На честь загиблого сина-Героя волинянка посадила сквер

28 лютого 2026 р. 20:27

28 лютого 2026 р. 20:27

Євген Марчук служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді.

Перед своїм останнім виходом на «нуль» захисник Євген Марчук зізнався другу-священнику: «Я в такому місці, звідки, напевно, не вийду...»

– Ці слова я почула в день похорону сина – від священника із Камінь-Каширщини Анатолія Базаки, котрий був другом Жені, – каже мама захисника-Героя Євгена Марчука – Ніна Євгенівна. – Отець Анатолій – останній, з ким розмовляв син напередодні бою, в якому загинув (усім нам, рідним, він, як правило, завжди говорив: «У мене все добре»). Це був його третій вихід на «нуль»

«Я думала, що син стане священником»

Рідне село, в якому Євген народився й виріс, – Угринів, що на Горохівщині. Й мама його, Ніна Марчук, саме про ці витоки життя й говорила насамперед, бо ж недарма кажуть, що все починається з дитинства.

– Ріс Женя, як і всі його ровесники. З самого малку був добрим хлопчиком, мав багато друзів. Із третього класу прислужував у місцевому храмі. Вчився добре. Закінчивши школу, вступив у духовну семінарію. Але в 2005 році, провчившись два курси, покинув цей навчальний заклад. Щоб мене не засмучувати, бо ж тішилася його вибором святенницького шляху, сказав спочатку сестрі Лізі: «Я там не буду», додавши до цього: «Якщо мама захоче, то я закінчу навчання, але священником не стану». Коли, врешті-решт, я дізналася про несподіване рішення Жені, то, по правді, трохи засмутилася. Але це був вибір сина, який я завжди поважала (знала, що необдуманих кроків він не робив), й того разу прийняла.

А далі Євген навчався у ВДУ імені Лесі Українки, обравши спеціальність «релігієзнавство і філософія». Все одно не відійшовши далеко від того, що вивчав у духовній семінарії. Уже з дипломом цього вишу прийшов у тодішню Горохівську райдержадміністрацію – працював соціальним фахівцем. А паралельно вступив на правничий факультет, бо, маючи особливе почуття обов’язку, відповідальності, говорив: «Щоб працювати з людьми й приймати правильні рішення, потрібно мати юридичну освіту».

А ще, як пригадує Ніна Марчук, син із дитинства, юності був затятим футболістом, тож почав тренувати 6 – 7-річних хлопчиків. Зараз його вихованці грають у команді Городищенської громади (з 2020-го, після реформи децентралізації, Угринів належить до цієї громади Луцького району). І три роки підряд проводяться футбольні турніри пам’яті земляка – Євгена Марчука. Кожного разу цей турнір закінчується, власне, хвилюючими моментами для його двох синів – Давида та Захарія. Зокрема, в 2023-му, коли у товариському футбольному поєдинку зустрілися ФК «Легіон» (Городище) й ветерани ФК «Волинь» (Угринів), гравцем якого був свого часу і Євген, то Кубок чемпіона дістався їм – дітям захисника-Героя, які забили «Гол для тата».

«Поїду в Угринів – може, доленька моя там десь ходить»

У матері Євгена Марчука теплий спогад про те, як її син закохався, одружився:

– Його обраниця Оксана – родом із селища Ратне. Додому – далеко, то вона із сестрою мого зятя, з якою вчилася разом у Луцькому медколеджі, їхала в Угринів. Сваха моя якось каже Євгенові: «Женю, до мене такі гарні дівчата приїжджають – ти б прийшов – може, наречену свою знайдеш». Так і було. Вподобав син нашу Оксаночку. Згодом вона розповідала, що перед такими поїздками говорила: «Поїду в Угринів – може, доленька моя там десь ходить». Так і сталося, що тут знайшлася її доленька.

У 2013 році вони одружилися. Молода сім’я винаймала квартиру в Луцьку. Євген залишив роботу в соціальній службі й пішов в будівельну бригаду свого хресного, бо «там можна було заробити». Ніна Євгенівна вертається спогадом до цих літ:

Ховатися чи втікати не буду, бо як моїм дітям жити потім з такою думкою, що батько втікав від свого обов’язку захищати Україну?

– Женю мучило одне: «Мені хата потрібна». Він сказав, що з мамою повинна бути дочка (так у нас і є – Ліза живе зі мною), «а я собі місце знайду». А якщо так говорив, то слова дотримувався. Руки мав золоті, все вмів робити. Тож у селі Озерце, яке неподалік Луцька, купив стареньку хату, розвалив її й почав будувати новий дім. Самотужки зводив його, бо, вважав, що так йому ніхто не зробить, як він сам. Хлопці з фірми, де працював, допомагали тільки будинок накрити. Як вся чорнова робота була виконана й облаштовано найнеобхідніші для проживання приміщення, перевіз сюди Оксану з синами – старшим Давидом та ще зовсім маленьким Захарчиком (якийсь час, поки йшло будівництво, вона з дітьми жила в батьків, у Ратному).

А от викінчити дім, який зводив із турботою про свою сім’ю, Євген Марчук уже не встиг. Почалася повномасштабна війна. Оскільки Озерце – неподалік Луцька, то, вибухи від ракетних ударів, завданих ворогом 24 лютого по аеродрому, тут добре було чути. Хтось тоді з малими дітьми поспішав до кордону з Польщею – Євген Марчук повіз свою сім’ю в рідний Угринів. Але буквально через тиждень, за словами Ніни Євгенівни, вона провела дітей, онуків назад у їхнє Озерце.

«Значить настав час мені сповідувати свою Голгофу»

До жовтня все було без змін. Євген працював, а у вихідний старався приїхати в Угринів – до своїх сомиків навідатися (рибу розводив у ставку його старший брат, Микола, котрий на той час був за кордоном).

– 15 чи 16 жовтня Жені в дорозі вручили повістку, – каже Ніна Євгенівна. – Але про це я дізналася найперше від тих угринівських хлопців, які теж отримали повістки, бо Женя спочатку до своїх сомиків («як вони?») побіг. Тож коли син прийшов додому, а про повістку – ні слова, щоб мене не тривожити, то я до нього сама з питанням: «А ти не хочеш нічого мені сказати?». І тоді вже признався. На моє: «Що ж то буде?», – відповів: «У понеділок іду у військкомат». Я далі веду про своє, що батько такий недужий (чоловік переніс три інсульти й помер через півтора року після загибелі сина, коли вже й не чіплявся за життя). І тоді син говорить мені такі слова: «Коли Господь ішов на Голгофу, то він знав куди йде, які страждання його чекають. Значить настав час мені сповідувати свою Голгофу. Ховатися чи втікати не буду, бо як моїм дітям жити потім з такою думкою, що батько втікав від свого обов’язку захищати Україну?».

30 жовтня Євген одержав вже таку повістку, в якій ішлося, що треба з’явитися у військкомат із речами. Дочка заспокоювала матір: «Хлопців кличуть, але ще, буває, додому відпускають, – може, й Женя вернеться?». Але цього не сталося. Після мобілізації Євгена Марчука відправили в Житомир.

– А 30 листопада, – пригадує жінка, – нам дали годину побачення з ним. Поїхали я, Оксана зі старшим сином, Давидом, племінниця моя. Боже, така довга дорога, а година того побачення минула, як мить! Я з племінницею в сторону відступили, бо ж бачу, що Євген з Оксаною хочуть поговорити. І малий – біля них. Дивлюсь на це і ховаюсь, щоб син не бачив, як я плачу. Вже як у машину сіли й вирушили додому, то дала волю сльозам. Ще до Луцька ми не доїхали, як Женя написав есемеску, що вночі їх відправляють на Мар’їнку.

2-го грудня Євген Марчук і ще шість хлопців, з якими проходив навчання, були вже на Донеччині. За словами матері, у військкоматі синові казали, що він може тільки діловодом бути, а став стрільцем десантно-штурмового взводу – служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Як знали рідні з коротких телефонних розмов, повідомлень, жили в якійсь розбитій будівлі, Євген грубку робив («бо ж усе вмів»), щоб можна було води нагріти, взуття посушити. А потім почалися виходи на «нуль». Перший, другий раз – повертався, а третій, що припав на 1 січня 2023-го, – став для нього останнім.

– Напередодні, 31 грудня, син подзвонив, – пригадує мама бійця. – Не тільки нам, а й усім, навіть тим, із ким багато часу не спілкувався. І остання розмова була зі священником Анатолієм Бузакою, якому Женя сказав: «Я в такому місці, звідки, напевно, не вийду...». Ці слова я почула від отця Анатолія, котрий був другом Жені, в день похорону сина. А ще в тій останній розмові син сказав таке: «Я тебе про одне проситиму: як будеш у Луцьку, то ніколи не минай хати в Озерці, де моя Оксана й мої синочки». А ще додав: «А всім своїм говоритиму так (знайду в собі сили), щоб вони не здогадувалися, де я і яка тут ситуація». Від Жені справді, як правило, ми чули незмінне: «У мене все добре!». І коли з сестрою Лізою говорив по телефону 31 грудня, то спитав, як вона зустрічає Новий рік. На її слова: «Щось не до свята» прислав фото, на якому хлопці – за столом, Женя – на першому плані, руку підняв, вітаючи так. 1-го січня син розмовляв тільки з Оксаною й дітьми. Скинув світлину з коротким підписом: «Оксаночко, я вже іду...». А ще сказав: «Я нотатки вів, але не знаю, як буде далі, чим писатиму, як вернуся, – заряд у ручці закінчився». На жаль, не повернувся.

Життя Євгена Марчука обірвалося 4 січня – менше як через місяць, 31-го, йому б виповнилося 35 років. Коли дружина набрала номер телефону побратима із Львівщини, то він сказав: «Оксаночко, сталося найстрашніше». Їй ще не хотілося вірити, що те «найстрашніше» – це загибель. Думалося, може, тільки поранення, й Євген житиме. Та коли перепитала, то та крапля надії пропала, бо почула: «Ні, його нема».

«Для мене Женя був усім – і коханим, і другом, і мотиватором, підтримкою»

– Офіційне сповіщення про загибель сина ми одержали аж 9 січня, коли вже знали від побратима Колі, який все нам розповів, – каже мама Євгена Марчука. – Похоронили Женю в селі Озерце. То було прохання Оксани, яка сказала: «Ми з Озерця нікуди не поїдемо – будемо з синами в своїй хаті і хочемо, щоб Євген був із нами». Я не могла заперечувати, наполягати на тому, щоб його могила була в рідному селі. І старший син мене заспокоїв: «Мамо, земля – всюди однакова», і дочка це підтримала.

Як висловилася сама Ніна Євгенівна, у неї та дружини сина – чудові стосунки. Жінка додала:

– Хоч чула, що в деяких родинах буває зовсім по-іншому... У нас все добре. Я часто їжджу в Озерце, на могилу сина, й щоразу зустрічаюся з його сім’єю – дружиною Жені, його синами – своїми онуками.

До речі, ми поспілкувалися по телефону і з Оксаною Марчук, і я почула від неї, яким чоловіком, татом, людиною був Євген:

– Женя – люблячий, турботливий чоловік. З ним було спокійно й затишно. Він – чудовий господар, все вмів робити. Завжди допомагав мені і по дому, і з дітьми. Для мене він був усім – і коханим, і другом, і мотиватором, і підтримкою. Татком був теж чудовим, дуже люблячим. Тішився своїми хлопчиками. Завжди знаходив час для них, попри те, що часто приходив з роботи втомлений. Хотів багато чого їх навчити. Старшого сина залучав до спільної роботи. Мені здається, що таких людей більше немає. Женя був чесним і справедливим, добрим і безвідмовним. Завжди йшов на допомогу. Був світлим і позитивним. А ще – не по роках мудрим, навіть старші дослухалися до його порад. З кожним міг знайти спільну мову. Був дуже працьовитий. Мріяв про власний дім, і він у нас з’явився. Мріяв про власну справу, та не судилося – не встиг… Мені дуже пощастило, що такий чоловік був у моєму житті, а тепер – у моєму серці. І вдячна Богу, що послав нам синочків – його продовження.

...А ось Ніна Марчук – мама загиблого захисника-Героя (жінка за фахом – вчитель початкових класів, котра нині на пенсії) зініціювала ще й таке своєрідне продовження життєвого шляху свого сина: торік навесні в Угринові було закладено сквер як увічнення його пам’яті:

– Мозок ніби й сприймає, що Жені нема, а в серці він назавжди залишається. От я і подумала: «Нехай син живе в природі». Мою ідею підтримали діти, невістка. І, звичайно, була підтримка з боку директора місцевого приватного підприємства Андрія Турака, Городищенської громади. Землю для скверу громада виділила в центрі села Угринів. З 2024 року йшла підготовка. Був розроблений ландшафт­ний дизайн. А торік перед Великоднем ми заклали сквер. Посадили 34 дерева – стільки літ прожив Женя, а ще – чимало різних багаторічних квітів. Садити було важко – на допомогу прийшли односельці (фінансове питання я на себе взяла).

…Ніна Євгенівна вже подумки уявляє, як навесні тут зазеленіє й розцвіте.

Тоді й буде офіційне відкриття скверу. Сюди вже й минулого літа приходили діти і влаштовували тут фотосесії, а тим більше сквер вабитиме із часом, коли деревця, квіти окріпнуть й постануть у всій красі. І все це з Небес, як думає Ніна Євгенівна, бачить її Женя.

Волинські