Собор сто років тому: спогади про те, якою була святиня

03 лютого 2026 р. 14:43

03 лютого 2026 р. 14:43

На початку ХХ століття, у 1900-х роках, Володимир жив у реаліях Російської імперії, де церковне життя було тісно пов’язане з державною ідеологією та культом царської влади. Освячення відбудованого Успенського собору тоді стало подією загальнодержавного масштабу, а події сторічної давнини зафіксував Святослав Панасевич. Минуло понад сто років, і нині Успенський собор знову переживає історичний момент, але вже в іншому контексті: святиню повернуто у державну власність і передано Православній Церкві України, а в його стінах готується до звершення перше богослужіння.

Було Володьці дев’ять років, коли попечитель приходського училища на першому ж уроці повідпускав усіх учнів додому і суворо-пресуворо наказав, щоб завтра прийшли до школи всі підстрижені, з білими комірцями, у випрасуваній формі. Мала приїхати на честь освячення Успенського собору сама сестра Імператора!

До відбудови собору приступили ще задовго до того, як Володька почав навчання в училищі. Батько Антон сорок разів привозив відбірну цеглу з цегельні, що поблизу Володимирівки. Тут виробляли найкращу, найміцнішу цеглу. Кожен міщанин узяв обітницю перед Богом до свята Сорока Святих привезти 40 саней цегли по 200 штук кожні сани. За короткий зимовий день встигали повернути два рази в тому випадку, коли виїжджали о шостій ранку. Затемна завантажували в сани ще гарячу з печі цеглу, що не встигала охолонути, незважаючи на 20-градусний мороз. Володька любив возити ще гарячу цеглу, і просив батька кожного разу брати його з собою, незважаючи на такий ранній час. Батько охоче брав Володьку з собою, бо цей допомагав йому завантажувати цеглу, і він перший завантажував сани, а розвантажував уже їх сам, бо Володька йшов на уроки.

Училище містилося на подвір’ї собору. Колись, ще за княжих часів, це був Єпископський будинок. Тут провадив свої справи найстаріший на Київській Русі і в Галицько-Волинській державі Єпископат. Учні приходського училища всі перерви проводили на будівництві. По трапу носили нагору цеглу, взявши по цеглині в кожну руку.

Успенський собор у ХІІІ ст. зруйнували татари, і весь цей час він стояв у руїнах. А тепер постав у всій своїй первозданній красі. Зняли з нього будівельні риштування, побілили в блакитно-білий колір, на північній стіні всередині відреставрували фрески святих і князів Володимирських і Галицьких, а на інших відбудованих стінах відтворили образи видатних діячів: єпископів, князів Волинських. І ось, саме завтра собор мав освячувати сам Митрополит Київський у присутності сестри імператора Миколи ІІ.

Володька вийшов з дому на цілу годину раніше, але на Соборній вулиці було вже стільки народу, що він добрався до соборної брами тільки завдяки тому, що городові в шапках з високими червоними околичками і блискучими золотими кокардами розганяли натовп, утворюючи собою стіну для коридору, яким повинна була їхати карета з Її Високо- превосходительствоющою Романовою. Володька ще зроду не бачив стільки городових на конях і піших. Їх звезли сюди з цілої губернії. Городовим допомагали донські козаки з місцевої козачої сотні. Вони, вимахуючи нагайками, вигукували: «Разойдись! Разойдись! Дать дорогу царице!».

Коли Володька прийшов до школи, то вже майже всі учні стояли, тримаючи лозунги і портрети царствуючої родини. Йому відразу дали портрет на кілку, теж з якимось вельможею в золотих еполетах з великими вусами, що зрослися з бакенбардами, переходячи в роздвоєну невеличку бороду.

На подвір’ї собору порядкували городові, утворюючи проходи. На вході до собору стояли миряни з числа міської знаті з церковними хоругвами, іконами також перемішаними наполовину з портретами царської родини.

Раптом на дзвіниці три рази вдарив дзвін – і тут же заграли в усі дзвони. Це з дзвіниці здалеку побачили наближення царського кортежу, що складався з трьох вишуканих карет, які супроводила кавалькада царської охорони. Натовп завмер в очікуванні. На вулицях народ обсипав царські карети букетами квітів і вигукував: «Ур-р-р-а! Ур-р-р-а!». Це «ура» все наближалось і наближалось до собору в міру наближення царських фаетонів. Нарешті показався фаетон з карими кіньми у щедро поцяцькованій золотом збруї з жовтого ременя. Перший фаетон був впряжений двома парами коней. Другий, чорний, запряжений аж трьома парами білих, як сніг, коней зі збруєю, ще щедріше поцяцькованою золотом і дорогоцінним камінням, зупинився якраз навпроти вхідних дверей, до яких вела доріжка з дорогих килимів до нутра собору. В цей момент підійшли два гусари із золотими ґудзиками і з такими самими еполетами і шнурами і один із них відчинив двері карети. На дзвіниці офіцер махнув червоним прапорцем – і артилерійська батарея, що стояла за річкою на горбочку, випалила залп, потім – другий… дванадцятий, аж поки білява жінка в дорогій, усій в перлах і золоті сукні не ступила до храму.

Володя стояв у шеренгах разом з усіма учнями училища й зі здивуванням дивився на все це небачене дійство. Із собору доносилося заздравне многоліття на честь царя та його сімейства, і Володя намагався усвідомити собі: кому більше слави, хвали й поклоніння воздається – Богові чи Цареві?

Ще довго люди стояли навколо собору, поки там відбувалося богослужіння… Нарешті натовп заметушився, а городові почали відтісняти його від стін собору. Почали виходити: спочатку з хоругвами, далі вийшов у золотій митрі митрополит, відразу за ним – гусар у високій шапці, поцяцькованій золотом, з великим золотим двоголовим орлом ніс царський штандарт з двоголовим хижаком. Штандарт оточувало дванадцять гусар з шаблями «до плеча» наголо, а за ними йшли архієреї і священство в золотих митрах і ризах. Далі – численне чернецтво, а тоді – міська верхівка, чиновництво, купецтво.

На дзвіниці заграли в усі дзвони, хор співав: «Спаси, Господи, люди твоя», бажаючи «победы благоверным Его императорского величества». Митрополит благословляв обома руками «людіє», а інші архієреї і священники окроплювали водою стіни собору і «людіє». Так, у передзвін усіх дзвонів процесія пройшла тричі: двічі – навколо собору і один раз – аж за огорожею. Далі священство з царським почтом зупинилося перед входом у собор. Спочатку щось говорила царська сестра, потім митрополит, а потім градоначальник. Далі чиновники з царського почту брали в жмені цукерки і бублики з кошиків, які несли за ними жидки в ярмулках і чорних халатах, і обсипали ними учнів і дітей. На цьому торжество закінчилося, і попечитель дозволив учням «разойтись по домам».

Прибігши додому, Володька побачив застелений килимами стіл, повний наїдків і напоїв. Крім сім’ї, за столом зібралися батькові рідні й знайомі. В усіх було свято – освячення найдавнішої на Волині святині! Володька вслухався в розмови дорослих, які ділилися своїми враженнями про пережите і побачене сьогодні. І що характерне: усі дорослі обурювалися тим, що цареві воздавалося більше хвали, аніж Богові…

Святослав Панасевич
Уривок з незавершеної повісті «Дезертир»

Головне фото з фейсбук-сторінки “Волинь Віртуальне джерело”.

Волинські