Рятуючи побратима, підірвався на розтяжці: історія ветерана з Волині, нагородженого «Золотим Хрестом»

10 березня 2026 р. 11:51

10 березня 2026 р. 11:51

37-річний захисник Сергій Віщик із села Прилісне на Волині пройшов важкі бої на Херсонському, Донецькому та Запорізькому напрямках , отримав тяжке мінно-вибухове поранення та переніс понад два десятки складних операцій.

У мирному житті Сергій займався будівельними роботами. За освітою він лісотехнік: трохи попрацював за фахом, проте згодом обрав іншу сферу. Переважно виконував зовнішні будівельні роботи в Україні та за кордоном. У 2018 році поєднав долю зі своєю коханою Оксаною з Великої Яблуньки. Історію захисника пише газета Нова доба .

Повномасштабне вторгнення почалося тоді, коли їхньому синові Іванкові було трохи більше року. Попри прохання дружини не йти на війну, вже 25 лютого 2022 року Сергій став до війська. Спершу служив у роті охорони Першого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП в Маневичах, а з кінця жовтня того ж року потрапив у зону бойових дій – у складі 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Херсонський, згодом Донецький і Запорізький напрямки – такими стали його фронтові дороги.

«ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ» ЗА ОБОРОНУ ЯКОВЛІВКИ

Не маючи за плечима строкової служби, він швидко навчався, адаптувався і, хоч за посадою був водієм, став штурмовиком.

– Фактично нас готували лише тиждень, – пригадує ветеран. – Це були тактика, медицина, стрільби… А вже 10 листопада ми пішли на штурм. Було холодно. Вдень – бої, вночі – сон у лісосмугах на карематах під відкритим небом. Одним оком спиш, іншим – пильнуєш. Вогонь розводили мінімальний – аби нас не виявили. Інколи вдавалося заночувати в селі, трохи протопити грубку і зігрітись…

За мужність та відданість службі при обороні Яковлівки Сергій отримав «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України.

– Ми тримали оборону Яковлівки під Соледаром на Донеччині шістнадцять днів поспіль – до 30 грудня 2022 року. Хлопців полягло багато, але село тоді не здали… У першу ніч був поранений командир нашого відділення. За наказом ротного я його замінив. Спершу не знав, що робити. Щось підказав ротний, щось сам зрозумів.

Коли закінчувалися набої, Сергій пішов по них сам – кілометр багнюкою, у бронежилеті, з автоматом, перебігаючи відкриті ділянки лісосмуги й чорних полів перебитих обстрілами соняшників. Повертався з двома важезними ящиками (цинками) – по дві тисячі патронів у кожному.

– Думав: уб’ють – то вже хай… − згадує він. − Самому з себе було смішно. Без гумору там не можна. Я дуже ризикував. Та були набої – і ми втрималися. Вийшли мокрі, замерзлі, але без втрат. На КСП ротний нас обіймав. Головне було – зберегти людей.

І до сьогодні Сергій підтримує зв’язок із побратимами. Каже: найбільше хочеться, щоб усе це закінчилося – бо він добре знає, якою ціною тримається тиша в тилу.

ПОРАНЕННЯ І БОРОТЬБА ЗА НОГУ

18 червня 2023 року, виходячи після штурму П’ятихаток на Запоріжжі та несучи пораненого побратима, Сергій підірвався на міні – наступив на розтяжку.

– До тями прийшов уже на стабпункті в Запоріжжі. Права нога була посічена осколками. Ліва – дуже тяжко поранена: кістку розірвало, нерви пошкодило, фактично залишилися стопа і частина ноги вище коліна.

Із постійною підтримкою дружини він пройшов надзвичайно важкий і тривалий час лікування й відновлення.

– Коли Сергія поранили, я злилася на всіх – на чоловіків на вулиці, на жінок, у яких чоловіки вдома. Не хотіла нікого бачити. Але сказала собі: досить жити звинуваченням. Він живий – і це головне. Війна навчила мене цінувати нашу родину, – ділиться Оксана.

В Україні Сергію зробили півтора десятка операцій. До кінця вересня він лікувався у Львові, проходив реабілітацію в Трускавці, вчився ходити на милицях. Рани гоїлися важко. Лікарі чесно говорили: найпростіше рішення – ампутація. Але подружжя вирішило боротися до кінця.

Родина подала документи на лікування за кордоном – Сергія прийняли в Норвегії. Туди він поїхав із вагітною дружиною та маленьким сином. За десять місяців йому провели п’ять надскладних операцій: зшивали судини, пересаджували шкіру, відновлювали кістку фрагментами тазових кісток – фактично збирали ногу заново.

Перші три місяці Сергій був повністю ізольований у палаті.

– Єдина «прогулянка» – відчинити вікно. Чекав зустрічей із дружиною та сином. Їхня підтримка давала сили не здаватися, − згадує наш захисник.

Оксана жила в гуртожитку для біженців, носила під серцем другу дитину. У січні 2024 року Сергія з сім’єю поселили в квартирі на другому поверсі в передмісті столиці Норвегії – міста Осло. Відвідував лікарів. З березня сам почав їздити при необхідності в місто. Привчався після поранення до побуту, догляду за дітьми, адже невдовзі в сім’ї народився другий синочок.

У серпні 2024 року родина повернулася додому вже з  Іванком і маленьким Давидом.

Порівнюючи українську та норвезьку медицину, Сергій Віщик каже, що в нашій державі є багато прекрасних лікарів, але, вони, на жаль, не мають такого обладнання та можливостей як їхні колеги в Норвегії. А от жити подружжя вирішило в рідній країні.

НОВЕ ЖИТТЯ – КРОК ЗА КРОКОМ

Лікарям вдалося зберегти Сергієві ногу. Різницю в довжині – сім сантиметрів – він компенсує спеціальним ортопедичним взуттям.

– Спершу було дуже важко, − зізнається він. −  Живемо ми в Прилісному на четвертому поверсі без ліфта – підйом та спускання сходами було випробуванням. Не міг витиснути щеплення в машині – ходив навколо неї, пробував знову і знову. Тепер їжджу.

Сергій має другу групу інвалідності, водить автомобіль, допомагає по господарству, мріє про зручніше житло та власний будівельний бізнес. Його дружина навчається в ГО «Асоціація підприємців-ветеранів АТО» в Києві.

Напередодні Різдва Христового в грудні 2025 року Сергію в Камінь-Каширській РДА вручили сертифікат на грошову компенсацію для придбання житла (на знімку – із головою райдержадміністрації Ольгою Ващук). Попереду – пошук оселі й вирішення юридичних питань.

– Кажуть люди, що це «ордер на квартиру». Насправді все інакше: маю знайти житло, оформити документи – і лише тоді отримаю компенсацію. Можливо, шукатимемо помешкання в Луцьку. Не виберемо – доведеться  знову ставати на квартирну чергу, − розповідає ветеран.

Попри всі випробування, Сергій та Оксана тішаться одне одним та своїми синочками – і це найбільша цінність. Мріють колись повернутися до Норвегії вже як туристи – не пацієнти лікарні, а родина, яка вистояла, зберегла любов і навчилася цінувати кожен день.

Юлія МУЗИКА

Фото з архіву сім’ї Віщиків та з фб-сторінки Камінь-Каширської РДА

• 125 днів на передовій без ротації: історія нацгвардійця з Волині
• «Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину» : історія бійчині волинської бригади
• «Я не можу сидіти осторонь»: медсестра з Волині працює у лікарні й евакуює поранених з фронту

Волинські