі власники бізнесу взялися підгодовувати їх. А у Галереї мистецтв Волинської обласної спілки художників розмістили прохання до лучан пускати безпритульних тварин у теплі приміщення, аби могли зігрітися. І самі митці показують приклад доброти і милосердя. Песик, що, згорнувшись клубочком, спокійно спить у виставковому залі, тут уже звична картина. І такий вияв турботи вражає і тішить, бо ж стаємо справжніми європейцями, людьми, які поважають право бездомних собак, котів на життя, людьми, які хочуть жити в цивілізованому суспільстві.

Про тварин-безхатьків, які страждають від холоду під час нинішньої суворої зими, турбуються і органи місцевої влади, правоохоронці. Так, зворушили до сліз своїм зверненням до жителів Волині з проханням допомогти тваринам під час морозів працівники Патрульної поліції області, які влучно зазначали: «У них немає даху. Але у них є ми. І наша небайдужість може врятувати життя». Хіба це не прояв гуманності та цивілізованості? Навіть під час війни, ми не забуваємо, що ми – люди.

Євгенія СОМОВА, журналістка, член НСЖУ.

Волинські