По шістнадцять чоловік у маленькій камері: брати з Волині розповіли про жахіття російського полону

02 березня 2026 р. 14:47

02 березня 2026 р. 14:47

Брати з Волині Павло та Анатолій Романіки пережили двадцять місяців російського полону . Пройшли катівні ДНР, Росії, Мордовії, але вижили та повернулися додому. Сьогодні колишні полонені намагаються відновити здоров'я та налагоджують життя після пережитого.

Про це розповідають у Рожищенській міській раді

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, брати у перші ж дні війни прийняли для себе рішення добровільно стати на захист України. Про вибір один одного не знали, а зустрілися у Луцьку, де формувався 2 окремий стрілецький батальйон.

- У травні 2022 року наш батальйон у повному складі відправили на Донеччину. Нас кинули на оборону міста Лиман, де точилися запеклі бої. 23 травня 2022 року ми потрапили у полон. - розповідає Анатолій Романік.

Чоловікові важко згадувати пережите, бо у пам'яті та свідомості назавжди залишилися згадки про тортури та нелюдське ставлення.

- Спочатку нас тиждень утримували у підвалі одного з поліцейських відділків ДНР, пізніше перевезли у СІЗО міста Старий Оскол Бєлгородської області. Згодом була Тульська область та Мордовія, - згадує Анатолій Романік.

Про те, що брати у полоні, рідні дізналися з відзнятого окупантами відео, яке вони поширили на своїх каналах.

По шістнадцять чоловік у маленькій затхлій камері, ноги пухли від того, що цілими днями змушували стояти. Смердючі харчі, допити та побої - це далеко не все, що доводилося переживати полоненим.

- Нас не тільки мучили фізично, нас прагнули знищити морально. Щодня з гучномовця у камері лунали розповіді з історії, переписаної на російський лад. Щоправда, певний час з нами сидів вчитель історії Леонід Павлюк , який розповідав, як реально відбувалися ті чи інші події. Нам казали, що російські війська вже захопили більшу частину України. Ми не вірили, але ця невідомість з'їдала зсередини. Додавали стресу і постійні побої, - розповідає Анатолій Романік.

Аби "розколоти" українських військовополонених, окупанти використовували найрізноманітніші методи - від допитів слідчих до сповіді московським попам.

- Щоб не зійти з розуму, кожен у душі плекав віру, що його чекають вдома рідні, згадував щасливі моменти життя і мріяв про обмін, - зізнається Анатолій Олексійович.

А рідні й справді оббивали пороги різних інстанцій, аби їх знайти. Якось до Рожища долетіла звістка від одного зі звільнених з полону військових з Дніпра, що він перебував в одній камері з рожищанами Анатолієм Романіком та Леонідом Павлюком. Тож надія рідних на обмін міцніла.

- Холод, знущання та виснаження через недоїдання призводили до загострення хвороб, забирали здоров'я, але у свідомості було чітке розуміння, що ми змушені були захищати свою землю, що ми не вбивці, що наш вибір взяти до рук зброю був правильним, - зауважує Анатолій Романік.

Перебуваючи у полоні, чоловіки не один раз прощалися з життям, адже їм ніколи не повідомляли, куди їх ведуть. Для декого це була дорога в один бік - на розстріл.

У певний момент братів розділили, і вони не могли дізнатися про долю один одного. Про те, що обоє потрапили на обмін, зрозуміли під час переклички перед відправленням з колонії.

- Нас перевозили вантажним літаком, перед посадкою робили перекличку. Очі були перев'язані скотчем. Чую: «Романік», я й відповів «Анатолій», натомість кажуть «Павел» . Так я й зрозумів, що брат поруч, - згадує Анатолій Романік.

Братів Романіків та ще одного нашого земляка - рожищанина Богдана Озімка звільнили з полону 31 січня 2024 року.

- Це був ніби другий день народження, коли вже на українській землі ти відчуваєш себе людиною. Неймовірні почуття, які не передати словами, їх можна лише відчути, - зазначає Анатолій Олексійович.

Після повернення на Україну брати Романіки місяць перебували на реабілітації в Дніпрі. На прогулянці в одному з парків і зробили це фото на згадку. Коли повернулися у відносно мирне життя, довго довелося звикати психологічно, витісняти з підсвідомості спомини, які мучили ночами, досі чоловіки намагаються відновити втрачене здоров'я.

- Ми вже ніколи не будемо такими, як були раніше. Після полону багато-чого переоцінили у житті - у стосунках, в оточенні. Ніяка реабілітація не допоможе забути, як топчуть твою гідність, як через фізичний вплив роблять з людини безмовну істоту. Це залишиться з нами назавжди, - підсумовує Анатолій Романік.

- Єдине, що не змінилося у моїй свідомості після повномаштабного вторгнення та полону, це думка про те, що наш вибір захищати свою державу був правильним, що Україна має бути вільною, що ми маємо відстояти свою державу.

• Чекали майже 4 роки: на Волині 7 дітей і 8 онуків нарешті зустріли свого тата та дідуся після полону
• 157 на 157: ч етверо волинян повернулися з російського полону
• «Лише збіг ДНК-експертизи змусить повірити у його загибель». Спогади про зниклого безвісти воїна волинської бригади, якого впізнали у полоні

Волинські