Майстер новел з селянського життя, його душа і його правда

16 лютого 2026 р. 13:14

16 лютого 2026 р. 13:14

12 лютого минуло 155 років від дня народження Леся Мартовича, видатного українського письменника, громадського діяча та доктора права. Його твори, написані колоритною покутською говіркою, здобули йому славу майстра новели з селянського життя.

Лесь Мартович народився в селі Торговиця теперішнього Городенківського району Івано-Франківської області. Написав 27 оповідань про селянське життя. Перше – ”Не-читальник” – видане 1889-го в Чернівцях коштом Василя Стефаника.

“Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, – оповідав новеліст Василь Стефаник в автобіографії. – Та величезний талант Леся Мартовича просто паралізував мене, і я нікому не признавався, що я також письменник”. А в автобіографічній новелі “Серце” відгукується: “Мартович – мій хлоп’ячий сміх і смак генія”.

Вони потоваришували 1883 року під час навчання у Коломийській гімназії. Мартович походив із бідної селянської родини. Батьки Стефаника – також селяни, але порівняно заможніші. У перший день навчання дітлахи розсідаються по різних боках аудиторії. Багаті – ліворуч, бідні – праворуч. Коли заходив гарно одягнений хлопчина, “шляхтичі” одразу кликали його: “Запрошуємо пана до нашого товариства”. Але той пішов на протилежний бік. Підсів до Мартовича. Це й був Василь Стефаник.

Гімназисти вивчали польську мову, крім того німецьку, французьку, грецьку, латину, українську, географію, історію, філософію, релігію.

“Він був сином мужика-холупника, що на своє вдержання мусів дниська працювати на лані. Всі йому говорили: до гною хлопові, не до школи. А він таки держався тої школи. Ще в гімназії дістав сухоти”, – уривок з оповідання Мартовича “Нічний гість”. Очевидно, писав про себе.

Гаврило – синок багатія з Косова, постійно насміхався з Мартовича. Якось на нудній лекції з теології він заснув. Викладач розбудив малого і почав розпитувати: «То хто створив світ?»

Гаврило спросоння не розчув запитання.

- Пан питає, чи то ти розбив вікно? – підказує Мартович із задньої парти.

- Прошу отця, то не я, – виправдовується панок.

- Що? – реве учитель.

- Бігме, я цього не робив. Я, бігме, не знаю. Це на мене хтось набрехав. – у аудиторії знову сміх.

Студентів часто водили до сповіді. Свої гріхи писали на аркушах – щоб нічого не забути. Син ковбасника Славік Здрілий не встиг підготувати записку. Просить допомоги в Мартовича. «Я висповідаюся, а тоді віддам свій листок тобі» – обіцяє той.

Після спілкування зі священником дописав ще один пункт. «Списував. Глузував з однокласників. Курив. Обманював учителів. Їв у п’ятницю жирне, – зачитує Славік. А в кінці: – Украв нотес в отця-катехизіата». Нотес – блокнот, в який священник записував порушення гімназистів. Нещодавно той справді забув його в класі. Як не просив повернути, учні мовчали.

– Так то ти! – гнівається отець. – 40 разів “Отче наш” і 40 разів “Богородице Діво” відмолиш!

- Ні, ні, то не я, — починає виправдовуватися Славік.

- То ти ще й на сповіді смієш брехати? Ще по десятку раз відмолиш!

1898-го Лесь Мартович перебирається жити до Львова. Продовжує навчання в місцевому університеті, публікується в місцевих часописах. Працює помічником у юридичних конторах, читає у селах лекції про засоби підвищення врожайності. Таким чином добре знає психологію і проблеми селян. Товариші називають його “доктором хлопістики”.

Якось зустрічається з друзями у кав’ярні. Скоро прощається, бо наступного дня має їхати до Городка за 25 кілометрів, де у той час працює.
«Лесю, лишися, бо ввечері зійдеться велике товариство, – пропонує майбутній посол австрійського парламенту В’ячеслав Будзиновський.

- Маю грошей лиш стільки, що на білет до Городка.

– Зробім інтерес, – пропонує той. – Пиши оповідання. Посписуй усе те, що нам оповідаєш. Але пиши, як оповідаєш. Напиши щотижня одне оповіданнячко і дай мені. Я тих оповідань назбираю том, а “Видавнича спілка” видасть книжкою. Платить вона аж після надрукування книжки. Але на рахунок гонорару я тобі буду давати аванс зі своєї кишені. За кожне оповідання одного гульдена – цього достатньо на вечір у кав’ярні. Як мені пообіцяєш, що в суботу привезеш одне оповідання, то я тобі зараз дам гульден (історична назва золотої, а згодом срібної монети, яка карбувалася в Німеччині з XIV століття).

Мартович погоджується. Того ж вечора приносить перший текст.

«Знай, що маєш діло з письменником гоноровим. Уже нині даю тобі одне оповідання. Друге дістанеш на другу неділю». До кінця року з цих оповідань укладають його першу збірку.

У бібліотеці є книги Леся Мартовича і повість «Забобон» (1910 рік). У центрі – життя попівської родини Матчуків: старого панотця, його дружини – роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звищеної польсько-шляхетським вихованням, сина Славка. Цю попівську сім’ю доповнює зять Матчука – Радович – п’яниця і невіглас. Мета автора – показати благодать панотця, яка плила з усіх боків, це «благодать» паразита, якого ніщо в житті не цікавило. Одним вдалим порівнянням Мартович вказує на рису вдачі Радовича: «Як собака від утіхи відчуває непереможну потребу махати хвостом, так він відчував потребу махати язиком».

Серед жіночих образів повісті виписаний образ Галі, яка разом з чоловіком символізує гниле міщансько-попівське благополуччя. Закінчивши гімназію, Галя вийшла заміж за попа з достатком. Але навчання в польсько-німецьких школах сприяло відчуженню від усього народного життя. Автор досяг високої майстерності у відтворенні мови, якою користувалася Галя: «Там далеко приємніше, кажу вам «зупернє інни сьвят». І в цьому винна не лише Галя, а й ті обставини, що сформували її такою.

Головне, що письменник підводить думку, що селян захоплювали заклики до боротьби, до єднання, вони думали над тим, як позбутися панської «кормиги», як «повести своє життя, щоби переродитися на нових людей». Більша частина селянства робить висновок: «Ми всі ще невільники», «… пора нам скинути з себе невільництво».

Цікава ще й така історія з роду Мартовичів. Давно, березневого вечора 1850-х років селяни Торговиці верталися з міста додому. Дорогою побачили немовля, що плакало. Підібрали, відігріли. Чекали три тижні – може, хто по нього прийде. Тоді понесли до священника.

«Нині іменини Семена, то назвемо його Семеном, – сказав той. – А оскільки знайдено його в марцю, то хай буде Мартовичем».

Так з’явився на світ Семен Мартович – батько письменника Леся Мартовича. Ріс по чужих людях. Мав талант до письменності, тому його віддали в науку до отця. Став писарем у сільській управі, мав садок і пасіку. Одружився з донькою дрібного службовця. Виховували двох доньок.

«Йой, пане писарю, ідіть, там у вас таке народилося! – забігла до канцелярії місцева “всесвітня кума” Гапка Панчукова взимку 1871-го. – Та таке крикливе, що Господи!» «Хлопчик?» – підскочив Семен і хляпнув на гербову печатку велику пляму чорнилом. Але Гапка вже побігла далі селом розносити новину.
- Ех, якби син, – думав дорогою додому Семен. – Три спідниці уже в хаті є. З воріт почув писк – такий, що аж пес на ланцюгу гавкав на всю пельку. У хаті чекав новонароджений син. За кілька тижнів справили хрестини. За традицією до малюка піднесли срібну монету, хрестик і стару податкову книжку – бо іншої в хаті не було. Так і було, що дитя потягнулося до книги.

«Ех, не буде з нього ксьондза, – сказала повитуха. І купця теж. Якесь письменне буде. По вченій лінії піде».

Помер Лесь Мартович 16 січня 1916 року в селі Зубейки – тепер Жовківський район на Львівщині. Похований у сусідньому селі Монастирок. На похорон прийшли три священники, кілька селян і троє полонених солдатів. Тривала Перша світова війна, під час якої багато творів Леся Мартовича не збереглося і не побачило світу за часів життя.

Лесь Мартович – це не лише письменник, це – голос українського села, його душа і його правда. Девізом життя його було «Не для слави, а для людей». Своєю любов’ю до працьовитої людини, ненавистю до зла та несправедливості творчість письменника близька нам і нині.

Тетяна ГІЛЕВИЧ,
бібліотекарка бібліотеки-філії №2

Волинські