“Війна з тебе нікуди не йде”: ветеран війни Олександр Базилевич — про повернення у цивільне життя

07 березня 2026 р. 13:29

07 березня 2026 р. 13:29

Про відновлення, реабілітацію і повернення військовослужбовців у цивільне життя Суспільне поспілкувалося з 27-річним старшим солдатом, уродженцем міста Конотоп на Сумщині Олександром Базилевичем на позивний “Цирк”. Зараз він — ветеран війни. Після поранення втратив обидві ноги й руку .

Нещодавно Олександр виступав на Українському тижні у Вашингтоні у межах Ukrainian Week-2026, куди прямував через місто Луцьк. В інтерв’ю Суспільному чоловік поділися своєю історією та досвідом відновлення.

— Повернення військовослужбовців з війни… Я не маю на увазі фізичне повернення. Олександре, ментально ви вже повернулися?

— Важко сказати. Війна з тебе нікуди не йде, тому що це частина твого життя, в якій дуже багато знайомств дуже рідних. Ти все одно якось дотичний: допомагаєш, збираєш, консультуєш. Я вже не частина підрозділу в контексті бойовому. В мене є цивільна робота, є речі, з яких я отримую фінанси, чим займаюся. Мабуть, я вже “повернувся”.

— Коли почалась війна в 2014-му році, вам було 15-16 років. Чи пам’ятаєте той час, взагалі, що відбувалося в країні?

— Всі були прикуті до телевізора, тому що це було єдине джерело інформації. Дуже багато людей збурилося, багато хто їхав до Києва, щоб його підтримати. Якось у багатьох знайомих Україна вирнула в свідомості, як держава. Усвідомив себе як українця.

— Це ви Майдан , напевно, пригадуєте, так? Ті події, які передували 2014 року. Місяць-два до початку повномасштабної — що ви робили?

— Це якесь варіння в інформаційному котлі було. Не вірив. 23-го числа (лютого — ред.) ми з сім’єю пішли в театр в Києві і на наступний день планували піти на ковзани разом. Потім стан шоку і незрозумілості, що тобі робити, тому що як чоловікові — треба подумати про захист своїх рідних. Я не міг там сісти в машину і поїхати, бо не мав таких можливостей. Це легкий період апатії. Потім був рух. Для себе зрозумів, що війна – це ти або працюєш, або тікаєш. Працюєш і в контексті просто працюєш, і в контексті воюєш.

— Коли остаточно вирішили, що йдете у військо?

— Я би не сказав, що це отак можна взяти і вирішити. Це крок за кроком. Відчув, що якщо я не піду, якщо я не долучусь, не буду себе людиною почувати, громадянином. І моє подальше життя буде існуванням. Я цього не хотів.

— Уявляли, що таке війна в свої 23 роки?

— Приблизно уявляв, що таке армія. Я розумів, що там великий хаос і несправедливість.

— Там, на війні, чи пам’ятаєте перший “трешак” такий, що от просто?

— Та в мене перший бойовий вихід такий. Це в нас перший поранений був побратим, загиблий… Це тільки-тільки заїхали. Перше усвідомлення — ну куди ти приїхав? Тебе хочуть там вбити. Не тому, що ти гарний, не тому, що ти Сашко, не тому, що ти студент, а просто. І ти вже це сприймаєш по-іншому. Живеться просто з розумінням того, що або щось станеться, або нічого не станеться.

— Що таке страх? От страх в цивільному житті і страх на війні?

— Страх в цивільному житті, мабуть, стосується більше реалізації чогось. А страх на війні — страх існування. Ти можеш перестати існувати просто. І все.

— Він постійний?

— Ні. В будь-якому випадку мозок мусить знайти відповідь на це питання. Для мене цією відповіддю було те, що я на це не впливаю.

— Які взагалі ще емоції присутні? Крім того, що час від часу дуже страшно, то що ще?

— Ентузіазм, тому що це щось нове, ти хочеш щось зробити. Добровільно ж пішов, ти мав якесь уявлення про це все. Зробити краще, вдосконалитись. Якесь таке почуття комфорту з людьми, тому що всі люди, які тебе оточують – військові. Рівність така, бо ти можеш спокійно спілкуватися, комунікувати на будь-які теми.

— В якій бригаді ви служили?

— Третій полк Сил Спеціальних операцій. Я став оператором дронів, частково інженером, тобто, мав справу з вибухівкою. Але так як наш підрозділ долучений до різного роду роботи, то там спектр який дадуть.

— Це якось було дотичне до вашої освіти, чи ні? Хто ви за фахом?

— За освітою я еколог. Мабуть, що ні. Насправді, ти всьому дуже швидко вчишся. Зараз доступ і дуже багато інформації. Для мене екологія і вища освіта дали можливість поїхати з мого міста маленького, потрапити в Київ, поспілкуватися з багатьма людьми, попрацювати, побути одному, тобто зрозуміти себе. Екологія — це ж наука. Якщо ти бажаєш стати науковцем, вивчати взаємовідносини живої природи з її неживими елементами — прошу. Намагався працювати екологом, але, на жаль, щоб заробити кошти — це все пов’язано з корупцією, бюрократією. Я не хотів з цим пов’язувати своє життя.

— Повертаючись до війська. На якому напрямку ви були на початках?

— Це була Луганська область.

— Хто служив разом з вами?

— Та абсолютно різні люди. Хтось прийшов теж зовсім нещодавно. Хтось там уже з 2014-го року воював. У всіх абсолютно різні історії, різний вік, різні характери. Це такий сумбур!

— Як вдома зреагували на те, що ви пішли на фронт?

— Поставив перед фактом і все. Щоб я там сильно спирався на чиюсь думку, то ні.

— Але ж підтримка потрібна.

— Та я сам себе (підтримував — ред.) . Це мій особистий вибір.

— Побратими. Як підтримуєте зв’язок?

— З деким зв’язок трохи втратився, тому що людина виконує роботу. Не завжди у вас погляд на життя однакові зберігаються. З деким з побратимів, ніби брати. Моя позиція така: якщо я можу чимось допомогти — я допоможу в моменті.

— Згадували уже за Луганський напрямок. Знаю, що це не єдина точка вашого перебування у зоні бойових діях. Де ви ще були?

— На Харківщині, Серебрянське лісництво, Куп’янськ — це остання задача була. Під Бахмутом — це вже 2023-й рік, літо.

— Де було найважче?

— Під Бахмутом. Там просто дуже інтенсивна була боротьба, багато обстрілів. Це місцевість така: все, що треба було робити, воно в таких ложбинах . Треба було постійно якось заходити-виходити, і дрони вже почались тоді.

— “Війна дронів” — ми дуже багато про це говоримо. Як за час вашого перебування у війську цей прогрес відбувався?

— Почало з’являтися, масштабуватися. Шукали нові методи, нові частоти, якісь варіанти того, щоб здобути стабільний зв’язок. Це ще починались тоді ретранслятори, принаймні там, де я був, в тому підрозділі. Ну і на кінець 2023-го року FPV-дронами почали знищувати активно техніку велику, важку. Тобто все, що тяжче пікапу, вже намагалися поцілити. Буквально через трошки Авдіївка і Вовчанськ, там уже FPV-дрони почали використовувати, мабуть, найбільш інтенсивно.

— Ви вже поза військом. Ви — ветеран. Чи цікавитеся розвитком цієї справи?

— Явно не так, як тоді, щоб розібратися, як це працює. Знаю, що відбувається на фронті в цьому контексті. Спілкуюся з хлопцями.

— Ваше поранення: де це було? Яким чином це сталось?

— Це було за Куп’янськом, штурм. Ми зайшли, почали “зачистку”, під час цього підстрелили мого побратима. Почали його витягувати і пролунав вибух. Є запис з GoPro-камери. Я витягував побратима і чекав, поки ще один побратим підбіжить, щоб разом виносити.

Вибух якраз відбувся в мене за спиною — перед обличчям іншого хлопця, медика з нашого підрозділу. У нього обидві перебиті ноги, я — в уламках. Хлопцю, якого я витягував, око вибило, живіт розпороло. Потроху почали виповзати звідтіля, інші хлопці почали допомагати, десантники. Довго чекали, поки обстріл закінчиться, дуже було близько до ворога — це ми штурмували посадку. Годин 5 просто чекали, поки зупиниться інтенсивний обстріл. В моменті, коли нас закидали на пікап, міна впала буквально в 20 метрах від нас в землю, вниз. І нас просто там землею закидало, але всі живі.

— Першу допомогу хто надавав?

— Командир, який був з нами на задачі якраз. В мене був шок, паніка. Почав турнікет шукати, дивлюся, а його просто уламком знесло.

— Куди далі втрапили? Бо зараз ви чітко розказали. Чи все настільки добре пам’ятаєте до першого медичного закладу чи стабілізаційного пункту?

— Я не знаю, який це був стабпункт. Там уже з лікарями спілкувалися на рахунок того, чи можна щось врятувати. Потім прокинувся в Харкові.

— Ви знали одразу, які травми отримали?

— Я розумів, що дуже довго в турнікетах був, навряд чи там щось вдасться врятувати. Але, все ж, хотілося отримати вердикт від лікарів. Одні сказали “все окей”. Інші – “ні, нічого подібного”. В Харкові перше, що подумав — треба вижити. Інших питань немає. Просто дозволити своєму тілу хоч якось викарабкатися з цієї всієї ситуації.

— Хто був біля вас? Чи ви самі вправлялися зі своїм станом, емоціями?

— Спочатку був сам, потім приїхав хрещений. Заходила дружина побратима-медика. Потім, коли в Київ переїхав, там підтягнулися рідні. На той момент матір колишньої дівчини, її подружки, багато з Конотопу приїхали — однокласники, директор школи, одногрупники. Тобто, таке коло спілкування, з яким вже зв’язок був втрачений.

— Чи важливі ті люди в той момент? Бо ви кажете, що це якраз період, коли треба зосередитися і вижити.

— Це було приємно, бо в мене були певні комплекси: шкільне життя якось повз минуло. Дуже багато питань закривали рідні. Ну і це тривало місяць, поки я не переїхав далі.

— З бюрократією, медичним забезпеченням, лікуванням — як ці всі процедури відбуваються? Що дає держава військовослужбовцю, який отримав поранення? Чого не дає? Що мала би давати?

— Вона (держава — ред.) може забезпечити фінансами, іншими матеріальними ресурсами. Наприклад, житло — це вже фінально. Пенсія. Якщо у вас в підрозділі немає адекватних відповідальних людей, які готові пояснити цей шлях, провести по ньому, то, може доведеться поборотися, фактично, за свої права. Бо багато хлопців залишаються абсолютно без виплат, на 700 грн в місяць.

— Реабілітація ваша тривала, фактично, рік, так?

— Так, десь пів року фізична реабілітація різного роду і пів року протезування.

— Протезування було не в Україні. Чому?

— Це був кінець 2023-го початок 2024-го. Не було в Україні спеціалістів, які готових взятися за протезування такої ситуації. Знайшовся в Америці етнічний українець, на той час протезист, який сказав: “Я обіцяти не можу, але ми спробуємо”. Нас двоє було з майже ідентичною ситуацією, я і Рома Цимбалюк, чоловік із Хмельницької області, теж колишній військовослужбовець.

— Ви на своєму прикладі можете порівняти медицину в Україні і медицину за кордоном.

— Вартість лікування вона і тут є, і там є. В Америці вона вища, відповідно. Наприклад, фізичну реабілітацію вони, зазвичай, не надають. Тому що вартість роботи фізичного терапевта висока. Там більше технологій, є представництва компаній, які приїдуть, покажуть, розкажуть. Ціна на протези чомусь нижча, мабуть, якісь юридичні моменти є в цьому контексті. Але Україна зараз дуже багато має досвіду — гарні реабілітаційні центри, в яких фізична терапія на дуже високому рівні.

— Чи були за ці роки після отримання травми, після реабілітації, моменти, коли вам хотілось отак закритися просто, як в мушлю?

— Це, звичайно, є: коли щось не виходить, просто буває настрій поганий і стан. В мене є розуміння, що наступний день оцей емоційний градус збавить, і ти вже більш приземлено починаєш дивитися на свій стан. Якщо дуже кепсько, треба просто виправляти спосіб життя: слухати музику гарну, театр, кіно, спілкуватися, читати. Тоді стає краще.

— Адаптивний спорт . Він розвивається в силу обставин, в силу війни. Ви дотичні до процесу. На Суспільному намагаємося розказати ветеранам, що у нас на прикладі Луцької ТГ є багато спортивних напрямків, але, здається, що люди пасивні. Я не про тренерів, і не про людей, які організовують сам процес. Я, власне, про ветеранів, які не приходять на тренування.

— Та це насправді нормальна ситуація, те ж саме і до нормотипових людей, які не мають проблем з опорно-руховим апаратом. Це залежить від людини. Якщо є бажання — будь ласка! Якщо нема бажання – що ж зробиш?

— Як ви в цивільне життя повернулися? Чим ви займаєтеся?

— Я працював в IT-компанії, в якій стажувався. Зараз відкрив власну справу, планую ще певні проекти реалізувати по бізнесу.

— Ви за автівки згадали. В одному з інтерв’ю ви казали, що мрієте навчитися водити. Це все ще мрія, чи план?

— Це більше план. Мрія точно ні, бо це досяжна штука. Я не кваплю себе в цьому, бо і не хочеться сильно витрачати фінанси, які можуть не принести результату — ще немає чіткої відповіді на питання, як це все зробити? Тому, думаю, можливо, в цьому році буде якийсь успіх в цій справі.

— Ви берете участь в різноманітних конференціях, де зустрічаються ветерани, громадськість, влада. Чи бачите результат від цього? Чи просто приїхали, поговорили, розійшлися. Чи є якийсь “вихлоп”, грубо кажучи?

— Класно, що є платформи, на яких можуть познайомитися люди, які займаються різними напрямками і питаннями. Та точно треба, от навіть ця ціль, щоби познайомитися і показати, масштабуватися. Я можу поширити те, чим я займаюся. Вони так само можуть через мене поширити якусь свою діяльність.

— Злитесь на людей за нетактовні запитання, дивну поведінку? Я про цивільних.

— Не те, що злюся, бо не завжди це на мене спрямоване. Просто, коли ти чуєш сотий раз одне і те саме питання, до прикладу: “Чи є в тебе хтось?” Нема. “А як ти?” Ну, блін, не знаю! Забери мене з собою, я буду в тебе жити. Чи що? Я логіки не розумію. Всьому є пояснення — це просто фізіологічна реакція людини. Тобто, вона в тобі бачить страх смерті. І вона підсвідомо починає вирішувати якісь питання, які для неї важливі. Це не те, що людина бажає тобі зла. От на дітях в першу чергу гарно видно: “Ой, в дяді немає ніг і руки”. Це ж не тому, що вона мене хоче образити, тому що вона не розуміє чому.

— Часто таке буває, що от вас відверто просто розглядають і ви розумієте, що це не з цікавості, а з невихованості?

— Інколи трапляється, я у відповідь просто теж починаю людину знизу вверх “сканувати” і тоді “ага, все окей”.

— Але бувають адекватні запитання, на які вам хочеться дати відповідь, щоб задовольнити цікавість?

— Думаю, адекватні запитання всі, просто не на всі, буває, хочеться відповідати. Зазвичай, далі в спілкуванні розказую про себе, якісь спільні теми знаходимо.

— Які емоції дозволяєте собі проживати? Чи десь закриваєтесь?

— Та все на світі: і гнів, і радість, і щастя, і якийсь сум.

— Цивільні і військовослужбовці, ветерани війни. Як налагоджувати контакт?

— Це спільна історія. Різні хлопці бувають з різними проблемами. Відверто, інколи перегинають. Так само із цивільними. Треба себе усвідомлювати: хто ти є, в якому ти контексті живеш, хто ти — громадянин чи хто? Що для тебе слово “українець” важить?

— Як запропонувати допомогу?

— Та просто підійти і сказати: “Можна, я допоможу”. Ну, я не бачу для себе чогось такого. Людина має право на те, щоб запитати, людина. Ну, і отримати відповідь: або схвальну, або ні.

— В побуті що вам найскладніше дається? Де потребуєте максимальної допомоги?

— Ні в чому. Ну, добратися до будинку, якщо йдеться про неадаптоване місце, але все, що мені треба — це широкі проїзди. Я сам собі прибираю, перу, готую.

— Читала, що любите готувати. Правда?

— Брешуть. Але вмію готувати все. Я навіть голубці готую, борщі. Але зараз постійно десь їжджу, то не сильно цим заморочуюсь. Купив щось, з’їв, забув.

— Ви спілкуєтеся з військовослужбовцями, з хлопцями, які мають травми, поранення. Чи доводилось вам бути підтримкою комусь?

— Я сподіваюсь, що так. Намагаюсь деяким людям пояснити шлях, на власному прикладі щось показати. Я не можу когось надихнути жить. Я ділюсь досвідом. Мені здається, що в більшості виникають якісь негативні емоції, почуття, коли немає чіткого плану як рухатися далі. Звичайно, це пов’язано з там з бюрократією або з нерозумінням, як фізично оперувати тілом.

Були хлопці з подібними питаннями як у мене. Я показував, як мінімум самостійності отримувати, і тоді людина вже здатна сама керувати своїм життям — це вже легше. Найкраще — це особиста розмова, коли людина відчуває мою енергію, коли я розповідаю, що маю, що не маю, які проблеми.

— Яким ви бачите 2026-й рік? Я про державу.

— Уявлення немає, чесно. Що завгодно може бути. Бачите, яке життя? Але свою незалежність треба відстоювати!

— Коли для вас особисто перемога настане?

— Коли ми станемо сильними і незалежними економічно і військово, коли ми зможемо впливати на світ. Тоді — перемога.

— А ваш план на цей рік?

— Ой, багато! Протезування, водіння, власні проекти по бізнесу, громадська діяльність, і подорожі. Можливо, спробую в гори поїхати. Точно в Німеччині буду — там концерт “Металіки” , туди їдемо з побратимами. Далі загадувати не буду. Плани є.

— Ми дуже розхристані за чотири роки повномасштабної. Що б ви українцям побажали?

— Щоб не сваритися в Фейсбуці, займайтеся собою, саморозвитком, виділяйте час на читання. Тримайте себе вкупі!

Волинські