Вишиває для душі, в’яже – для фронту: як майстриня з Волині допомагає захисникам

09 березня 2026 р. 19:10

09 березня 2026 р. 19:10

Галина Карпович із села Мала Ведмежка Маневицької громади вже багато років в’яже шкарпетки та виготовляє інші речі для українських захисників – лише за час повномасштабної війни вона відправила їм понад 250 пар власноруч виготовлених шкарпеток. Свою волонтерську діяльність майстриня розпочала ще у 2015 році, коли брат брав участь у боях за Дебальцеве, а з початком широкомасштабного вторгнення активність допомоги лише зросла.

Разом із чоловіком Василем вона перетворює будь-яку пряжу та тканину на теплі подарунки для військових, вкладаючи в кожну пару частинку своєї турботи й душі, пише «Нова доба» .

Займатися такою доброю справою жінка почала ще у 2015 році, коли її брат брав участь у боях за Дебальцеве.

«Тоді наша армія була гола-боса і голодна. Передавали багато ліків, устілок, рукавиць, харчів, навіть щавель хлопцям на борщ», – згадує вона.

Відтоді і весь час допомагає українським військовим, ще активніше підтримуючи їх із початком повномасштабного російського вторгнення. Для в’язання в хід пішли вже всі шерстяні речі, які були в домі. Коли я зателефонувала до неї, аби попросити розповісти про себе, вона якраз готувала нові запаси ниток разом зі своїм чоловіком Василем Басюком. Розпускала светр, а він мотав клубки.

«Мій чоловік завжди мене у всьому підтримує, – каже Галина Степанівна. – Наловчився мотати клубки і з ниток, і зі стрічок, на які ми порізали для маскувальних сіток старішу постіль та багато інших речей».

Для в’язання шкарпеток пані Галині давали одяг і з Маневицького волонтерського центру, і замовляла частину вовняних ниток. Зазначає, на шкарпетки потрібна саме якісна пряжа, бо інакше вони теплими не будуть і не зігріватимуть ноги.

«СІДАЄ НА ГОЛКУ» ЩОДНЯ

Галина Карпович – неабияка майстриня-рукодільниця. Виставка її робіт проводилася і в Маневицькому краєзнавчому музеї. У неї в колекції – понад сотня виробів, близько половини серед них – вишиті картини. Без рукоділля у холодну пору року в цієї жінки обходяться хіба лиш святкові дні. А так щоднини, як жартома говорить її чоловік Василь Іванович, вона «сідає на голку».

Схеми вишивок картин в інтернеті та нитки їй допомагає підшукувати донька, яка через війну  із сім’єю переїхала з Харкова у Вараш. Багато виробів жінки стали подарунками – і для її великої родини, і для друзів та близьких. Вишивала вона для трьох доньок та сина, онуків. Є її роботи не тільки в Україні, а й у Польщі, Прибалтиці та навіть в Канаді, куди вона вже двічі їздила погостювати до сина. Улюблена тематика у неї – природа. Аж на шести картинах – вовки.

«От люблю чомусь вовків вишивати. Може, я в минулому житті вовком була?! – віджартовується жінка, зазначаючи, що найскладніша її робота – картина з вовком на 164 тисячі хрестиків із 72 кольорами, яку вона вишивала дві зими (на знімку внизу). Притому, тільки 20 із них – одна нитка, а для всіх інших скомбіновано по дві нитки різних кольорів. Ще й вишивка 60×60 см така, що вколеш кілька хрестиків – і вже другий колір треба брати. Вона стала моїм «екзаменом» на майстерність».

Аби легше було працювати, жінка має лайфхак – користується відразу багатьма голками, закріпленими за позначками в стрічку із підібраними нитками.

«Якщо робити по кілька хрестиків і виймати нитку з голки й іншу втягувати, це дуже багато часу займає, – каже вона. – Тому я беру стільки голок, скільки кольорів, тобто й по сімдесят.

Вишила Галина Степанівна декілька великих ікон, зокрема «Таємну вечерю» на 142 тисячі хрестиків.

«Вишивати я стараюся при денному світлі, коли видніше, а в’язати сідаю зазвичай вечорами. Але коли є необхідність, то в’яжу й удень. Якщо нічого не відволікає від роботи, виходить півтори пари шкарпеток за день, – продовжує майстриня.

ЖИТТЯ, ПРАЦЯ І ВІРА В НЕОБХІДНІСТЬ ДОПОМОГИ

Вив’язані шкарпетки та іншу допомогу для воїнів жінка передає через волонтера з Луцька Ігоря Шевчука, висилаючи йому Новою поштою посилки. А вже звідти вони швидко відправляються за призначенням.

«Військові надсилають звіти – фото (на знімку), відео, – на яких дуже приємно побачити свої шкарпетки та гостинці», – каже жінка.

Не раз «підсолоджували» вони з чоловіком життя воїнів медом із власної пасіки. Також щомісяця скидають гроші на збори, оголошені цим волонтером, із яким вона познайомилася завдяки своїй подрузі Людмилі Мельник , директорці БК с. Цміни.

Якось пані Людмила організувала сельчан для приготування цілого буса смаколиків, котрі забирав Ігор Шевчук . Допомагала тоді й Галина Степанівна. Так і познайомилася з цим активним волонтером, на запити якого нераз відправляла сушені гриби, часник, сало, тушонку, необхідні для воїнів речі. Навіть всі колишні мішки з господарства в нагоді стали – мішковину випрали й віддали для виготовлення маскувальних костюмів «кікімор».

«Зараз чимало хто каже, що не хоче давати гроші на благодійність, бо в цей час у державі розкрадають кошти. Але я думаю, що посильна допомога кожного необхідна, навіть якщо вона невелика. У нас служать в ЗСУ племінники, чоловіковий швагро. І я розумію, як їм потрібна підтримка. Недавно була в лікарні, то коли бачила там військових, аж хотілося їх обняти»…– розказує жінка, закликаючи усіх і кожного не стояти осторонь допомоги хлопцям на фронт.

15 років життя вона присвятила своїй на сьогодні дуже незвичайній професії – була кіномеханіком у Будинку культури села Цміни. Жила тоді в Хряську з сім’єю, але чоловік трагічно загинув, лишивши її саму з трьома дітьми, а через декілька років вона вийшла заміж у Малу Ведмежку.

«На кіномеханіка я навчалася в Луцьку у ПТУ № 6, – повідує Галина Степанівна. – На другому поверсі БК була апаратура, нам привозили плівки. Людей на кінопокази сходилося стільки, що й на балконі місця не вистачало. Той самий фільм по два дні крутили – і два дні був повен зал глядачів, особливо коли йшли індійські фільми, як-от «Танцівник диско», а ще «Зорро». Люди сходилися, бо в цей час по телевізорах показували лиш два канали, по яких найчастіше транслювалися з’їзди КПРС».

Трудилася вона і у Малій Ведмежці санітаркою на ФАПі, і продавчинею в магазині, і в школі с. Цміни  працювала, а тепер уже дев’ять років як на пенсії.

Народилася Галина Карпович на хуторі «В ясенях» біля Серхова – за метрів 400 від в’їзду в село. Її батько, Степан Ящик, був відомим у всій окрузі ковалем – робив сільськогосподарський реманент, сани, вози. Коли Галина ходила в перший клас, йому відрізало праву руку. Але він свого заняття не полишив – продовжив і кувати однією рукою, і столярувати. Навіть дерев’яні граблі був майстром робити, витесуючи кожен зубчик однією лівою рукою. А ось косити, дрова рубати не міг, тож це робили його дружина й діти.

Подружжя Ящиків працювало на пошті в Галузії, а ще коваль Степан був одним із найвдатніших грибників. Навчив повертатися не з порожніми руками з «тихого полювання» і своїх дітей. Для Галини Карпович це улюблене заняття протягом усього життя – мало не день у день виходжує в ліс у грибний та ягідний сезон.

Що цікаво, часто їдуть вони по гриби з чоловіком порізно: вона – скутером, він – автомобілем, бо кожен має свої улюблені місця. А ще сім’я постійно господарює на землі: Василь Іванович має власний трактор, комбайн. Однієї малини у них 40 соток, яку обробляти та збирати допомагають донька із внучками з Вараша.

А за усіма цими клопотами Галина Степанівна неодмінно знаходить час робити добро задля нашої країни та її захисників – тепло вправних працьовитих рук цієї жінки, вкладене у кожну пару шкарпеток, зігріває наших воїнів далеко від дому.

Фото з архіву Галини КАРПОВИЧ

Юлія МУЗИКА

• «Гачок завжди зі мною»: історія майстрині-переселенки з Луганщини, яка перевезла своє натхнення на Волинь
• Юна майстриня з Волині створює унікальні букети з солодощів і м’яса
• «Садимо картоплю, сіємо дині, тримаємо ціле господарство»: історія волинянки, яка б ніколи не жила у місті

Волинські