Зі стрільців у бойові медики

16 лютого 2026 р. 13:14

16 лютого 2026 р. 13:14

Волинянин Валентин Прокопчук — доброволець, учасник війни з села Губин Володимирського району. Починав службу стрільцем в 14-й механізованій бригаді, пізніше став старшим медиком роти в батальйоні безпілотних систем «Сапсан». З 2022 року воював у Бахмутському і Краматорському районах на Донеччині, Чугуївському і Куп’янському районах на Харківщині. Свою історію 44-річний волинянин розповів «Суспільному».

До повномасштабної фази війни Валентин Прокопчук працював будівельником. З його слів, зранку 24 лютого 2022 року прокинувся зі звісткою, що в країну вторглася країна-агресорка. Того ж дня о 12.00 чоловік вже стояв у черзі біля районного терцентру комплектування та соцпідтримки у селищі Локачі.

Після мобілізації до ЗСУ чоловік пройшов злагодження на полігоні у Володимирі. На початку травня командир повідомив про формування нового стрілецького батальйону у складі 40 людей, куди й потрапив Валентин Прокопчук, отримавши первинне військове звання “стрілець”.

“Далі було цікавіше, бо ми війну бачили лише по телевізору. Уявлення про війну в усіх було різне. Але зазвичай це були хлопці-добровольці, всі вмотивовані, були АТОвців і ті, хто строкової служби не проходив. Але запал був у хлопців такий: битися, битися і битися!” — пригадав військовий.

17 червня того ж року бійців направили на донецький напрямок, у місто Соледар. Потому – на Харківщину. У Харкові, зазначив волинянин, інструктори іноземного легіону провели для них навчання з надання домедичної допомоги в бойових умовах.

З його слів, це був курс тактичної медицини перед початком контрнаступу, аби навчити якомога більше бійців рятувати життя в критичній ситуації. Головним завданням військових 14-ї бригади під час контрнаступу була зачистка, розповів Валентин Прокопчук. Про повернення українського прапора у селище Чкаловське повідомляв у вересні 2022 року президент Зеленський.

“Мали буквально вести наступ на 1-2 села, максимум селище Чкаловське. Але воно так пішло… Пробили їхню лінію оборони, було багато різних бригад: 92 бригада “харківська”, 80 десантно-штурмова “львівська”. Нашим завданням піхоти стала зачистка. Решта бригад усе це пробивали. Основні бої вони вели”, – сказав військовий.

Після звільнення селища бійці 14-ї ОМБр продовжила маршрут і через поля дійшли до Вовчанського району Харківської області, де й закріпилися. Валентин Прокопчук каже: про те, що це був контрнаступ і досить вдалий, зрозуміли пізніше. Найбільше вразила волинянина щирість людей, котрі чекали на деокупацію свого краю.

“Кожен виконував свої завдання, і та щирість людей, яку бачив, у тих селах, де ми йшли, в пам’яті залишиться на все життя. Нас буквально розхоплювали по хатах, відчувалась щирість, повага, і це радувало. Були і колаборанти, але вони втекли з тими ж “руськими” хто на велосипедах, хто пішки, і вони у той момент розбиті були і розгублені”, – пригадав боєць.

Після тижня у селі Кирилівка Харківської області колона військовослужбовців волинської бригади за наказом командира вирушила на Донеччину.
“Коли побачили стелу “Донецька область”, де всі люблять фотографуватися, зрозуміли Донбас — це трошки інше. Там є різні люди, але інша атмосфера. Бо ми там надивилися різне – ждуни реальні, які не боялися відкрито так себе вести”, — говорить волинянин.

У Бахмуті бійці вели бої з “вагнерівцями”. Зі слів волинянина, “вагнерівці” не боялися, поводились агресивно і надто впевнено, не заважаючи на загрози. Серед мирного населення Валентин Прокопчук зустрічав у Донецькій області, не лише “ждунів”, а багато добрих людей, знайомство з якими запам’яталося позитивно.

“У самому Соледарі робили запасну позицію і дві сестри й один чоловік приходили, годували нас. Були обстріли з гвинтокрила, біля наших позицій прилітало, то вони прибігли і переймалися, чи ми живі залишились. Електроенергії не було, але вони нам варили компот, готували котлети”, — пригадав захисник.

1 листопада 2022 року рота, у складі якої Валентин Прокопчук виконував завдання, вирушила звільняти чотири села Харківської області. Становище там, з його слів, було складне. Вперше боєць, маючи знання тактичної медицини, рятував життя побратиму.

“Була підбита БМП і вони ще долетіли до нашого окопу. Перше, що я почув: “Медика, медика!” Не довго думаючи, хоча й не був на посаді медика, тільки три дні курсів закінчив, зголосився: “Я – медик!” Тоді зрозумів, що це більш-менш моє, що зможу це все робити”, — говорить воїн.

Після цього випадку Валентин Прокопчук просив про переведення в медичний пункт. Перші два тижні виконував завдання як водій. Потім за наказом командира поїхав на курси підготовки бойових медиків у навчальний центр Збройних сил України “Десна”.

“Була хороша програма… “Мотолига” медична круждяє лісом, а ти мусиш поставити катетер у тих умовах. Навіть такі були навчання…” – пригадує боєць.

Умови роботи для бойового медика були непростими. Головне завдання, розповів Валентин, – довезти пораненого живим до стабілізаційного пункту.
“В нас був “Течик”, жарко – не жарко, темнота, з ліхтариком ти повинен все встигати і довезти. Знеболювальні колов, маніпуляції робив. Ну а стабілізаційний пункт – це медики-боги!” – додав захисник.

Під час евакуації поранених 20 серпня 2023 року на куп’янському напрямку внаслідок падіння снаряда волинянин отримав дві акубаротравми та важке поранення.

“Я найближче був, від удару винесло всі вікна. Спочатку не зрозумів, що діється: кров текла, осколки врізалися у ногу, в руку. Казав командир Вольдемар, що я його прикрив”, – пригадав військовий.

Постійна напружена ситуація навколо, контузія, поранення, відсутність сну дали про себе знати: психічний стан після поранення, каже Валентин Прокопчук, змінився.

“Медики знають – ми про себе не думаємо. Ти вискочив, домовились, щоб була евакуація, хапаєш людину, бо це чийсь батько, брат, син – мусиш боротися за його життя” – каже військовослужбовець.

Валентина Прокопчука на його військовому шляху підтримувала й підтримує дружина Ірина. Жінка розповіла, що пишається чоловіком, який врятував життя багатьох військових. Вдома Ірина чоловіка годує його улюбленими стравами: варениками, дерунами, борщем і солодким.

“Я його балую постійно щось печу. Хлібчик домашній теж весь час печу свій. Хто на війні був, той знає ціну хліба. Там хлопці називають “хлібчик”, — зазначила Ірина.

Вдома займатися господарством Валентин Прокопчук тривалий час не може: німіє рука та нога. Неподалік свого будинку він підняв “бригадний” прапор.

“Зробив це спеціально, щоб хлопці, які воювали у 14-й ОМБр знали: тут свій, вони можуть сюди в будь-який час приїхати. Посидимо, згадаємо побратимів, наших загиблих, всіх воїнів, які воювали у бригаді”, – каже ветеран.

Нині чоловік отримує на місяць 18 тисяч гривень пенсії, живе в селі, де поруч ставок, альтанка, ліс, а також їздить до своїх побратимів на схід.

Волинські