Слово, що стало зброєю: від Лесі до Криму

01 березня 2026 р. 13:31

01 березня 2026 р. 13:31

Наприкінці лютого календар дихає особливою напругою та величчю. 24 лютого – чотири роки, як росія розпочала повномасштабне вторгнення на всій території України. 25 лютого – 155 річниця від дня народження Лесі Українки. 26 лютого – День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. 12 років від початку спротиву окупації Криму та початку війни, яку розв’язала росія проти України.

Бібліотека поповнилася свіжими виданнями від Інституту Української Книги на будь-який смак: від середньовіччя до історій незламного народу. Гортаючи сторінки нових надходжень, хочеться зупинитися на нових книгах, які мають для нас особливе значення саме зараз.

Світлана Галюта «Війна з мого вікна» (2025). Авторка з 90-річною матір’ю опинилась у окупованому Ма- карові, як журналістка, вона написала документальні свідчення, які взяли в роботу слідчі органи. Це задокументовані відчуття людини, чий світ розлетівся на друзки в один ранок. Книга написана у формі нотаток, які авторка почала вести з перших днів повномасштабної війни. Світлана Галюта фіксує не тільки хронологію подій, а й емоції: від заціпеніння та страху до люті й неймовірну гордість за свій народ. «Війна навчила нас жити одним днем, але кожна хвилина цього дня тепер важить цілу вічність». «Моє вікно більше не показує мені світанки. Воно показує мені тривогу, загорнуту в сірий дим». «Найстрашніше – це не звук сирени, а тиша, яка настає після неї. Вона ніби запитує: “Хто наступний?”».

На початку війни, коли російські війська намагались взяти Київ «за три дні», у невеличкому Макарові тривала боротьба. Окупанти зайшли у населений пункт і почали свою криваву роботу. Книга про те, як один на один Світлана була в самому пеклі страшних дій російських нелюдів. Як стала свідком жорстоких вбивств своїх сусідів, розстрілів макарівців з танків та бетеєрів, про бомби по центру міста. Як варвари мародерили, з кожного господарства вивозили вантажівками майно українців, а маленькі буряти, як таргани з усіх щілин тягли навантажені тачки, з яких випадали дитячі іграшки і жіночі трусики. Це книга про те, що ти бачиш і не віриш, що це насправді, що це не сон.

У заповіднику, що був неподалік будинку Світлани, вони постріляють всіх коней, косуль і «зжеруть» місцевого алабая. Про це книга і ще про
багато жахіть. «Але настане ранок, коли ця бомжацька братія буде тікати на танках, обвішаними тюками чужого добра. Через 33 доби настане тиша. Авторка відкриє вікно, вдихне повітря в якому ще стоїть сморід смерті та цього вже не помічаєш, але ж в твоєму дворі, на згорілому паркані сидів павич. Здалося, що він яскравіший за всі веселки світу. Дивлячись на це чудо, гадала, що в мене поїхала криша. Але птиця встала, підійшла до мене ближче, я оговталась, побігла за пшеницею. Він поїв і спокійно пішов з двору. Він йшов і все життя оживало, він йшов і все чорне освітлювалось, він ішов і життя поверталося».

Нині, коли війна триває, ми продовжуємо відкривати Крим для себе через літературу. Крим – це не лише політика, а передусім долі людей, які чекають на повернення додому. Для Лесі Українки Крим не був тільки санаторієм – він був її «другою батьківщиною», місцем, де лікувала тіло, але гартувала дух, де писала шедеври і де її серце билося в унісон із шумом Чорного моря. Все життя Лесі було спротивом – хворобі, обставинам та імперському тиску. У бібліотеці розгорнуто велику книжкову експозицію «У вінок шани Лесі Українки», яка запрошує читачів пройти життєвими стежками поетеси, пов’язаних з Волинню та заново відкрити для себе її всесвіт .

Розпочинаємо знайомство з дослідження Євгенії Кононенко «Леся Українка. Драма усвідомлення Тіні» . Життя та творчість поетеси досі залишаються для багатьох terraincognita. Авторка книги пропонує нам розгледіти реальну жінку Ларису Косач. Євгенія дослідила конфлікт між свідомим «Я» Лесі Українки та несвідомим «Тінню». Вона використовує юнгіанський психоаналіз для переосмислення образів у творчості Лесі, зокрема висвітлюючи її невдоволення власною творчістю.

«Безжалісна музо, куди ти мене завела? Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя? Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною? Ти квітами серця мого дорогу собі устелила…» (з вірша «Ave regina!» (1896), який аналізує авторка).

Книга переосмислює класичний образ поетеси, фокусуючись на її пе- реживаннях та складних стосунках із власною «Тінню». Перед вічністю поет звітує текстами, а не біографічними фактами, які іноді неможливо встановити. Ця праця доводить: Леся – жива і буде вічно жити, вона продовжує творити нас сьогодні. Але чи був би цей злет Лесі Українки можливим без міцного коріння? Неможливо збагнути доньку, не пізнавши матір.

Книга – Олени Волинської «Мармурова жінка. Повість про Олену Пчілку» (2025) – це розповідь про «залізну леді» українського
відродження, яка тримала на своїх плечах не лише родину, а й цілу культуру. Книга про життя і творчість Олени Пчілки від дитячих років до останніх днів життя.

«Мармурова жінка» – це спроба по- вернути голос людині, що мала силу бути українкою тоді, коли це було небезпечно. Це книжка про пам’ять, спротив, жіночу силу й вогонь слова, який не згасає. «Вона була як той мармур – зовні холодна й непохитна, а всередині – сповнена вогню, що випікав нову націю». Пчілка не тільки дала життя Лесі, вона дала їй право бути українкою у світі, де це право намагалися стерти. Саме Олена Пчілка колись везла юну Лесю до Криму, сподіваючись на чудодійне сонце. Крим став для поетеси місцем сили, і цей зв’язок із півостровом крізь десятиліття веде нас до сучасних авторів.

Про нерозривний зв’язок півострова з материковою Україною розповідають книжки: «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ-ХХІ ст.», «Лара» – триквел до роману «Клавка» Марини Гримич. У цих книгах ви знайдете сюжети боротьби кримських татар за право жити і працювати на власній батьківщині.

Завершуємо добірку книгою Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» (2025). Цей роман називають «кримським текстом, якого нам бракувало». Книга охоплює період від 1990-х до анексії 2014 року, показуючи, як поступово, крок за кроком, росія намагалася поглинути життя півострова. Над романом письменниця пра- цювала понад 10 років. Для цього авторка кілька разів приїжджала на Кримський півострів, вивчала його багатовікову історію, жила в кримськотатарських сім’ях, вивчала їхню мову, культуру.

Ця книга, за оцінками літературознавців, – психологічний аналіз світу людей, відтворення фольклору та мови, текст етнографічний, історичний, оскільки авторка викладає і любовні переживання героїв…» Читаючи книгу Левкової, кожен кримчанин ще раз переживе всі трагедії, сподівання, надії та розчарування останніх 20 років, особливо якщо життя так повернулося, що зараз читач-кримчанин перебуває не в Криму, але все пам’ятає, багато в чому брав участь, усе ще болить і тривожить його душу.

Одна героїня роману, студентка, обурюється: «Кримськотатарська література… хіба вони мають літературу? А якщо і є, то все про депортацію». Вона була розчарована, коли їй сказали, що кримські татари мали високу літературу вже тоді, коли й Москви ще не було і що багато ханів були видатними поетами, але усвідомити це вона не може і не хоче.

У суперечці про Булгакова, наприклад, один із героїв наводить великий аргумент. Для того, щоб був їхній Булгаков, росії довелося знищити у Сандармосі понад 1000 видатних і перспективних діячів української культури, які могли скласти йому конкуренцію. Де б був їхній Булгаков, якби всі вони вижили і творили? У книзі багато географічних порівнянь, як, наприклад, Москви та Києва, Севастополя та Бахчисарая, Сімферополя та Джанкоя. Письменниця, як і кримчани, часто пише не «Сімферополь», а «Сімфік», не «Севастополь», а «Севас», не «Бахчисарай», а «Бахчик».

Описані особливості національних кримських кухонь. Кримська кухня трактується письменницею як «форма спротиву за неможливості інших його форм». У книзі дуже детально описані кримськотатарські традиції при проведенні «нікях», тобто сватання і кримськотатарського весілля. Також, згадується, як кримчани сприймали епоху Ющенка, коли «епоха» стала «часом ошуканих надій». Розповідається про трагедію правління Януковича. У книзі є опис київського Майдану, а також розповідь про Майдан та Антимайдан у Криму, про пам’ятники леніну. У книзі дається докладний опис мітингу 26 лютого. Головна героїня книги Оксана Утаєва, етнічна росіянка, онука підполковника НКВС, у результаті спостереження всіх катаклізмів у Криму, стає українкою за духом. Вона дуже любить Крим, але
не сприймає півострів і політичний режим такими, якими вони стали.

Вона їде в Україну, її батьківщина – Україна і на початку повномасштабної війни росії проти України письменниця згадує про неї вже як про
«волонтера в одному із західноукраїнських міст». Про Крим останніх років, як і про війну росії проти України, репресії на півострові, російські тюрми, вже видано багато книг. Їх буде ще більше. Є що сказати грузинським, вірменським, польським, чеським, німецьким, латвійським та багатьом іншим авторам. А звільнять схід та південь України, звільнять Крим, вийдуть із в’язниць репресовані кримські татари, журналісти, українці – все це дасть величезний новий матеріал для правдивих книг. І ці книги – карма для путіна, імперської росії, це їхній вирок та вирок рашизму, як ідеології сучасній росії.

Леся Українка навчила нас, що слово, це зброя: «Хто визволиться сам, той буде вільний». Сьогодні ми читаємо ці книги для того, щоб зміцнити свій дух. Бо поки ми пам’ятаємо свою історію і свою землю – ми непереможні.

Тетяна ГІЛЕВИЧ,
бібліотекарка-філії №2

Волинські