У Нововолинську отець Віталій служить у храмі, який за власні кошти звела його родина

07 лютого 2026 р. 20:20

07 лютого 2026 р. 20:20

25 грудня 2025 року, у перший день Різдва, міський голова Нововолинська Борис Карпус відзначив протоієрея Віталія Голяна медаллю «За заслуги перед містом».

Серце громади Хресто-Воздвиженського храму ПЦУ міста Нововолинська б’ється голосно конкретними справами

На узбіччі великих доріг історії завжди стоять храми. Вони здаються нерухомими – мов древні мовчазні свідки людських доль, війн і надій. Та інколи всередині цих скромних стін б’ється не просто молитва, а живе серце громади. Саме про такий храм, його громаду і настоятеля  хочеться розповісти сьогодні – без пафосу, а з тією простою вдячною повагою, яку викликають справи, що говорять гучніше за слова. В Нововолинську, майже на його околиці, височить Хресто-Воздвиженський храм. Це місце недільної молитви, тиха пристань серед метушні. А для настоятеля отця Віталія Голяна та його родини – праця всього життя, почата ще в далекому 2007-му році, коли храм існував лише як задум і віра.

«Я усвідомлено обрав цю дорогу»

– Отче Віталію, – звертаюся, – недавня легенда говорить, що Хресто-Воздвиженська церква збудована вашою родиною за власні кошти. Конкретизуйте її?

– Легенди ніякої не існує, – усміхається священнослужитель. – Я із дружиною Оленою, синами Іллею і Єлисеєм, татом Володимиром Михайловичем і мамою Надією Тихонівною, трьома братами і двома сестрами вирішили на сімейній раді побудувати церкву. Ми є вихідці з Любомльщини, села Заболоття, у сусідньому селі Нудиже навіть за часів радянської влада була діюча церква. Я з дитинства з батьками були там прихожанами. З 1990 року мешкаємо у Нововолинську. Тоді молилися у церквах Панасівки і Низкиничів. Після закінчення школи поступив на навчання на історичний факультет Волинського університету і паралельно – у духовну семінарію. Обрав шлях священнослужителя і згодом, за два роки, – з 2007 по 2009 виріс храм, – каже протоієрей Віталій.

Часом найсильніша підтримка починається зі звичайної фрази: «Отче, а що сьогодні потрібно для хлопців?»

Не було грантів, спонсорів чи державних програм. Був пустир, бажання та десятки рук парафіян, які цеглина за цеглиною піднімали майбутню святиню. Будував її настоятель разом із родиною – не лише матеріально, а й духовно. За кожним метром стін – чиїсь пожертви, чийсь вихідний день, чиєсь «я допоможу чим можу». Храм зростав, освятили, відкрили. А разом із ним зростала і громада. Тут вінчали, проводжали в останню путь, збиралися на свята, на розмови, на молитви…

– Хтось із родини дав настанову вам присвятити себе служінню Богові і людям, чи, можливо, було якесь повідомлення у сні? – запитую.

– Ні, усвідомлено обрав цю дорогу. Бог сказав у Святому Письмі: «Я вас обрав, а не ви Мене».

У час біди Божий дім став ще й надійним тилом

Коли прийшла війна, церква зробила те, що природно для живої віри – не словами, а справами стала плечем тим, хто боронить країну. Громада Хресто-Воздвиженського храму готує й передає продукти та одяг для військових, допомагає матеріально сім’ям, які цього потребують, закуповує генератори та будматеріали, коли десь треба відремонтувати бліндаж чи позицію. Це робота не разова, а тиха постійна праця, яка триває день у день. Є речі, про які варто сказати окремо. Без спонсорів, без умов «дайте – і ми зробимо»: силами парафіян було придбано для Збройних Сил України п’ять автомобілів. П’ять. Це не проста цифра, не рядок у звіті – це п’ять екіпажів, щоб швидше доїхати на позиції, п’ять шансів урятувати поранених, п’ять додаткових надій на життя.

– У нашій церкві нема окремих скриньок – є одна для збору пожертв, – продовжив священник. – Господь дав кожній людині добре серце на добрі справи. Ось вони і реалізовують цю настанову своєю благодійністю. Розподіляємо пожертви на ремонт храму, фінансову допомогу конкретній родині воїна ЗСУ чи конкретному нашому захисникові. З цих пожертв, без сторонньої допомоги, придбали для ЗСУ п’ять автомобілів. Маємо подяки від командування бригад, батальйонів, їхні прапори.

Важко сказати, як виміряти цю допомогу. Гривнями? Кілограмами продуктів? Кількістю подяк від бійців? Чи, можливо, тим внутрішнім теплом, яке люди несуть додому після спільної справи? Можливо, найправильніше буде так: храм, побудований вірою, сьогодні тримається на людях, які віру втілюють у дію. Сини отця Віталія, дружина, батьки повністю підтримують таку його діяльність і церковної громади.

– Чи є послання з небес про цю трикляту війну і її закінчення?

– Є. Воно існує завжди і діє. Людству треба пройти покаяння. Це – зміна способу життя, зміна у думках і серці. Це – зміна ідеології. У суспільстві існують і страждальці, і деспоти-мучителі. Знищення других веде до ПЕРЕМОГИ.

Ми звикли чути про великі ініціативи, гучні благодійні фонди, величні концерти зборів. Але часом найсильніша підтримка починається зі звичайної фрази: «Отче, а що сьогодні потрібно для хлопців?». І тоді знаходяться руки, які печуть хліб. Хтось приносить теплі речі. Хтось таємно залишає конверт. І з маленьких жестів знову народжується велика справа.

У 2007 році на місці теперішнього храму не було нічого. Сьогодні там стоїть не лише будівля. Там – спільнота. Там – люди, яким не байдуже. І, можливо, саме з таких невеликих вогників складається наша стійкість як народу. Бо перемога кується не лише зброєю, а й серцем. І там, біля Хресто-Воздвиженського храму, це серце б’ється дуже голосно – навіть якщо чути його не на камерах, а у справах.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Волинські