«Побратимам забракло кількох метрів аби забрати тіло мого чоловіка». Спогади про полеглого Героя з Волині

04 лютого 2026 р. 13:19

04 лютого 2026 р. 13:19

Лучанин, солдат-гранатометник 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Олександр Кравчук (позивний «Морячок») зник безвісти 8 серпня 2022 року під час бойового завдання на землях Бахмутського району. Того дня війна забрала слід одразу чотирьох воїнів — разом з Олександром не повернулися Сергій Федянкін, Дмитро Потапов та Володимир Цвид.

З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр не залишився осторонь. Він сам пішов до територіального центру комплектування, щоб відновити загублені там документи, згодом отримав повістку. «Двічі його повертали, і лише з третьої спроби взяли до війська», — згадує дружина захисника Марія.

Олександр Кравчук народився 4 лютого 1971 року у Луцьку. Зростав у родині, де, окрім нього, було ще двоє дітей — сестра та молодший брат. Навчався у Луцькому ліцеї №4 імені Модеста Левицького, де формувалися його перші життєві орієнтири та характер.

Після завершення навчання вступив до місцевого ВПУ, обравши фах електрика. Згодом пройшов строкову військову службу в лавах морського флоту — саме цей період залишив слід у його житті та подарував позивний, з яким його згодом знатимуть побратими, — «Морячок».

Повернувшись додому, Олександр пішов працювати на автобудівний завод «ЛУАЗ», де свого часу трудилися і його батьки. Та наприкінці 1990-х років, коли підприємство, як і багато інших в Україні, припинило своє існування, був змушений шукати новий шлях, перекваліфікувавшись на таксиста — відтоді його життя минало за кермом автомобіля, серед доріг, розмов і щоденних людських історій.

Під час однієї з поїздок доля звела Олександра з Марією. «Так сталося, що саме я запросила його на каву, — з усмішкою згадує жінка. — Відтоді між нами зав’язалися стосунки, які тривали понад пів року, згодом він зробив мені пропозицію».

Першою в подружжя народилася донька Іванна. У ті роки вона отримувала найбільше турботи й батьківської любові, адже з появою на світ Олександра та Максима життя родини наповнилося клопотами — подружжя будувало власне житло, дбало про побут, планувало майбутнє. Та попри всі труднощі Олександр і Марія намагалися дарувати кожній дитині тепло, ласку й увагу, виховуючи у любові та взаємній підтримці.

«Олександр був надзвичайно працьовитим, — згадує Марія. — За що б не брався, все йому вдавалося, і кожну справу доводив до кінця. А ще — дуже добрим, щирим, здатним на самопожертву».

Чимало родинних турбот чоловік узяв на себе. Саме він щоранку возив дітей до школи й забирав їх після уроків, знаходив час для батьківських зборів і щоденних дрібниць, з яких насправді й складається сімейне життя. Для нього це не було обов’язком — це була тиха, надійна присутність поруч, на яку завжди можна було покластися.

Опинившись на фронті, Олександр майже не розповідав дружині про те, що відбувалося довкола. Він свідомо беріг Марію від тривог і страхів, залишаючи за словами лише спокій. Та попри це вона здогадувалася про реалії війни — у соціальних мережах з’являлася інформація про бойові дії, в яких брав участь її чоловік.

Того дня Марія зібрала речі, про які просив, і надіслала їх «Новою поштою» у Дружківку. Проте посилка так і не дійшла до адресата. Побратим, який мав її забрати, зателефонував з новиною, що розділила життя на «до» і «після»: Олександр не повернувся з бою.

«Не хотілося вірити в найгірше, — згадує Марія. — Першими кроками стали звернення до поліції, Координаційного штабу, СБУ, Червоного Хреста та інших установ». Паралельно вона шукала бодай якусь інформацію через соціальні мережі. Саме там доля звела її зі Світланою Потаповою — дружиною побратима Олександра, який також зник у тому бою, з якою вони стали подругами по нещастю. Разом жінки продовжили виснажливі пошуки, об’їжджаючи морги Краматорська та Слов’янська.

Велику підтримку Марія отримувала від дітей: доньок Іванки та Олександри та сина Максима. Вони не лише заспокоювали матір, а й допомагали з оформленням численних документів, ставши для неї опорою у найтемніший період життя.

І вже тоді, коли здавалося, що пройдено всі кола пекла, Марія випадково вийшли на побратимів, які також брали участь у боях неподалік Яковлівки. З їхніх слів, того дня відбувся бій, у якому Олександр разом із хлопцями проявили себе як справжні герої, знищивши ворожу техніку. Та сили були нерівними. Фатальну крапку поставив ворожий танк, який майже впритул розстріляв позицію українських воїнів.

Побратими намагалися евакуювати захисників. Один із них упізнав обгоріле тіло Олександра за кросівками. Згодом зізнався, той був для нього, мов батько, і залишити його в тому окопі не міг. Та почався щільний обстріл — йому забракло лише близько двохсот метрів, аби дістатися до нього. Разом з іншими він був змушений відступати. Дорогою їхня машина наїхала на міну — воїн отримав тяжкі поранення й тривалий час лікувався у шпиталі.

Саме там, під час розмов із ним, Марія остаточно дізналася про загибель чоловіка. Згодом це підтвердили й інші побратими, які дали свідчення в суді. За їхніми показами було ухвалено рішення — визнати Олександра Кравчука загиблим.

Як стало відомо, того дня Олександр пішов у бій добровольцем. Разом із ним викликались ще п’ятнадцять військових — підрозділ готували до перекидання на Харківщину, і охочих заступати на позиції майже не було. Серед тих, хто відгукнувся, були — Володимир Цвид, Сергій Федянкін та Дмитро Потапов. Вони пішли разом, свідомо прийнявши цей бій. З п’ятнадцяти бійців лише вони не повернулися.

«Я щиро сподіваюся, що колись вдасться повернути тіло Олександра додому, і він знайде спочинок на рідній Волині», — говорить Марія.

Попри свідчення побратимів і офіційне рішення про визнання його загиблим, мати так і не змирилася з цією втратою. Вона продовжує вірити, що син живий і колись повернеться.

Натомість Олександр приходить до рідних у снах. У них він — живий, життєрадісний, охайно вдягнений, таким, яким був за життя. «У мене все добре», — каже він, а потім зникає, залишаючи після себе тишу й світлу пам’ять.

«Я ходжу до церкви і молюся за нього, — зізнається Марія. — І молитимусь, скільки житиму».

В Олександра залишилися мати, сестра й брат, дружина, діти та онуки. Його мужність і жертовність були відзначені державою — Указом Президента України солдата нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Сьогодні, 4 лютого, йому виповнилося б 55. Звичайна цифра для мирного життя — з планами, розмовами, родинним столом і ще не прожитими роками. Але війна обірвала цей відлік, залишивши лише «було б». У цей день хочеться не лише згадати дату, а й людину — з її голосом, звичками, дорогими серцю дрібницями. Бо день народження не зникає разом із людиною. Він стає днем пам’яті, тиші й внутрішньої розмови з тими, кого вже немає поруч.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Життя обірвалося на позиції: на Волині батькам полеглого на війні сина передали посмертну нагороду
• Розвідник повернувся на рідну Волинь «на щиті» через 780 днів після загибелі: спогади про 33-річного Героя
• Загинув, рятуючи побратима: 29-річний Герой з Волині майже 16 місяців вважався зниклим безвісти

Волинські