Воїн з Луцька: «Після ампутації спочатку моїми ногами й руками була дружина Аня»

08 лютого 2026 р. 19:33

08 лютого 2026 р. 19:33

Фото з окопного життя піхотинця Сасовського...

А про те, чому добровольцем став на захист України, у ветерана така відповідь: «Я пішов воювати, щоб спокійно дивитися в очі дітям і собі вранці перед дзеркалом, не відводячи їх»

Лучанин Тарас Сасовський, котрий унаслідок важкого поранення під час мінометного обстрілу втратив обидві ноги, сьогодні говорить:

– Після ампутації ніг життя в мене не закінчилося – воно просто трансформувалося. Але розумію, що якби не дружина, то сам я все те, через що довелося пройти, не витягнув би.

Після п’яти операцій, довготривалої реабілітації, протезування він знову повернувся до улюбленого спорту – в результаті відбору увійшов до національної збірної України Strong Spirits Games, а нині очолює комунальну установу «Ветеран Хаб» у Луцьку. Але нинішня розмова – не тільки про сильну духом людину-титана, якою є наш співрозмовник, а й про велику любов подружжя Тараса й Анни Сасовських.

«26 лютого я вже був у військовій частині»

– Насамперед, хотілося б почути про вас – де народилися, росли, вчилися…

– Я – лучанин. Але поки пішов до школи, то жив в основному в бабусі з дідусем – у селі Ниви-Губинські тодішнього Горохівського району (мама працювала, тому от так складалося). Потім була Луцька школа №11, Луцький індустріальний інститут – правда, в 2002 році закінчував виш вже в його новому статусі – ЛНТУ. Працював свого часу на картонно-руберойдовому заводі, у різних приватних фірмах. А потім зрозумів, що хочу мати якусь свою справу, – почав займатися нерухомістю. Згодом були й інші бізнесові проєкти.

– А особисте життя, як складалося?

– Перший раз одружився через рік після вишу. А вдруге – в 2014-му, а до цього ми жили разом з Анною, й донька вже була. Власне, в нас обох раніше були сім’ї. Тож тепер маємо на двох – троє дітей: моя донька від першого шлюбу, син дружини від першого шлюбу й наша спільна дочка, різниці між якими ми не робимо.

– Війна в Україні – вже дванадцятий рік. У 2014 вона вас зачепила – маю на увазі, чи були ви в АТО?

– Мене тоді не мобілізували, але я розумів, що це може статися, й був до цього морально готовий, намагався волонтерити – допомагати хлопцям. Відчув, що з початком Майдану бізнес (на той час я вже не займався нерухомістю – в нас була брокерська компанія) «просів». Я шукав, як то кажуть, себе, думав, як заробити, щоб забезпечити сім’ю.

– А як пригадуєте початок повномасштабного вторгнення?

– Вернуся до 2021-го. Тоді я поїхав у Польщу – товариш зателефонував і сказав, що йому потрібний спеціаліст по воді, оскільки він займався бізнесом у сфері опалення. Тож рік я був у Польщі. Вже думав забирати до себе всю сім’ю. Але в кінці року повернувся додому, бо ж зима – сезонні канікули в роботі. Тут мене і застала велика війна. 24 лютого, коли в Луцьку були перші прильоти, ми зібрали швиденько доньок й повезли у Польщу – до сина, який на той час вже там жив. Дружина з дівчатками перетнули кордон. Я її чекав із нашої сторони. Приїхали ми до Луцька, і 26 лютого я був у військовій частині.

– Ви за повісткою пішли служити?

– Ні-ні – я сам пішов, не чекаючи поки призвуть.

– Добре пам’ятаємо, що тоді був особливий дух, черги вишиковувалися біля військкоматів – не всіх зразу могли й узяти.

– Знаєте, аби потрапити в 53-й батальйон 100-ї окремої бригади тероборони, я простояв пів дня. Рік ми стояли на кордоні з білоруссю. А 1-го березня 2023-го я вже був на Сході України, під Бахмутом.

– Коли б хтось спитав, за що ви пішли воювати, – якою була б ваша відповідь?

– Про високі матерії не думалося. Я пішов воювати, щоб спокійно дивитися в очі дітям і собі вранці перед дзеркалом, не відводячи їх.

«Я отямився в лікарні Мечнікова в Дніпрі, – вже з ампутованими ногами »

– Скільки загалом ви були на передовій?

– Два з половиною місяці.

– Хтось, може, сказати, що це – не так уже й багато. Але знаємо, що для когось і перший вихід на позицію може закінчитися фатально.

– У нас тоді такого не було – хлопці верталися. Хоч були, як ми кажемо, «трьохсоті», згодом і «двохсоті» почалися. Я був піхотинцем – це якраз ті, хто пізнав життя в окопах. Наш підрозділ тримав «дорогу життя», щоб наші хлопці, які виходили з Бахмута, не потрапили в кільце.

Якщо тобі Бог дарував життя й ти вижив, то далі мусиш жити на всі 120 відсотків.

– Ми підійшли до того дня, того бою, коли ви зазнали поранення, внаслідок якого втратили ноги...

– Це сталося 15 травня, біля Берхівського водосховища. Наша позиція була в лісосмузі. Ми відбили трохи окопів у росіян, і вони захотіли вернути їх – почався штурм. Нас накрив мінометний вогонь. Я відчув (щось, хтось зверху сказав!), що треба шукати безпечніше місце. І побратим крикнув: «Саша, ховайся, бо то на нас уже летить!». Ямка, в яку ліг, точніше – сів, не врятувала, бо вона була невеличка, тож ноги залишилися зверху. Міна, яка спрацювала, й уразила їх. Хлопці підбігли, допомогли накласти турнікети, бо одною рукою (ліва була поранена) я сам не міг цього зробити. Під час евакуації з поля бою я був при свідомості. Але в травмпункті, куди найперше доставили, мені вкололи, очевидно, якісь знеболюючі, протишокові препарати. Тож я отямився в лікарні Мечнікова в Дніпрі, – вже з ампутованими ногами.

– Ваша перше відчуття – відчаю не було?

– Не було коли впадати у відчай. Подзвонив зразу дружині, сказав, що сталося, й почув: «Я їду до тебе».

– Підтримка дружини для вас була дуже важлива?

– Відповім так: «Розумію, що якби не моя Аня, то сам все те, через що довелося пройти, не витягнув би». Вона була спочатку моїми ногами й руками – годувала мене, я ж зразу й сісти не міг, оскільки був дуже ослаблений через велику крововтрату. Дружина ходила біля мене, як біля малої дитини, бо я потрапив в якесь інше життя.  Від лікування й реабілітації в Дніпрі, Рівному, Луцьку – до протезування у Львові, в центрі «Суперлюдина» (Superhumans – всеукраїнський сучасний центр воєнної травми, що спеціалізується на протезуванні й реконструктивній хірургії. – Авт. ) все було на її плечах. У Львові (точніше – у Винниках) Аня жила на квартирі, яку запропонували друзі (комуналку тільки платила), й щодня була біля мене.

– Таке делікатне (чи не делікатне) питання: «У вас ноги ампутовані до колін?»

– Так. Коліна залишилися, й то дуже важливо, бо якщо ампутація – на рівні гомілки, то легше керувати протезами. Якщо не вдаватися до подробиць, до того, що були й непрості моменти, у мене, на щастя, дуже добре заживали рани. І через три місяці після поранення я зробив перші кроки на протезах – своїх нових ногах. І перше відчуття у вертикальному положенні було приємне (круте!). Адже, коли я сидів у візочку, то розумів, що залежу від когось. Навіть двері відкрити самому – це проблема, й мусиш звертатися за допомогою.

– Особливо, мабуть, це відчувалося за межами лікувального закладу?

– Звичайно. Коли потрапляєш у навколишнє середовище, то це вже – неабиякий квест: не завжди можеш потрапити в магазин, щоб купити печиво чи цигарки. Тому-то, коли стаєш на «нові ноги», то це додає снаги. Дуже мотивує, як бачиш хлопців в реабілітаційному центрі, які вже ходять, бо проймаєшся вірою: «Я теж так зможу!». Хоч було й розчарування – воно приходить, коли ти розумієш, що це все-таки не свої ноги, а протези: хоч-не-хоч, а є й будуть якісь обмеження – чогось ти не зможеш зробити. Я от не можу підняти ногу вверх. Зараз – зима, то на вулиці ходжу з паличкою, бо так – надійніше. А у приміщенні обходжуся без неї і все – нормально. До речі, наша сім’я живе в квартирі на сьомому поверсі. До ліфта доходжу східцями. А як ліфт не працює, то теж не чекаю, поки його запустять: йду трохи повільніше – як людина, в якої не свої, а залізні ноги.

«Хотілося бути в активному стані – жити не так, щоб тільки хтось за мною доглядав»

– На жаль, трапляються випадки, коли хлопці після важких поранень, зокрема ампутації ніг, занепадають духом – втрачають інтерес до життя…

– З приводу цього у мене така думка: якщо тобі Бог дарував життя й ти вижив, то далі мусиш жити на всі 120 відсотків. Бо, якщо тебе врятували, а ти своє життя поставиш на стакан, як, не секрет, буває, то це – все. У мене життя не закінчилося після ампутації ніг – воно просто трансформувалося.

– Як ви думаєте, «життя на стакан ставить», як ви висловилися, чоловік, котрий не має такої підтримки, зокрема від дружини, як ви?

– Тут важко судити – по-різному складається. Я хотів бути зі своєю сім’єю, біля дітей – побачити, як вони ростуть, як складається їхнє життя. Власне, хотілося бути в активному стані – жити не так, щоб тільки хтось за мною доглядав. І мене значною мірою мотивувала на це моя дружина. А от найкращим реабілітологом став спорт. Я з юності займався важкою атлетикою. І тепер, ще в реабілітаційному центрі, залізяки почав тягати, щоб приводити м’язи в тонус. А згодом доєднався до проєкту «Звитяга нескорених», який запровадила федерація стронгмену України. Брав участь у багатьох змаганнях між ветеранами війни.

– І, як відомо, виступали успішно, тож увійшли до національної збірної України Strong Spirits Games, яка 15 жовтня 2024 року виборола перемогу на міжнародному чемпіонаті в Іспанії. А ще ж ви були радником Луцького міського голови...

– На початку жовтня 2023 року мене запросив мер і запропонував посаду радника з ветеранських питань. Я погодився. По-перше, відчував, що треба чимось займатися, аби не сидіти вдома й не мати дурних думок. А в серпні 2024 року мені запропонували очолити новостворену комунальну установу «Хаб Ветеран». І з того часу я – тут, разом зі своєю командою надаємо допомогу, насамперед юридичну, і ветеранам війни, і членами сімей загиблих чи тих, хто пропав безвісти. У нас на контакті чимало військових частин, з якими спілкуємося. Адже питань у тих, хто звертається до нас, – багато, й не завжди їм самим вдається добитися на них відповіді. Є таке поняття, як людський фактор, за яким, на жаль, можуть бути помилки, недбальство.

«Я дякую тобі, що ти –живий!»

Тарас Сасовський, до речі, розповідав про таку ситуацію, свідком якої став в одній із лікарень, через які пройшов після поранення, ампутації ніг:

– До молодого хлопця, який мав, може, двадцять років, приїхала мати. Дізнавшись, що йому ампутували ногу (й ампутація була висока), вона сказала: «Я не знаю, що з тобою робити...». Й син, почувши такі слова, згаснув, як та свічка, – в його очах пропав вогник життя. Коли дружина відмовляється від чоловіка-інваліда (якщо й не каже, то думає: «Нащо мені каліка?»), то це якось ще можна зрозуміти. Але коли так говорить мама, то це страшно.

Тож після розмови з паном Тарасом, після того, як почула його зізнання: «Якби не моя Аня, то сам все те, через що довелося пройти, не витягнув би», я, звичайно, не могла не поспілкуватися з його дружиною. Пригадавши того молодого хлопця, очі якого згаснули, як та свічка, після страшних маминих слів, запитала про її перші відчуття й дії, коли вона дізналася про поранення чоловіка – та ще й таке, що ампутовано ноги:

– Для мене головним було почути, що Тарас живий. І коли мені та людина, яка зателефонувала й почала плакати, розповідаючи, що Тарасові відірвало ноги, то я лише перепитала, чи він живий. Ясно, що відчуття такі, ніби в тобі все заклякло, бо не знаєш, що попереду, – як-не-як, можуть бути ускладнення. І я ж, замовивши «бла-бла-кар», їхала на Київ, не знаючи, куди далі проляже шлях. Це вже в дорозі, спілкуючись із побратимами чоловіка, з’ясувала, що він – у Дніпрі. Перша емоція, коли мене попустило і я заплакала, була після того, як Тарас, попросивши в когось мобілку, подзвонив мені і сказав, що він в лікарні Мечнікова. «Я знаю – їду до тебе», – відповіла, зрадівши рідному голосу.

Вже в дорозі до чоловіка вона відчула шалену підтримку друзів. І першу інформацію про те, де можна протезуватися, мала. Пропонували Японію, США. Ясно, що це круто потрапити за кордон. Анна брала цю інформацію на замітку, але думала про те, що протези не видаються людині-кіборгу одні на все життя. Вони потребують технічного огляду, заміни деталей, то ж нереально їздити щоразу за кордон, щоб зробити це. Тому подружжя і вибрало Львівський центр «Суперлюдина». А ось про першу зустріч із Тарасом у лікарні Мечнікова в Дніпрі такий спогад:

– Я сподівалася, що все буде добре – без ускладнень, знаючи, що природна регенерація в Тараса висока по життю. Але розуміла, що все залежить значною мірою від його морального стану. Тому, коли прийшла до нього в палату, то перші мої слова були такі: «Я дякую тобі, що ти живий!». А ще я сказала, щоб він не здумав вигадувати собі якісь сумніви, «бо ти був, є і будеш завжди моїм коханим чоловіком. Ти мені потрібний».

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські