Листи кохання крізь роки

14 лютого 2026 р. 13:39

14 лютого 2026 р. 13:39

Коли наближається 14 лютого – День усіх закоханих, мене огортають особливі почуття пов’язані з моєю найголовнішою людиною у світі – мамою, яка була і залишається ідеалом, зразком тих людських якостей, яких тепер бракує багатьом. І лине ностальгія за вишуканістю, толерантністю, теплотою людських стосунків. Зрештою, за щирістю почуттів.

Інколи здається, що причина усіх наших бід, катастроф, воєн, стихійних лих у відсутності величної безкорисної любові. У суспільстві запанувала жорстокість, заздрість, ненависть, користолюбство. І де тут місце для почуття, на якому, власне, і тримається весь цивілізований світ?

Без любові нема життя. Це світле почуття надихає в щоденних клопітких, інколи надто сірих буднях, додає яскравих барв, окриляє, надихає на створення мистецьких шедеврів.

Вони народились у березні, точніше, на початку першого весняного місяця. Борис (ми з братом назвали того невідомого нам чоловіка дядя Боря) – 3 березня, а мама 7-го та в різні роки.

У далеких повоєнних 1946 чи 1948 роках у Володимирі, коли ще далеко було до будівництва власного будинку, бабуся з дітьми тулилися (сучасною мовою орендували помешкання) в різних куточках міста. Юна дівчина Надійка виросла надзвичайно красивою, із артистичною зовнішністю, приємним голосом, чудово співала, вишивала, малювала… В таку неможливо було не закохатися!

Важкі то були повоєнні літа. Не вистачало найнеобхіднішого – борошна і хліба. А у Володимирі, де здавна розташовувалась військова частина, була і така затребувана на той скрутний час пекарня, якою завідував молодий, ініціативний, працьовитий Борис Феодосійович. Достеменно не знаю (зрештою, навіть шкодую, що не розпитала маму про те, як познайомилися і закохалися), та тільки не раз вона через багато років розповідала, що саме дядя Боря рятував від повоєнного голоду – приносив борошно, з якого бабуся пекла пляцки, а інколи дарував і буханці хліба. Вихована, скромна Надя припала йому до серця. Через роки я пробувала дізнатися, чому їхні долі не з’єдналися, але й не розлучилися.

На жаль, сімейне життя обидвох виявилося нещасливим. Борис отримав вищу педагогічну освіту, мешкав на Хмельниччині у містечку Славута, став директором школи. А Надієчка (так пестливо називав Боря маму), хоч і була обдарована, та вищої освіти здобути не змогла через скрутне матеріальне становище. Мабуть, через цю освітню нерівність і не з’єдналися шлюбом.

Головне, що крізь роки зуміли пронести чистоту, трепетність почуттів і бережне ставлення один до одного! Із 50-х воно тривало і в 60-х, і в 70-х, до кінця ХХ-го і початку ХХІ-го сторіччя. Через багато років я дізналась, хто ж цей таємничий Боря і чому мій старший брат носить таке ж ім’я. А до того в усі шкільні, а далі і студентські роки була за коректорку маминого листування з першим і єдиним коханням. Корегувала і вітальні листівки. Усі колишні радянські свята, а потім і свята Незалежної України – чергові фрагменти маминої і моєї епістолярної творчості.

Які то були листи?! Теплі, надзвичайно ніжні та трепетні, в них стільки переживань, турботи. Хіба тепер є такі? Отож, мені було доручено почесну місію – перечитувати мамині чернеткові дописи, виправляти граматичні, лексичні та пунктуаційні помилки. Для чого? Бо ж не раз нагадувала матуся, що адресат ерудована, грамотна особистість, отож дописи мають бути бездоганними. Я правила, а потім мама переписувала відредагований текст. Ще раз давала на перевірку. Уявляєте, скільки треба було докласти зусиль, проявити творчість, щоб текст виявився і змістовним, і вишуканим, і грамотним. Борис відповідав такими же ніжними листівками.

Моя суб’єктивна думка, що цифровізація не в усьому йде на користь!

Відразу спадає на думку Мар’яна Савка.

Якось мало тепер листів…
Якось мало тепер тепла…
Якось ниє усе старе,
Незаструплене і живе.
І журба за ребро бере,
І сорочку на грудях рве…

Це дивовижно-ніжне листування тривало до останніх днів маминого життя. Крізь роки мене особливо зворушують ці лагідні, трепетні взаємини світлих людей. В них стільки делікатності, ласки. І хоч Борис і Надія не з’єдналися шлюбом (у кожного була своя сім’я), та почуття чистого юного кохання попри все пронесли крізь усе життя. Так, доля інколи складається, що люблячі люди не стають на рушник щастя. Та свої почуття бережуть.

Замислююсь, чи є зараз таке величне світле кохання? Мабуть, так. Світ вже тримається на любові! Та тривожить інше. Молодь надто загрубіла і розгубила ніжність, делікатність, трепетність, а ще лагідність, скромність, сором’язливість. У шалених життєвих ритмах, у галасі подій так важливо не забути людяність.

Мама відійшла у Засвіти ще у далекому 2003-му. Мабуть немає вже на світі і дяді Борі. Вірю, що їхні трепетні душі зустрілись і нарешті з’єдналися там на небесах. Кохання, як і вміння бути людиною, – мистецтво і скарб, ціну якого збагнути не кожному під силу.

Справжня любов дарує надію, освітлює життєвий шлях. дорожіть своїм коханням! Цінуйте його як найбільший дар!

Оксана ШЕСТАЛЮК

Волинські