Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші

07 лютого 2026 р. 20:49

07 лютого 2026 р. 20:49

«Бо вона ж вдова…», – казав дід Омелян, прочищаючи дорогу від снігу і сусідці.

Або хроніки кохання з перцем по-волинському

Продовження. Початок у «Волині» №№ 39 – 51 за 2025 рік, №№ 1 – 4 за 2026 рік.

Серія №18: «СМС, від якого мороз тріснув»

«Ти як, не сумуєш?»

Морози вдарили такі, що навіть собаки гавкали пошепки – аби язики до зубів не примерзли. Термометр у Великій Груші показував мінус тридцять і виглядав при цьому винувато, ніби саме він ту холоднечу й вигадав.

Снігу намело по коліна, по паркани й навіть по старі образи між сусідами. Новий не падав – бо куди вже більше? Зима стояла поважно, як господиня на порозі: нікуди не поспішає, але й відступати не збирається.

Дід Омелян прокинувся ще затемна й узявся до лопати. Сніг скрипів під нею, мов свіжа капуста під ножем.

Прочистив подвір’я.

Прочистив доріжку до хвіртки.

Потім – до криниці.

Постояв.

Подумав.

Зітхнув.

І пішов чистити стежку до Палажчиної хати.

– Бо вона ж вдова… – бурмотів собі під ніс, відкидаючи сніг так завзято, ніби змагався з усією Арктикою одразу.

Мурчик-Копілот визирнув із вікна й філософськи мовив:

– У нашому селі є два типи чоловічої допомоги: «бо треба» і «бо вдова». Другий – значно старанніший.

Баба Параска, звісно, усе бачила. Вона взагалі мала такий зір, що могла б працювати прикордонною вежею.

– Омеляне! – гукнула з порога. – Ти там дорогу в Європу прокладаєш чи що?!

– Та щоб людині легше було… – відказав дід, не обертаючись.

– Ага. Людині! Дивися, щоб та «людина» тобі ще каву не замовила!

Та найбільше Омелянові гріла душу інша новина: дід Левко перед самими морозами подався до міста.

– Перечекаю холоднечу в дітей, – казав.

У селі ж добре знали: якщо Левко щось «перечікує», то або повернеться з новою ідеєю, або з новою історією.

Омеляне! – гукнула з порога. – Ти там дорогу в Європу прокладаєш чи що?!

А доля тим часом готувала Омелянові пригоду страшнішу за будь-яку заметіль.

Бо невістка Лєна з Малої Груші подарувала йому на Різдво смартфон.

– Тут усе просто, тату! Натискаєте – і пишете, – усміхалася вона.

«Просто», – фиркнув подумки дід, дивлячись на екран, де значків було більше, ніж у нього ґудзиків на святковій сорочці.

Того ранку, коли мороз намалював на шибках такі візерунки, що хоч на виставку вези, Омелян вирішив: пора освоювати техніку.

Тикав пальцем обережно, як сапер на мінному полі.

І раптом – о диво! – відкрив повідомлення.

– Ану… напишу щось… по-сусідськи… – пробурмотів, і, відкривши записник із телефонами «на всякий пожежний», знайшов номер баби Палажки..

Набрав повільно, висолопивши кінчик язика від старання: «Ти як, не сумуєш?»

Хотів написати Палажці – чисто з людяності. Бо яка ж зима без людяності?

Натиснув.

Телефон дзенькнув.

І рівно за секунду дзенькнув телефон… у баби Параски.

Вона прочитала.

Спершу зблідла.

Потім почервоніла.

А тоді стала такого кольору, який у природі трапляється хіба що перед великою грозою.

– Омеляяяне!!! – гримнуло так, що з даху посипався іній.

Дід повільно обернувся – і вже по атмосферному тиску зрозумів: зараз буде буря.

– Це ти за ким не сумуєш, га?!

– Та я… не туди… воно саме…

– Зараз я тобі покажу «саме»! Будеш у мене писати тільки пояснювальні!

Мурчик-Копілот ліниво позіхнув:

– Технології не руйнують шлюб. Вони просто пришвидшують процес з’ясування стосунків.

– Старий романтик! – не вгавала Параска. – Доріжки він їй чистить, СМСки шле! Може, ще й сердечка навчився відправляти?!

– Яке ще сердечко? Я й курку в тих значках ледве знаходжу…

Не минуло й хвилини, як Параска вже намотувала хустку – швидко й рішуче, мов солдат портянки.

– Куди це ти? – насторожився Омелян.

– До вдови! Поясню їй правила дорожнього руху на чужих чоловіках!

І понеслася.

Як «Цікава читанка» все «перебила» і… подружила

Сніг аж рипів від її характеру.

Двері Палажчиної хати прочинилися.

– Палажко, це що за… – почала було Параска і… затнулася.

Бо Палажка сиділа за столом і плакала.

Перед нею лежала новенька «Цікава читанка» від газети «Волинь».

– Кумцю… ти чого?.. – розгублено спитала Параска.

– Та читаю… і серце не витримує… – прошепотіла Палажка.

Вона провела пальцем по сторінці.

– От про біатлоністку Валентину-Цербе… Уявляєш – першу бронзу Україні виборола, а сама була така бідна, що не мала власних чобіт і лижів… Але вистояла. Перемогла. От і зараз скоро Олімпіада в Італії. Аби нашим нинішнім олімпійцям такий характер, як був у Валі Цербе чи Оксани Баюл…

Зітхнула. І продовжила.

– А її чоловік тепер Україну боронить… І думаю я: як же нашим хлопцям у тих окопах?.. Мороз же не питає, герой ти чи ні…

У Параски щось тихо ворухнулося під серцем.

Палажка перегорнула сторінку.

–  А ось тут про батька написано… Йому казали віддати «безнадійного» сина. А він не віддав. І той виріс генієм – Кім Вік, Фран Елвіс Пік. Бо батько вірив.

Тиша стала теплою. Такою, що навіть давні образи в ній тануть.

Палажка підняла очі:

– Кумцю… а чого ти так летіла?

І сталося нечуване.

Баба Параска… не знала, що сказати.

Вона відкрила рот.

Закрила.

І видала:

– Та… хотіла спитати… чи не маєш рецепту квашених буряків?..

Палажка кліпнула заплаканими очима, помовчала – а тоді раптом усміхнулася. Тихо й по-доброму, як усміхаються люди, що вже давно все зрозуміли.

– Дам, кумцю. Чого ж не дати. Записуй.

Вона підсунула старенький зошит у клітинку – той самий, де рецепти були ще з тих часів, коли ковбасу «діставали», а не купували.

– Буряки відвари, почисть, наріж соломкою. Додай часничку – але не шкодуй, бо часник узимку, як добрий сусід: і гріє, і від напасті боронить. Потім хрін, лавровий лист, перець…

Параска слухала так уважно, ніби то був не рецепт, а державна таємниця.

– І ложку меду, – додала Палажка. – Щоб м’якші були. Бо, знаєш… у житті й так вистачає гіркоти.

Параска кивнула.

І раптом – сама того не чекаючи – легенько торкнулася Палажчиної руки.

– Дякую…

Сказала просто. Без звичного командирського тону.

Мурчик-Копілот фиркнув із печі:

– От що робить «Цікава читанка» і… правильний рецепт. Ще трохи – і вони почнуть обійматися. Треба це якось пережити.

Параска швидко схаменулася, сховала папірець у кишеню й підвелася.

– Ну, я пішла. Омелян там без мене такого наварить, що й собака їсти не буде.

Вже на порозі озирнулася:

– І… якщо що – заходь. У мене ще капуста добра є.

Для Палажки це прозвучало майже як освідчення в дружбі.

Коли Параска вийшла надвір, мороз ущипнув її за щоки, але вже не здавався таким лютим.

Бо інколи достатньо одного рецепту, щоб трохи заквасити образи – і вони перестали псувати життя…

Але буквально за хвилинку, як прибігла до хати, в їхні двері гучно загупали.

На порозі стояв дід Левко – білий від інею, мов різдвяний пряник у цукровій пудрі.

– Сусіди! Хоч мороз такий, що думки примерзають, але маю пропозицію: ходімо до Палажки вечеряти!

– Ого! – підняв брови Омелян.

– І заодно робитимемо окопні свічки для наших воїнів. Бо якщо ми не зігріємо — то хто?

Запала коротка, але дуже людяна тиша.

– Омеляне, неси банки! – твердо сказала Параска.

– Я віск знайду! – додала Палажка.

– А я керуватиму процесом! – урочисто мовив Левко.

Мурчик-Копілот потягнувся й підсумував:

– От що значить одна неправильно надіслана СМС. Хотів пригод – отримав волонтерський штаб.

Тієї ночі мороз ще лютував.

Але в хаті Палажки горіли свічки.

І світло від них було сильніше за будь-яку зиму.

Бо коли люди тримаються купи – навіть мінус тридцять здається лише дрібною незручністю.

Далі буде...

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом).

Волинські