Журналіст з Волині про 4 роки нашої незламності

01 березня 2026 р. 13:09

01 березня 2026 р. 13:09

Слава Україні! Героям слава! Смерть москалям! Фото: ukr.media.

Близько 3:40 ночі чотири роки тому на вкраїнську територію вдерлися російські танкові колони, а перед світанком прилетіли зграї ракет, у тому й числі, й на нашу Волинь. Луцьк і навколишні села цього четвергового ранку здригнулися від глухих потужних шести вибухів: атакували військовий аеродром

…Вчора розпочався уже п’ятий рік найбільшої за всю історію на вкраїнських землях нової війни. Бо до того були інші. Тільки в минулому столітті – дві: на самому його початку – Перша світова, а ще за чверть віку, у 1939-му, вони вдруге насунули на нас.

Не минуло й семи десятиліть і знову московський чобіт переступив кордони незалежної держави. 48 місяців на Сході точаться жорстокі кровопролитні бої, які кожної доби забирають життя наших захисників. Загарбники дощенту зруйнували сотні міст і сіл, змусили мільйони людей покинути рідні домівки, рятуючи свої життя…

«Ой не тішся, лютий враже, що ми бій програли», – співали колись наші діди й прадіди, надихаючись на боротьбу з московитами. Бо в усі часи були готові покласти душу й тіло за нашу свободу.

Через ті минулі й позаминулі війни не тільки я, а й більшість українців, не пам’ятають своїх славних дідів-прадідів, які не повернулися з фронтових доріг. У світлицях вони споглядають на нас, своїх онуків, із пожовтілих світлин у військових строях: хтось був січовим стрільцем, хтось – у Війську Польському. Фотографії повстанців трималися під забороною.

Настала грізна пора, коли уже їхнім нащадкам доводиться захищати свій рід, свій край, свою Україну. П’ятеро моїх племінників, як і десятки тисяч їхніх однолітків, не стали ховатися за спини батьків чи по закордонах, не відкуповувалися, а пішли на війну. Про двох із них поки що достеменно нічого не знаємо – пропали безвісти. Жевріє тільки надія.

Так само прийшла в ці лютневі дні страшна звістка і в сім’ю нашого колеги – директора Кортеліського краєзнавчого музею Миколи Андроновича Михалевича: на Сході поліг його син Валерій, який став на захист України ще 2014-го року.

Прийшла в ці лютневі дні страшна звістка і в сім’ю нашого колеги – директора Кортеліського краєзнавчого музею Миколи Андроновича Михалевича: на Сході поліг його син Валерій, який став на захист України ще 2014-го року.

…Щотижня на Волинь повертаються в домовинах герої, які пожертвували своїми життями за те, щоб нас, мирних людей, не повивозили в далекі сибіри, не виселили з рідних осель, як це чинять на окупованих Півдні, Запоріжжі, Донбасі.

Наші захисники ідуть в бій не для того, щоб у тилу поводилися, як кому забагнеться, щоб не обминали увагою і підтримкою солдатські родини… Є багато неуваги з боку влади. Але й це, будемо сподіватися, триватиме до пори до часу, а не вічно. Як і війна! Доки ж вона ще буде? Коли ж нарешті закінчиться це страшне пекло? Запитуємо в себе щодня, щогодини, щомиті…

Й нерідко віримо якимось самозваним провидцям, які, спекулюючи на наших із вами сподіваннях, збирають собі вподобайки для самовдоволення, залишаючи багатьох розчуленими, зневіреними. Вірити треба не тим, хто обіцяє, що завтра війни вже не буде. Вірити потрібно собі і найперше тим, хто – на передовій.

Запитайте у фронтовиків і вони вам скажуть правду. Штаб-сержант Євген Передніченко в неділю в ранковому ефірі на «Українському радіо» на запитання, чи ще довго українцям доведеться воювати, наголосив, що ми повинні витримати, не втратити віру й бути з нашими мужніми захисниками до кінця.

Ніхто в цілому світі не знає, коли закінчиться нинішня російсько-українська війна. Це просто неможливо передбачити. Й кожен свідомий українець переконаний, що прогнози викликають у нас більше розчарування, ніж надії. Раджу, найкраще за все довіритися пророчим словам нашого Великого Кобзаря з його поеми «Кавказ»: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Ці рядки, як ніщо інше, мають надихати нас і далі боротися за свободу, не опускати й, тим паче, не піднімати рук.

Сьогодні, як і кожен день із початку цієї війни, я лютий до нестями до ненависних окупантів. І ще не менше до тих, хто оселився на цій Богом даній нам, українцям, землі, й сьогодні прислужує або готовий прислужувати ординцям.

Михайло ЛАПКІВ , член Національної спілки журналістів України.

Зараз також читають: Волинянка, яка виграла гроші: «Сусідка казала: ніхто тобі грошей  не дасть, а тепер я похвалюся!» .

Волинські