Вуса для поцілунків. Історія на вечір

26 лютого 2026 р. 22:23

26 лютого 2026 р. 22:23

Великі історії починаються з простих слів. Можливо, саме сьогодні хтось усміхнеться незнайомцю. Або наважиться запросити незнайомку на каву.

Того ранку Луцьк прокинувся в срібному інеї. Мороз не лютував, але кусався – тихо й наполегливо, мов пес, що грайливо хапає за поли пальта. Проспект Президента Грушевського тільки починав наповнюватися рухом: маршрутки сонно видихали клуби пари, двірники кресали лопатами по снігу, а перші перехожі поспішали в своїх справах, ховаючи обличчя в шарфи

Двері аптеки дзенькнули, впускаючи всередину холод разом із вусатим чоловіком років шістдесяти. Він був високий, трохи сутулий, у темному пальті, яке пам’ятало ще кращі зими, але виглядало охайно. Його густі сиві вуса ніби теж припорошив іній.

Чоловік нерішуче переступив поріг, розтер змерзлі долоні й підійшов до віконечка.

– Скажіть, будь ласка, у вас є крем для губ? Бо геть потріскалися.

Аптекарка підвела очі. Їй було трохи за п’ятдесят, але в погляді жевріла жвавість, яка не піддається вікові.

Вона усміхнулася – не службово, а по-людськи.

– То з ким ви так цілувалися на морозі? – підморгнула.

Чоловік ніяково поправив рукавички.

– Та якби-то…

Вона ледь нахилила голову, розглядаючи його уважніше.

– Такі губи треба ще виціловувати… та ще й із вусами.

Він раптом засміявся – тихо, трохи хрипко, наче давно не давав волі сміху.

– Колись казали… А тепер уже нікому.

Аптекарка дістала коробочку з кремом, але руки не поспішала прибирати.

– Невже зовсім нікому?

Чоловік на мить замовк. За вікном дзенькнув тролейбус, і цей звук ніби повернув його з думок.

– Дружина моя казала, – нарешті мовив він. – Дуже сміялася з тих вусів. Просила зголити, а потім забороняла – казала, що без них я «як чужий».

– І де ж вона тепер? – тихіше запитала аптекарка.

– Уже сім років, як на небі.

Між ними зависла коротка тиша – не незручна, а тепла, як долоня на плечі.

– Пробачте…

– Та нічого. Життя ж… воно таке.

Він дістав гаманець, але жінка раптом сказала:

– А знаєте що? Крем – це добре. Але губи лікує не він.

– А що ж тоді?

– Поцілунки, – усміхнулася вона.

Він похитав головою.

– Для цього треба двоє.

– Іноді достатньо просто перестати думати, що вже пізно.

Чоловік уважно подивився на неї – так, ніби щойно побачив.

– Ви завжди так говорите з покупцями?

– Лише з тими, хто заходить із зимою в очах.

Він усміхнувся.

– То я аж настільки зимовий?

– Швидше… трохи самотній.

Він не став заперечувати.

Розрахувавшись, уже хотів іти, але біля дверей зупинився. Наче щось утримало.

Він повернувся.

– Скажіть… а як вас звати?

– Оксана.

– А я – Микола.

Він помовчав секунду, зібрався з духом і, трохи знітившись, сказав:

– Пані Оксано… а що ви робите сьогодні після роботи?

Запитання прозвучало просто, без натяку на зухвалість – радше обережно, як стук у зачинені двері.

Вона навіть трохи розгубилася.

– Після роботи?.. Та нічого особливого.

– Тоді… може, дозволите запросити вас на каву? Не зараз – увечері, коли місто засвітить ліхтарі.

Вона відчула, як у грудях щось ледь помітно здригнулося – ніби там давно не торкалися струн.

– Ви всіх аптекарок так запрошуєте? – спробувала пожартувати.

– Ні. Лише тих, у кого теплі очі.

Вона опустила погляд, щоб сховати усмішку.

– І де ж та кава буде?

– Є одна маленька кав’ярня через дорогу. Там завжди пахне корицею. Я інколи проходжу повз і думаю, що колись зайду… але самому якось не випадало.

Вона на мить уявила той вечір: жовте світло вікон, гарячі чашки, спокійну розмову без поспіху. І раптом зрозуміла, що їй цього хочеться.

– О котрій? – тихо спитала.

А знаєте що? Крем – це добре. Але губи лікує не він.

Обличчя Миколи світлішало просто на очах.

– Скажімо… о шостій?

– Я закінчую о пів на шосту.

– Тоді я чекатиму. Біля входу.

Вона кивнула.

– Домовились.

Він уже взявся за ручку дверей, але знову озирнувся.

– Знаєте… здається, цей крем мені вже допоміг.

– Як? Ви ж іще його не відкривали?

– То нічого… Іноді губи тріскаються не від морозу.

– А від чого ж?

Він усміхнувся – по-хлопчачому.

– Від мовчання.

Коли двері зачинилися, холод більше не прорвався до аптеки. А може, просто Оксані стало тепліше.

Весь день вона ловила себе на тому, що частіше дивиться на годинник. І що усміхається людям без причини. І навіть колеги зауважили:

– Ти сьогодні якась інакша.

Вона лише знизила плечима.

А надвечір, коли місто почало запалювати ліхтарі, Оксана раптом подумала: як дивно влаштоване життя – іноді воно роками мовчить, а іноді змінюється від одного простого запитання: «А що ви робите сьогодні після роботи?».

І, виходячи з аптеки, вона вже знала – ця кава буде не просто кавою. Можливо, це буде початок весни. Навіть якщо надворі ще зима.

Зореслав СТОЖАР.

Волинські