Передплатна естафета газети «Волинь»: кому дісталась чергова тисяча гривень?

01 лютого 2026 р. 20:26

01 лютого 2026 р. 20:26

Газета «Волинь» на столі у подружжя Даїсії та Анатолія Узіїв вже багато років.

«Діти, живіть так, як ми прожили», – не втомлюються повторювати Даїса та Анатолій Узії, які передплатили на 2026 газету «Волинь», взяли участь у редакційній акції для передплатників та з легкої руки попередньої переможниці, жительки села Забороль Ірини Марценюк, стали володарями 1 000 гривень

Коли їдеш до людей з гарними новинами, то не страшні ні заметілі, ні морози, навіть собаки, які можуть зустріти незнайомку на чужій території. Так було й минулої п’ятниці, коли поспішала у закутане білосніжним зимовим покривалом село Чаруків Луцького району на зустріч із подружжям Узіїв, щоб виконати приємну місію та вручити переможцям ПРИЗ. А ще поясню, чому переможцями називаю обох – і Даїсію Пилипівну, і Анатолія Павловича? Тільки побачивши їх, з перших хвилин спілкування, я відчула таку невидиму гармонію, ту безцінну ниточку зв’язку, яка панувала між ними. І хоча передплатником газети у квитанції значився Анатолй Узій, ну не можу їх розділити, бо так тепло і ніжно доповнюють вони одне одного.

Виявляється, що через несприятливі погодні умови, доставка газети трішки забарилася. Та й Анатолій Павлович, що зазвичай сам любив завітати до місцевого поштового відділення зв’язку забрати улюблене видання, також не ризикнув йти. Тому про виграний приз дізнався за якусь годину до його вручення. Я бачила обох цих чудових людей усміхненими, такими щирими і добрими.

Першим конверт із тисячею взяв у руки пан Анатолій, здивовано заглянув і усміхнувся зі словами: «Даня знає, як ними розпорядитися». Це було сказано так зворушливо, що я ще раз хотіла почути, як чоловік назвав дружину. Але жінка випередила і мовила: «Толік завжди мене називає Даня».

– Можливо вже придумали, на що використаєте тисячу? – запитую.

– На гостинчики правнукам, – дружно відповіли.

А потім було спілкування – тепле, просте зі спогадами про прожите і пережите, про розворушені мрії, здійснені бажання, гіркі втрати…

Виявляється, газета «Волинь» на столі у подружжя Узіїв вже багато років. Здебільшого любили її читати більше вечірньої пори, коли приходили додому після трудового дня. Даїсія Пилипівна сім років працювала в дитячому садку, згодом – у місцевому колгоспі, а Анатолій Павлович – механізатор широкого профілю. Читання газет було для них відпочинком, прагнули жити в ногу з часом, цікавилися новинами, любили почитати щось для душі. Про призи ніколи й не задумувалися. Кажуть, що хоч і були такі акції для передплатників і в районній газеті «Слава праці», яку також завжди виписували, і у «Волині», але чомусь квитанції не надсилали. А цьогорічний приз для них – як сюрприз, який зробила начальник відділення поштового зв’язку села Чаруків Наталія Найчук, яка й запропонувала взяти участь у розіграші і надіслала квитанцію, бо самі й не дуже хотіли. Тепер Узії висловили сподівання, що, можливо, ще хтось із чаруківців стане переможцем, бо газету «Волинь» передплатили більше 70 жителів.

А мені ще хочеться трішки розповісти про життя цих хороших людей, які поділилися своїми спогадами. Обоє вони – і Даїсія, і Анатолій – із мальовничого чаруківського хутірця Загайки. Тут народилися, разом зростали, поспішали до школи. Правда, Анатолій Павлович, як сказав, старший за дружину на 5 років і 5 місяців. Він із 1937 року. Даїсія Пилипівна народилася у страшне лихоліття Другої світової війни 1942-го. Коли Анатолій йшов у армію, а це була знакова подія для юнаків і кожен намагався потрапити на строкову службу, Дані було лише 13 років. Без відпустки відслужив він у ракетних військах 3 роки і 5 місяців, із них: 2 роки на Кавказі, решту – на Далекому Сході. І коли повернувся додому, то й відразу розгледів красуню Даню, якій було 16.

– Прийшов я зі служби на свято Андрія. Були вечорниці і молодь зібралася в одній хаті. Я відразу запримітив гарну дівчину, що й очей не міг відвести, – з вогником в очах пригадує Анатолій Павлович.

Кажу йому, щоб провів подругу. А він зашарівся і відповідає: «А давай разом». Подруга все зрозуміла. З тієї пори ми вже й не розлучалися.

– А я впросилася у батьків, щоб вони мене відпустили, бо дівчата сказали, що Толік Узій прийшов з армії, – усміхаючись, каже Даїсія Пилипівна. – А ще я мала бути вдома не пізніше 11-ої вечора. Отож, глянула на «часи» та й давай швиденько збиратися з подругою. Бачимо, що і Толік одягається. Дійшли до батьківської хати і я – до хвіртки. Кажу йому, щоб провів подругу. А він зашарівся і відповідає: «А давай разом». Подруга все зрозуміла. З тієї пори ми вже й не розлучалися.

Пригадало подружжя, як Толік їздив на цілину, щоб заробити гроші на весілля. Працював там майже рік, «заробив, купив два костюми і женився». Розписалися вони 24 листопада 1960 року, а весілля було наступних два дні. Минулого року подружжя приймало вітання із 65-річчям спільного життя – залізним весіллям, що підкреслює глибоку повагу, відданість та любов. До речі, діти віншували їх на першій сторінці улюбленого видання – газети «Волинь».

– Ця дата – найщасливіша в нашому житті. Дякуємо долі, що поєднала нас, дякуємо за прожиті роки. Я ніколи не почула від чоловіка поганого слова, завжди були підтримка і розуміння. Ніколи не пошкодувала про свій вибір. Моя мама завжди повторювала, що Толік – золотий зять, – каже Даїсія Пилипівна.

Від цих слів вдячністю сяяли очі в Анатолія Павловича і він додав: «Ми розуміли одне одного з півслова, тому і сваритися не було за що».

Подружжя Узіїв виростило троє синів і їхні імена всі починаються на літеру «В» – Володимир, Віктор, Василь. Болить материнське серце, стікає батьківська сльоза за найстаршим Володею, який трагічно ось уже десятий рік як пішов із життя.

Фізичною та моральною підтримкою для батьків нині є менші сини із сім’ями. Щасливі, коли збираються всі разом, адже родинне дерево розрослося і тепер бабусю і дідуся радують шестеро внуків та 10 правнуків. «Діти, живіть так, як ми прожили», – не втомлюються повторювати батьки.

На закінчення прошу назвати цифру, яка й визначить наступного переможця редакційної акції. І відповідь була однозначною – «24». Чому? Тому що цього числа Даня Олійник і Анатолій Узій розписалися і воно подарувало їм щастя.

А серед передплатників частинкою подарованого ними щастя – володарем 1 000 гривень серед передплатників газети «Волинь» – став житель села Липини Луцького району Ігор Силюк, конверт якого і був пронумерований цифрою «24». Вітаємо!

Ось бачите, яка чудова естафета є у нашій газеті. Ви також можете долучитися до неї: для цього треба передплатити «Волинь» хоча б на місяць (64 гривні + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська, 2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обов’язково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця!

Ніна КОСТРУБА.

Волинські